Від добровольця АТО до командира, який загинув, рятуючи побратимів: шлях полеглого Павла Василіва з Івано-Франківщини

Подружжя прожило разом 14 років. За словами Любові, познайомилися вони у спільних кумів — на дні народження похресника.

«Там оголосили, що я сама. Його тато пожартував, що Павлик знайшов собі невістку. Але я добре пам’ятаю, що того дня він мені дуже сподобався. Було легко, багато жартів, тепла», — пригадує жінка.

Згодом Павло запропонував разом поїхати на лижі, а ще через тиждень у телефоні Любові з’явився контакт «мій Павло» — номер чоловік записав сам. Після спільної поїздки в Буковель пара почала зустрічатися.

Любов каже, що для неї Павло був не лише чоловіком, а передусім людиною і батьком. Він дуже любив дітей, постійно носив їх на руках, навіть коли старший син уже був восьмирічним.

«Він вірив, що дітей потрібно носити на руках, бо ніколи не знаєш, що чекає їх у житті, а ці спогади залишаються назавжди», — розповідає жінка.

Коли Любов і Павло познайомилися, вона була розлученою і виховувала маленьку доньку Ксенію. Згодом Павло попросив дозволу, щоб дівчинка називала його татом, а пізніше сам ініціював оформлення документів, аби дати їй своє прізвище.

«Через пів року Павло запитав дозволу, чи може він Ксенію вчити називати його татом. Я погодилася.

Згодом він сам ініціював процес, щоб дати їй своє прізвище, і повністю став для неї батьком. Це був дуже важливий і глибокий крок для мене.

Ми виховували доньку і двох синів. Також у Павла була донька від першого шлюбу. Ксенія офіційно стала його донькою, Захару нині 14 років, Матвію — сім».

Шлях до війська

За словами дружини, Павло Василів був філософом за характером, багато читав. Працював у поліції, займався пасажирськими перевезеннями, був далекобійником.

Із 2014 року він добровольцем пішов захищати Україну під час АТО. 

«Але попри все він завжди залишався уважним батьком. Коли в сім’ї виникали труднощі з вихованням дітей, він шукав відповіді, читав, вчився, як не зламати дитину, як правильно з нею говорити, як дати любов. Саме він навчив мене бути мамою.

Навчив бачити в дитині не оцінки й помилки, а очі, усмішку, ніжність. Навчив любити дітей правильно. Я не знаю, чи змогла б я так любити свою донечку, якби не зустріла його. Він мене цьому навчив», — пригадує Любов.

Рішення служити у війську, за її словами, формувалося в нього ще з юності. Павло мріяв служити в армії, зокрема в спецназі. 

«На той час у війську вже були два його брати, і за законом третього не мали брати. Але він не приймав цього. Удома були скандали, і зрештою його мама пішла домовлятися до військкомату, щоб сина взяли на службу.

Він дуже хотів потрапити саме в спецназ. Його зріст був 1,73 метра, тоді як вимога — 1,75, тому довелося додатково домовлятися. Служив у Чугуєві, добре проявив себе, мав хорошу фізичну підготовку й володів бойовими прийомами.

Коли ми почали зустрічатися, він не приховував своїх прагнень. Казав, що все життя мріє захищати і відчуває, що має бути на війні.

Він навіть попереджав, що не може обіцяти шлюбу, бо має незакриту мрію — піти добровольцем, бути миротворцем, воювати, захищати інших. Для нього це було внутрішнє покликання.

Згодом він вирішив відмовитися від цієї мрії заради нас і запропонував жити разом. Це рішення мене тоді дуже здивувало, адже він завжди надзвичайно глибоко й щиро говорив про своє бажання служити».

Любов Василів каже, що коли почався Майдан, знала, що чоловік туди поїде. Після Майдану Павло без вагань записався добровольцем. У 2016 році повернувся з війни пораненим, отримав групу інвалідності.

Повномасштабне вторгнення

На початку повномасштабної війни у Павла було троє неповнолітніх дітей. Через інвалідність його не одразу брали до війська, але, за словами дружини, він не міг змиритися з тим, що залишається вдома.

«Він кілька разів їздив до військкомату. 28 лютого його все ж узяли на службу. Тоді він подзвонив і попросив зібрати сумку. Так потрапив до 10-ї гірсько-штурмової бригади», — згадує жінка.

Після цього життя родини кардинально змінилося. Любов розповідає, що вони були дуже емоційно пов’язані, і вона відчувала, коли чоловікові було важко.

«Навіть коли він перебував за сотні кілометрів, я відчувала, якщо з ним щось не так: серце починало битися швидше, з’являлася тривога. Я телефонувала йому, і він підтверджував, що справді має важкий день.

Коли він знову пішов воювати, це було надзвичайно складно. Я не могла спати, не могла їсти, майже постійно була в церкві. Іноді він не виходив на зв’язок по чотири-п’ять днів.

Я знала правила і ніколи не телефонувала першою. Ще з 2014 року для мене це було незмінне правило: якщо він має можливість — телефонує сам. Я боялася, що мій дзвінок може зашкодити йому під час бойових завдань. Тому я просто чекала і молилася».

Під час повномасштабної війни Павло почав ділитися з дружиною тим, що переживав на фронті. 

«Ми прожили разом багато років і були не лише подружжям, а й найкращими друзями. У нас не було секретів. Ми завжди підтримували одне одного, незалежно від обставин.

Навіть якщо весь світ був проти нього, я завжди залишалася на його боці. Ми були командою. Коли він виходив на зв’язок, розповідав окремі деталі та історії з війни.

За два тижні до загибелі він подзвонив і сказав, що, ймовірно, може не повернутися живим, і попросив передати дітям його слова та спогади.

У травні, на День матері, він приїхав у коротку відпустку на два дні. Приїхав несподівано, зробив сюрприз. Ми багато говорили. Він розповідав про події в Бородянці, де потрапив в оточення і дивом вийшов живим. Між нами був особливий зв’язок.

Для мене було важливо ділитися з ним усім — і радістю, і болем. Він завжди давав мені поради й водночас цінував мою думку. Навіть у складних ситуаціях він питав, як я відчуваю, як, на мою думку, було б правильно. У нас справді не було секретів», — каже жінка.

Останній дзвінок

Про загибель чоловіка Любов Василів дізналася не одразу. У день смерті Павло вийшов на зв’язок після п’яти днів тиші — подружжя довго розмовляли телефоном.

За кілька годин після цього захисник загинув під час артилерійського обстрілу на Донеччині.

Любов Василів пригадує, що в той день чоловік був піднесений — їхній підрозділ знову вийшов з оточення. 

«Павло говорив, що цієї ночі вони перебуватимуть у безпечному місці, не на «нулі», тож хвилюватися не варто. Їм дозволили трохи перепочити, а за кілька днів вони мали знову йти в бій.

Він сказав, що я можу дзвонити в будь-який час, що все буде добре, і зізнався в любові. Говорив, що дуже втомився і найбільше боїться повернутися додому без рук або без ніг. Я відповіла, що чекатиму його будь-яким», — розповідає жінка.

Після розмови Любов пішла на роботу, але її не полишало відчуття тривоги. Тоді вона працювала вчителькою початкових класів — був червень, завершувалася документація.

«Я не могла пояснити, що відбувається з моїм тілом: тремтіли руки, я не могла втримати ручку, щоб заповнювати журнал».

Близько четвертої години жінка повернулася додому і, відчинивши двері, відчула запах свічок — такий, як під час похорону. Вона не змогла зайти всередину, вийшла на подвір’я і пішла працювати на город. Коли за деякий час знову відчинила двері, запах повторився.

«У мене виникла чітка асоціація з прощанням. Я знову вийшла надвір і довго ходила двором», — каже Любов Василів.

Близько восьмої години вечора вона взяла до рук телефон і побачила багато пропущених дзвінків та повідомлень. Павло був командиром відділення, і дружини побратимів мали спільну групу. Там повідомили, що бійці потрапили під обстріл: багатьох засипало, троє вижили з пораненнями, решта залишилися під завалами, дістати їх не могли.

Тоді жінка зрозуміла, що її чоловік або поранений, або перебуває під завалами.

Увечері родина пішла молитися.

«Раніше я завжди просила лише про одне — щоб він повернувся живим. Але того разу не могла згадати жодної молитви.

Тоді сказала своїми словами: якщо він живий — поверни його додому, а якщо загинув — прийми його душу і зроби так, щоб його тіло привезли додому. Після цього мені стало легше. Тієї ночі я майже не спала».

Коли Любов задрімала, їй наснився сон: Павло прийшов додому з дорожньою сумкою і сказав, що вже вдома. Подвір’я було заповнене людьми в чорному.

«Я часто просила Бога лише одного — показати мені, чи він живий. І мені завжди снилося його обличчя, освітлене сонцем, з усмішкою. Я прокидалася з відчуттям, що з ним усе добре.

Коли Павло загинув, сон був інший. Він прийшов додому, відчинив браму, поставив велику дорожню сумку і сказав, що вже вдома. Прокинувшись, я зрозуміла, що його більше немає».

Вранці жінка пішла до церкви. Під час служби задзвонив телефон.

«Вийшовши надвір, я почула слова, які змінили все: одна з дружин побратимів повідомила, що її чоловік прийшов до тями і сказав — командира відділення, тобто мого Павла, витягнули з-під завалів, він загинув».

Павло Василів загинув 9 червня 2022 року поблизу населеного пункту Спірне на Донеччині. Перед цим він вивіз з поля бою поранених побратимів.

«Коли їх передали медикам, надлетіла авіація і почалося бомбардування. Павло направив усіх бійців у бомбосховище і заходив останнім — так, як має робити командир. Саме тоді його й смертельно поранило», — розповідає дружина.

Про підтримку, пам’ять і життя після втрати

Любов Василів каже, що не вважає, ніби їй хтось щось винен.

«У країні війна, і кожен, хто йшов добровольцем, усвідомлював ризики. Я не підтримую вимог — натомість вважаю важливою конструктивну комунікацію.

Родини загиблих можуть пропонувати зміни до законодавства, ініціювати ідеї щодо вшанування пам’яті, але робити це потрібно на доброзичливому рівні», — зазначає вона.

Жінка відзначає роботу громадських організацій родин загиблих в Івано-Франківську та відкриту комунікацію з владою. За її словами, такі ініціативи залучають до зустрічей, дають можливість висловлювати позицію. Сама Любов Василів, як керівниця ветеранського простору, також співпрацює з органами влади.

Вона згадує, що наприкінці травня 2022 року, незадовго до загибелі, Павло говорив їй про важливість єдності під час війни.

«Він казав, що не можна влаштовувати мітинги, бо це створює відчуття роз’єднаності й грає на руку ворогу. Якщо є проблеми — до них потрібно підходити мудро, через діалог, а не через протести», — розповідає жінка.

Через два роки після загибелі чоловіка Любов Василів організовувала вечір пам’яті й свідомо шукала його побратимів. Жінка їздила з області в область, спілкувалася з ними, збирала спогади. У результаті з’явилися короткі документальні фільми з розповідями про Павла.

Згодом, уже працюючи в управлінні з питань ветеранської політики, жінка не раз зустрічала побратимів чоловіка ще з часів 2014 року.

«Їх багато, і я радше можу допомогти їм, ніж вони мені. Павло вчив мене бути сильною і не показувати болю назовні. Цьому я навчилася».

За роки після втрати Любов Василів переїхала до міста, знайшла роботу, реалізувалася в суспільній діяльності. Нині до неї звертаються побратими чоловіка по консультації, і вона допомагає в межах закону.

«Для мене важливо зберігати контакти побратимів. Я знаю, що з часом мій син Матвій ставитиме запитання про батька.

Ми щовечора говоримо про тата, але коли діти подорослішають, я мрію зібрати побратимів за одним столом, щоб вони самі поділилися спогадами. Тоді образ батька для синів стане глибшим і повнішим.

Я можу розповісти дітям, яким він був чоловіком і татом — ніжним, уважним, закоханим у сім’ю. А яким він був воїном — нехай розкажуть ті, хто стояв поруч із ним на війні», — додає Любов Василів.

Любов Василів ділиться, що нині її тримає віра. Вона каже, що молиться рідше, але не втратила відчуття Бога — просто її спілкування з Ним стало іншим, простішим і щирішим.

«Я відчуваю, що між мною і Богом є посередник — мій Павло, як янгол. Через нього мені легше бути почутою. Я намагаюся жити так, щоб не робити зла, не ображати людей, гуртувати поруч тих, у кого добре серце, і підтримувати тих, хто пережив подібний біль. Думаю, це і є про віру», — каже жінка.

Саме з цією внутрішньою опорою пов’язана і назва громадської організації «Дружини Янголів», яку Любов Василів свого часу створила разом з Іриною Кроховською. За її словами, тоді вона ще не до кінця усвідомлювала, у що це переросте.

«Тепер розумію, що це було дуже правильне рішення. В організації багато жінок, і ми постійно разом — зустрічаємося, подорожуємо, ходимо на вистави, в кафе, на майстер-класи, телефонуємо одна одній і підтримуємо».

Любов додає, що важливою опорою для неї є люди — колеги, друзі, спільнота, в якій вона працює.

«У Ветеранському просторі я відчуваю себе живою й потрібною. Не можу сказати, що мене тримають лише діти — перед ними завжди є відповідальність. Але щоб триматися внутрішньо, потрібна гармонія. Її дає спілкування з дорослими людьми, які не залежать від тебе, але можуть підтримати і дати пораду».

Вона зізнається, що іноді має потребу на кілька днів зникати й ні з ким не спілкуватися. Каже, тепер близькі це розуміють.

«Я маю право бути слабкою. Часом здається, що я вже відпустила Павла, але щось знову повертає в спогади й біль. І це нормально. Бо якби не було цих повернень, ми б дуже швидко забували тих, хто був сенсом нашого життя», — говорить Любов.

Жінка дозволяє собі плакати, коли і де хоче.

«Інколи я сильна, а інколи достатньо одного слова, щоб усе накрило. Забути людину неможливо. З часом можна лише звикнути до думки, що її немає, але спогади завжди залишаються живими», — додає вона.

Життя після втрати

Після загибелі чоловіка Любов Василів перестала дивитися телевізор і новини. За її словами, упродовж двох років вона взагалі не вмикала його.

«Коли Павло воював, я постійно стежила за подіями. А після його загибелі інтерес до політики зник».

Нині вона працює й допомагає іншим, бо для неї важливо бути потрібною.

«Колись я була потрібна Павлові, потім — дітям, тепер — іншим людям. І мені з цим добре. Для мене війна триває. Я хочу, щоб вона закінчилася, але вже навчилася в ній жити й цінувати моменти», — зазначає Любов.

Вона каже, що свідомо не дозволяє собі скаржитися й завжди думає про тих, кому значно важче.

«Я сама обираю, яким буде мій день, з ким його проживу і чи дозволю собі жити в образах і звинуваченнях. Ніхто мені нічого не винен. За своє життя відповідаю лише я».

Любов Василів зазначає, що живе серед людей, які безпосередньо дотичні до війни.

«У моєму оточенні немає тих, хто стоїть осторонь. Хтось воює, хтось загинув, зник безвісти або втратив здоров’я. Ці люди знають ціну війни й ставляться до неї з повагою», — каже жінка.

За її словами, якщо у когось із них виникають сумніви чи питання, вона може говорити з ними відверто і пояснювати свою позицію. Водночас Любов зізнається, що свідомо обмежує спілкування з людьми, з якими їй некомфортно.

«Мені важко з тими, хто за роки повномасштабної війни так і не усвідомив, хто є справжнім ворогом. На нас напала росія. Бомби прилетіли від росії. Мого чоловіка вбив російський літак.

Наші будинки руйнують російські ракети. Можна довго шукати винних і говорити про політику, але є проста істина, яку не можна ігнорувати».

На її думку, такі розмови часто є спробою виправдати власну пасивність і перекласти відповідальність на інших.

«Я не хочу мати таких людей у своєму близькому колі. Я можу допомогти, але не готова впускати їх у свій внутрішній простір», — додає Любов Василів.

Пам’ять про людину

Дружина загиблого воїна каже, що для неї важливо, аби Павла Василіва пам’ятали не лише як Героя, а насамперед як людину.

За її словами, Павло був благородним у всьому — у ставленні до рідних, друзів, сусідів і побратимів. Це вона відчула з першої хвилини знайомства.

«Він був мудрим, толерантним і дуже глибоким. Упродовж життя вів блокноти, де записував цитати мудреців, монахів, думки про світло і добро. Він завжди казав мені: що б ти не робила, ти маєш залишатися людиною», — пригадує жінка.

У родині, за її словами, не було поділу на «чоловіче» і «жіноче». Павло вмів визнавати помилки, учив аналізувати день, зупинятися і думати, щоб не ранити інших.

Він читав дітям притчі, пояснював їхній сенс, разом із сім’єю щонеділі ходив до церкви, а після обіду обговорював Євангеліє.

«Павло пішов воювати не просто як солдат з автоматом. Він пішов захищати нас як мудра, світла людина», — каже Любов.

Жінка називає Павла Василіва найкращим татом і коханим чоловіком, який дуже вартував життя.

«Він не побачив багато з того, про що ми мріяли, але зробив усе, щоб це побачили його діти. Тепер я крок за кроком виконую його заповіт — показую дітям світ, даю їм можливості, стараюся, щоб вони жили гідно.

Мені боляче, що він цього не побачив. Але він ніколи не сумнівався, що житиме довго. Він вірив у життя, у науку, у майбутнє. Він ніколи не думав, що загине», — підсумовує Любов Василів.