Фіртка пропонує книжковий огляд від літературної експертки Надії Єшкілєвої.
Цього разу я обрала книги, які відносять до жанру фантастики і фентезі. Вже деякий час обидва жанри набирають шаленої популярності серед українських читачів.
Книги, що відносять нас до інших світів і реальності. До тих світів, де все ще продовжується класична боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою. Після яких мислиш себе і навколишнє геть інакше.
А розпочинаю свій огляд книгою сучасної української авторки Олени Шпигоцької «Необрана».
«Необрана» – дебютний роман письменниці з Івано-Франківська Олени Шпигоцької. Вона є першою книгою серії з циклу «Нещастимці», що вийшла друком у видавництві «Віхола» наприкінці минулого року. А цього місяця почалася її презентаційна мандрівка.
Олена Шпигоцька. Необрана: роман. Цикл «Нещастимці». – К.: Віхола, 2024. – Кн. 1. – 480с.
.jpg)
Найчастіше книгу Олени Шпигоцької позиціонують як підліткове міське фентезі.
Не дивно, що я теж починала читати «Необрану» як підліткове фентезі. Відтак світ, що його створила Олена, почав розгортатися у дещо більше. Наче я натрапила на старовинний артефакт. На механізм з великою кількістю деталей, якому можна присвятити весь вільний час, аби його дослідити і розгадати. Це ніби текст-трансформер, що має декілька вимірів не лише у просторі, але й у сприйнятті.
І, що найцікавіше, дія роману відбувається в Івано-Франківську. І це змога побачити знайомі вулички і близькі локації іншими очима, в іншому світлі та віншому вимірі.
Життя десятикласниці Софії змінюється того похмурого осіннього дня, коли вона забирається на дах франківської багатоповерхівки для того, аби зробити декілька світлин для своєї статті у шкільній газеті.
Дівчина закохана у її головного редактора Еріка Збалацького, найпопулярнішого красеня школи. Стаття, над якою так ретельно працює Софія, не лише відточення її журналістських навичок, але й ще один крок, аби її захоплення Еріком перетворилося на взаємні почуття.
Софія не здогадується, що цей її крок, який розпочався у шкільних стінах й врешті привів її на дах будинку, є чимось іншим. Невідомим закликом і викликом, неочікуваним перетворенням. Або ж історією, яку можна було б читати як історію postmorten, за певних умов.
На те воно й фентезі, аби гратися у такі ігри. Проте Олена Шпигоцька пішла іншим шляхом. І саме цей момент мене як читачку, підкупив найбільше.
Поворот, що надав роману багаторівневості. Зокрема, зробив його самодостатньою історією дорослішання зі складною психологією. Текстом з елементами магічного реалізму та фентезі, де реальність, у яку ти падаєш, постає зовсім інакшою. Зі своїми законами, своїми Світлом і Темрявою, що потребує іншого підходу й інструментарію для її пізнання.
Процес пізнання світу завжди не простий.
Софія показує, що він потребує дії, а не бездіяльності, співчуття, а не байдужості, пошуків, а не зволікання. Може тому вона дослухається до себе й вирішує віднайти того незнайомця, що намагався втримати її, коли вона починала падати з даху.
Її реальність від того дня стала доповненою і не зовсім зрозумілою. Підлітка має з’ясувати: звідки взялися оті дивні пухнасті істоти з гострими кігтиками і лисими хвостиками, що переміщуються шкільними коридорами. І чому їх бачить лише вона? І чи вони єдині? Хто вони, оті «нещастимці»? Чому на них полюють?
Софія відчуває, що «її світ розколовся на дві половини, звичайну і надприродну. І в обох вона почувалася зайвою». Проте це не момент відчаю, не мить відторгнення, а швидше той пункт, з якого має розгорнутися Затінок світів. Інший Всесвіт Софії. Може не такий ідеальний і зручний. Але її власний. Вибудований у темні і похмурі дні зими, зі своїми битвами і відкриттями. Шлях пізнання зі своїми битвами та місією.
З амулетами, що розряджаються й вимагають додаткової турботи і перевірки. «Знещастимцями, існування яких ніколи не було абсолютною таємницею. Вони як стихійне лихо, природньо вписане у цей світ, і водночас - наче таргани, що населяють кожен його куточок. Це квінтесенція руйнівної енергії, яка протидіє нашому бажанню все впорядкувати. Вони розхитують цей світ. Війни, теракти, техногенні катастрофи»
Історія Софії – це й історія вибору та пошуку «своїх людей». Знайти їх, аби вигадати для себе інший світ. З новими людьми, що мають особливе минуле. Таке, про яке не запитують. Людьми з незвичною оптикою, створеною для того, аби рятувати світ від нещастимців, а себе від темряви. Вони стають опорою і підтримкою для Софії. Застерігають і навчають. Полюють і захищають. Допомагають пережити найбільші розчарування.
Іноді здається, що квартира, у якій вони живуть, це ніби зал очікування на вокзалі їхніх самотностей та обраності. І ким тоді Софія є для них, а вони для Софії? Це безпечно, а чи варто хвилюватися за дівчину?
Випадкові незнайомці, котрі стають свідками народження справжніх почуттів підлітки. Тих, які дають Світло і розуміння, силу і вразливість, відповідальність за тих, кого приручили. Віру в те, що не все є випадковістю.
Інший світ Софії, що трансформується зі страху непізнаного у цеглинку світла для того, щоби протистояти Хаосу й стати чимось більшим, аніж помилкою Мага.
«Мірило» дебютний роман сучасної американської письменниці, редакторки і мандрівниці Ніккі Ерлік. Вона закінчила Гарвард, отримала ступінь магістра у Колумбійському університеті та працювала мандрівним автором.
У 2022 році Ніккі Ерлік видала свій перший роман «Мірило», який став бестселером у США. Цього місяця його переклад українською вийшов у видавництві «Віват».
Ніккі Ерлік. Мірило. Пер. з англ. Катерини Семенюк. - Х.: Віват, 2025. - 432с.
Роман «Мірило» – одна з тих історій, що її можна віднести одразу до декількох популярних жанрів сучасної літератури. Хоча, як на мене, це й філософське застереження. А ще притча «про вибір і знання» з елементами магічного реалізму.
Одного березневого дня герой роману дивиться на сузір’я, намальовані на стелі Центрального вокзалу Нью-Йорка, й пригадує розповідь матері про те, що зірки там навмисно зображені навпаки. Для того аби бачити їх так, як бачить їх Всевишній.
Можливо, про цю історію також варто розповідати навпаки – від завершення до початку. Та розпочати її з підготовки однієї виставки.
В Нью-Йоркській публічній бібліотеці «…посеред мармурових стін Бен стояв поруч із Маурою. Вони вдвох втупилися в скульптуру дерева, майже десять футів заввишки, з гілок якого замість листя проростали струни... Дерево життя. Дерево знань. Нагадування про те, що всі ми знайдемо остаточний спочинок під землею, живлячи життя, яке росте над нами».
Можна було б сказати, що роман Ніккі Сегніт про життя і смерть, про прийняття і напередвизначеність. Та для мене він більше про вибір. І про те, що цей вибір хтось може зробити за нас, руйнуючи нашу рівновагу і гармонію, лише тому, що прийшов додому раніше.
І що, за таких умов, наша боротьба і наша жага до життя має розпочати новий виток на спіралі цивілізації. Коло з новими одкровеннями та викликами, з новою незмінною реальністю. Що вимагає почати все спочатку. Наново окреслити свої межі, права та обов’язки, навчитися виборювати нові права.
Жити поруч з тим, хто свій вибір зробив і з тим, хто від нього відмовився, проте все одно повинен будувати своє життя навколо Дерева пізнання.
А ще це про віддану дружбу, про велику підтримку і про силу прийняття. Про те, що жоден отриманий лист не має залишатися без відповіді. А світ іноді буває настільки тісним, що навіть Велике Яблуко світової культурної столиці перетворюються у казкову рукавичку для того, щоби люди змогли віднайти свою пару.
«Мірило» - це органічна історія людства за нових реалій. Коли треба жити життя, над яким є ще хтось. Хтось, хто створює Їх....
Скриньки.
«Скриньки, які з’явилися на низько підстрижених газонах у передмісті, поміж живоплотом і першими гіацинтами. У містах вони лежали на витоптаних килимках, де ноги мешканців ступали десятиліттями. Вони грузнули в теплих пісках біля наметів пустелі й чекали біля самотніх будиночків на берегах озер, збираючи росу з водяних бризів…
Майже з усіх боків скриньки були ідентичні. Усі темно-коричневі з червонуватим відтінком, прохолодні та гладкі на дотик. І на кожній було просте, але загадкове повідомлення, викарбуване рідною мовою одержувача: «Всередині – мірило твого життя».
Весна, літо, осінь, зима і знову весна у «Мірилі» дали світові нову реальність. А нам – захопливу історію й нову філософію буття. Поділ на нові суспільні верстви, початок нових рухів і викликів.
Історію настільки реалістичну і динамічну, що,читаючи книгу, мусиш на трохи відкласти її, аби видихнути, відчинити двері на веранду і подивитися: а чи нема там раптом ТВОЄЇ скриньки?
За декілька днів березень. Якщо Вони з’являться, то що ви робитимете зі своєю?
«Словозахисниця» – постапокаліптичний роман ірландської письменниці, драматургині і телесценаристки Патришії Форд. Раніше вона була авторкою книжок для наймолодших. А також створювала телевізійні сценарії для дітей і підлітків. «Словозахисниця» її перший роман.
Патришія Форд. Словозахисниця: роман. Пер. з англ. Віктора Морозова. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. - 400с.
Чи знаєте ви з чого виникає тиша? Може, вона береться з нічого? Чи можливо виростити її у світі де «нічого не витрачено і нічого не втрачено»?
Після Великого Танення світ змінився. Він потребує обраних і тих, котрі врятувалися, аби жити у Ковчезі, збудованому під керівництвом Джона Ноя.
«Усе почалося з дощу. Три тижні невпинного дощу. А тоді, одночасно з дощами, що й далі невпинно поливали Землю, розбушувалися шторми – гігантські шторми з хвилями заввишки в тридцять метрів… Світ занурився у страхітливу пітьму. Загинули мільйони людей. Мільйони тварин, мільйони птахів. Зникли назавжди».
Ковчег не потребує тієї кількості слів, що зруйнований світ, бо слова приносять біду. Летта, учениця Словозахисника Бенджаміна. Вона вміє заварювати чай з лопуха. Знає як виготовити чорнило з буряка і що раніше слів було більше. Більше семиста.
Слова, які записані на паперових картках Словозахисником та його помічницею, складаються в особливий Список. Їх необхідно акуратно написати, впорядкувати і розкласти у коробки. Декілька днів тому до її вчителя приходив представник влади. Після його відвідин настав найнапруженіший час року – час змін. Список із семисот слів необхідно знову скоротити. Цього разу до п’ятисот.
Летта та її вчитель особливі. На відміну від інших, вони можуть говорити «не Списком» та можуть вирушати на пошуки слів за межі Ковчегу. А ще мають доступ до таємної Бібліотеки. До кімнати, за важкими дверима якої зберігаються «ізольовані» слова. Ті, що видалені владою з повсякденного вжитку.
«Незліченні коробки з крихітними рештками мови, що мали бути класифіковані, переписані й розсортовані. На одній з її стін зі цвяшка звисає пошарпана хоругва з побляклими й напівстертими словами: «На початку було Слово».
Коли Словозахисник вирушає у чергову мандрівку з пошуку слів, Летта залишається одна. Втомлена, спрагла і налякана, проте у місці, де все ще існують Слова. Лишається, аби скоротити Список. А ще, аби врятувати незнайомця, котрий шукає прихистку у будинку Словозахисника. А, відтак, побачити Ковчег іншими очима.
Представник влади каже Летті, що вона переховує одного з «Осквернителів». Дівчина знає, що це слово має ще й такі значення: Бунтар. Творець мистецтва. Ворог Нового світу. Знає лише слова, проте не знає тих, котрих ними позначають, адже до того ніколи не покидала будинку Словозахисника і мурів Ковчегу.
Її наставник та учитель Бенджамін так і не повернувся зі своїх пошуків. Між тим Летта вже втратила батьків, досвідчених мореплавців, котрі після Великого Танення вирушили на пошуки бодай якоїсь землі. І не повернулися. Вона не хоче, не хоче, не хоче втратити ще й вчителя.
Джон Ной має допомогти дівчині у пошуках, адже Бенджамін був його найкращим другом. Але вже не є ним.
Летта приходить до Ноя з проханням про допомогу у пошуках вчителя й порадитися про те, аби ввести до Списку одне нове слово. Слово, що належить майбутньому. Слово, з якого розпочнеться шлях нової Летти.
Відважної та сміливої. Шлях, що перетворить її чорнильницю і сліди від чорнила на нитку Аріадни для порятунку Бенджаміна. Шлях, що приведе її до прихованої історії її родини. Шлях, що стане її великим випробуванням, аби зберегти не лише Слова, але й тих, хто говорить. Тих, хто їх творить. Тих, для кого Музика і Слова приходять у різних кольорах.
Шлях, що має вберегти їх усіх від слова «Вимирання», найсумнішого з усіх слів зі Списку. Шлях, що унеможливить тишу, що має запанувати. Віковічну абсолютну тишу.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Книги про Різдво: огляд літературних новинок від Фіртки
Цікаво, драйвово та пізнавально: книжковий огляд від Фіртки
50 відтінків української літератури: книжковий огляд від Фіртки
