У XXI столітті соціальні мережі стали не лише простором спілкування, розваг і самореалізації, але й новим середовищем для релігійного досвіду. Священики ведуть блоги, віряни діляться молитвами , релігійним досвідом чи переживаннями, біблійні цитати супроводжують естетичні фото. А відео з духовними роздумами та проповідями збирають тисячі переглядів. Це породжує фундаментальне питання чи є присутність віри соцмережах формою сучасної євангелізації чи навпаки – профанацією сакрального? Прихильники активної присутності Церкви у цифровому просторі вважають це місце великим полем для проповіді, де перебувають мільйони людей, особливо молодь. Враховуючи , що Христос дав універсальне місійне доручення: «ідіть і навчайте усі народи»(Мт.28:19). Тим паче цей заклик не обмежується конкретною формою чи епохою. І тому багато богословів чи священиків вважають легітимним полем для євангелізації. Ігнорувати його - означає добровільно відмовитись від місії благовістя. Короткі відео, пости, сторис можуть стати першою точкою контакту людини з християнським посланням, викликати запитання, зруйнувати стереотипи про щось застаріле або відірване від реальності, стерти бар’єр між священиком і людиною. У цьому сенсі соцмережі справді можуть бути інструментом євангелізації: вони дозволяють говорити простою мовою, реагувати на актуальні події, бути поруч з людиною в її повсякденному житті. Для багатьох саме онлайн-контент стає першим кроком до глибшого духовного пошуку. А також отримати відповіді на «незручні» питання. Але існує ризик поверхневості та комерціалізації, так як цифровий формат має власну логіку: алгоритми заохочують емоційність, спрощення, яскраву подачу і боротьбу за увагу. Тут виникає небезпека редукції віри до контенту. Молитва може перетворитися на мотиваційну цитату, а духовний досвід на елемент особистого бренду.
Особливо є проблематичною тенденція коли сакральне підлаштовується під вимоги популярності: лайки, підписники, перегляди стають неявним критерієм «успіху» євангелізації. У такому випадку віра ризикує втратити свою трансцендентність та глибину перетворюючись на продукт споживання, а не шлях внутрішнього преображення. Німецький богослов Дітріх Бонгеффер говорив про небезпеку «дешевої благодаті»- віри без учнівства, без внутрішньої трансформації. У цифровому середовищі ця «дешева благодать» набуває форми привабливого, але порожнього контенту. Соціальні мережі самі по собі не є ні добром, ні злом. Вони – інструмент, який оголює наміри та пріоритети. Євангелізація можлива лише тоді, коли вона не зводиться до самореклами, не підміняє живий духовний досвід, і не намагається «продати» віру в упаковці популярності. Тому ключове питання полягає не в тому чи можна говорити про віру в соцмережах, а як і навіщо це робити. Якщо ж головним стає впізнаваність, рейтинг і віртуальне схвалення, тоді сакральне ризикує бути профанованим. Доволі поширеним є явище коли сучасні священики - блогери починають свою роботу в соцмережах з проповіді, а потім поступово віддаляються від основної цілі своєї роботи, і займаються будь чим задля збільшення переглядів та лайків. В цьому середовищі межа між свідченям і саморекламою дуже тонка. Коли кількість вподобайок стає важливішою за правду Євангелія, то виникає спокуса підлаштовувати зміст під очікування аудиторії, а не вимоги віри. Соціальні мережі - це простір напруги між глибиною і поверхневістю, між свідченням і шоу. Вони можуть бути засобом євангелізації лише за умови внутрішньої дисципліни, богословської відповідальності та усвідомлення меж. Інакше в гонитві за лайками та підписниками віра - ризикує втратити свою тишу, а сакральне - таємницю.
