Іванофранківка Ірина Волощук вже 12 років є експерткою у напрямках дитячої, сімейної та особистісної психології.
Про найчастіші запити від батьків та дітей, складні емоції підлітків, доцільність покарання та потребу любові, журналістка Фіртки поспілкувалась з Іриною Волощук.
За словами фахівчині, дитячі психологи стикаються з різними запитами, розпочинаючи з дрібних крадіжок та закінчуючи сексуальним насиллям.
Разом з тим, запити дітей та батьків потрібно розділяти, адже, продовжує спеціалістка, перших здебільшого хвилює поведінковий аспект.
«Батьків хвилює навчання, гаджети, спілкування з дітьми. Якщо це ранній вік дитини, це можуть бути істерики, непослух. Якщо підлітковий вік — це контакт з дитиною. Тобто, коли дитина не слухає чи не чує.
Щодо запитів самих дітей — вони також різноманітні. Це може стосуватися стосунків з однолітками або ж питання впевненості у собі.
Останнім часом багато запитів щодо сексуального насилля, домагань. І, як правило, діти звертаються, коли це вже відбулося. Це часто не зґвалтування, а саме маніпуляції».
Щодо сексуальних маніпуляцій Ірина Волощук каже, це, зокрема, і поцілунки без дозволу.
«Це може трапитися з дитиною, яка не дозволяла цього, і часто її взагалі ніхто не питає. Для дорослих це може виглядати цілком нормально, втім це насправді травмуючі для дітей речі.
І що мене тішить, що діти не соромляться про це розповідати. Таким чином відповідно звільняються від цього. Бо спершу з'являється вина, думки, що зі мною щось не так, якщо зі мною так роблять. Ми це пропрацьовуємо.
Але, звичайно, є випадки, коли травми дуже старі. Наприклад, коли з дитиною це сталося у 8-9 років, а вона про це розповідає в 15. І часто навіть через роки накриває повторною травматизацією. Є й такі запити, на жаль».
Ірина Волощук наголошує, сексуальне насильство зачіпає всіх членів сім'ї, не лише дитину. Часто навіть дорослі намагаються закритися в собі, бо їм здається, що якщо вони про це розкажуть, то ніби залишаться беззахисними перед усім світом.
«Людей часто зупиняє сам факт, що їм доведеться розповідати про свої переживання чужій людині. У такому разі я б порадила звернутися до спеціаліста за рекомендацією.
Коли людина йде за рекомендацією, вона вже має певне уявлення про атмосферу, про те, чого очікувати, і це додає впевненості. Важливо не просто знайти психолога, який працює з певними проблемами, а знайти того, з ким буде комфортно.
Адже бувають випадки, коли людина після одного психолога йде до іншого з негативними враженнями. І навпаки. Тому важливо спробувати, а психолог вже знає, що робити».
За словами психологині, проблемою є те, що досі є люди, які вчасно не звертаються за допомогою спеціаліста. Такі люди часто бояться не самого психолога, а того, що подумають інші.
«Вони вважають, що якщо звертаються до фахівця, то в них усе погано. Часто намагаються себе виправдати: "Ну, це ще не така велика проблема, щоб звертатися за допомогою".
Якщо йдеться про питання сексуального характеру, то батькам однозначно варто звертатися до спеціалістів.
Це як стоматологія: коли у дитини болить зуб, можна дати пігулку, але це не вилікує проблему. Так само і з психологічними травмами — їх потрібно лікувати, і чим швидше, тим краще».
Ірина Волощук рекомендує дізнаватись більше про роботу психологів.
Психологиня підкреслює, якщо ви розумієте, як це працює, страх зникає. Адже сеанс у психолога — це не допит, не стресова ситуація, а контрольований процес, у якому фахівець стежить за станом клієнта та не допускає ретравматизації.
«Якщо це стосується дитини, в деяких випадках варто перші дні після пережитої ситуації приділити їй більше уваги, залишити вдома з батьками. А вже потім звертатися до спеціаліста. Водночас у будь-який момент можна зупинити процес.
З маленькими дітьми ми можемо ліпити, малювати, не обов’язково говорити прямо, що це похід до психолога. Старші ж діти часто соромляться.
Але я хочу відзначити, що підлітки самі приходять, і більшість з них не розповідають про це батькам. Вони просто просять відвести їх до спеціаліста. Їм легше говорити з чужою людиною, ніж із рідними.
Батькам варто прислухатися: якщо дитина просить відвести її до психолога — зробіть це».
Підлітковий бунт: як реагувати, коли дитина робить наперекір
«На це питання немає однозначної відповіді. Я можу сказати, як роблю я. У мене четверо дітей. Двоє вже вийшли з підліткового віку, а третьому зараз чотирнадцять років.
Мій секрет щасливих взаємин — це насамперед звернути увагу на те, наскільки часто батьки щось наказують своїм дітям. Якщо уважно поспостерігати за собою, можна побачити, що ми часто спілкуємося саме вказівками.
Підлітки мають ліміт на подібні вказівки. Якщо їм сказати двічі, то на третій раз вони можуть відповісти щось на кшталт: «не кричи», «відчепися» або просто проігнорувати. Вони не терплять тиску довго.
Тому важливо слідкувати за манерою спілкування — не говорити наказовим тоном і не висловлювати претензій. Навіть, коли батьки мають рацію, підліток відкине не лише претензію, а й сам контакт із дорослим.
Адже сам формат комунікації у вигляді докорів підлітки сприймають у штики. Якщо вони здорові, нормально розвиваються, вони чинитимуть опір. Це природний процес — вони відділяються від нас, відштовхуються, щоб стати самостійними.
Але батькам, важливо не зосереджуватися на контролі та не вимагати від них сліпого послуху. Натомість треба будувати здорові стосунки».
За словами фахівчині, основний акцент має бути не на тому, щоб змусити підлітка щось зробити, а на тому, щоб зберігати зв’язок із ним. Він буде підтримувати цей контакт лише тоді, коли йому буде комфортно.
«Це не означає, що батьки мають дозволяти все або не говорити про те, що їм не подобається. Це означає, що підліток має відчувати: мамі й татові важливий він сам, а не лише його оцінки, порядок у кімнаті чи відкладений убік телефон.
Якщо підліток бачить, що його люблять і цінують незалежно від його успішності чи поведінки, він буде відкритий для діалогу. Якщо ж він відчуває, що батьків турбують тільки його уроки чи дотримання правил, він закриється.
Такі діти часто починають думати, що вони нікому не потрібні. І коли ми починаємо їх «пиляти», вони лише більше переконуються в цьому.
Один із моїх секретів — вчасно зупинитися. Наприклад, якщо вранці я бачу, що мій син пішов у брудному взутті, я зупиняю себе і нічого йому не кажу.
Замість цього я оберу відповідний момент, наприклад, увечері, коли ми будемо спілкуватися в спокійній обстановці. Тоді я можу сказати: «Слухай, сьогодні мені так хотілося зробити тобі зауваження, але я стрималася». Сказати це можна жартома, легко, без моралізаторства.
Такі дрібниці важливо подавати не як докори, а з легкістю. Наприклад, просто поставити чисте взуття поруч зі словами: «Це, щоб ти не забув». Головне — не що ми говоримо, а як.
Дітям важлива повага. Вони можуть поводитися демонстративно, часом навіть агресивно, але насправді вони дуже вразливі. І коли ми говоримо їм щось на кшталт: «Що ти робиш? Ти взагалі думаєш головою?», вони лише більше переконуються у власній нікчемності».
Замість цього, каже спеціалістка, краще акцентувати на сильні сторони дитини, підкреслити їхню цінність. І тоді підлітки не будуватимуть стіну, а навпаки — довірятимуть батькам та залишатимуться на зв’язку.
«Одна дитина, якій вісім років, приходить додому, перевдягається сама, складає речі на поличках, застеляє та розстеляє ліжко. Робить це за власним бажанням.
А от мій підліток знімає одяг і залишає його там, де він упав. І так постійно. Ясно, що я можу сказати: «Поскладай, прибери» тощо. Але потім я зрозуміла, що він не робить це мені на зло. Я можу так сприймати, ніби це на зло, але насправді він робить так, як йому зручно.
Вони неохоче виходять із зони комфорту. Порядок і підлітки — це окрема історія. У них хаос у голові, тож безлад буде і вдома. Вони більше сфокусовані на стосунках, на своїх захопленнях — спортивних гуртках, танцях тощо. А ось порядок, застелене ліжко, речі на столі їх не дуже хвилюють.
Це починає їх цікавити тоді, коли їм хтось подобається. Коли може прийти хтось у гості — тоді вже їх не треба змушувати митися, прибирати. Це відбувається само собою».
Ірина Волощук каже, часто отримує запити від дорослих, які зіштовхуються з агресією дітей, а останні з булінгом в навчальних закладах.
«У таких випадках батькам теж потрібна підтримка. Коли батьки дізнаються, що їхню дитину цькують у школі, вони відчувають шок і стрес.
Це може призвести до їхньої власної травматизації. Тому перед тим, як говорити з дитиною, їм варто обговорити ситуацію з психологом або з близькою людиною, щоб пережити свої емоції та трохи заспокоїтися.
Наступний крок — підтримка самої дитини. Важливо показати їй, що вона не сама, що це, що відбувається, неправильно.
Після цього має відбутися розмова між дорослими — батьки повинні заступитися за свою дитину. Коли я вивчала тему сексуального насильства і перечитувала відповідну літературу, то зустріла висновки, що не так страшно саме насильство, як те, що відбувається після нього.
Якщо дитина не отримує підтримки, якщо ніхто не звертає уваги на її проблему, якщо вона залишається з цим наодинці, це ще гірше. Адже вона щодня ходить у це середовище.
Батьки часто кажуть: «Ми теж через це проходили, треба бути сильнішим, не звертати уваги». Але такі слова ніколи не можна говорити дітям. Краще запитати: «Як тобі допомогти?». «Чи потрібна тобі моя підтримка?».
Інколи дитина боїться звернутися до батьків, бо переживає, що ситуація стане ще гіршою. Вона думає, що якщо розповість, то батьки звернуться до вчителя, вчитель – до батьків інших дітей, і через це булери стануть ще агресивнішими.
Тут важливо дати дитині впевненість у тому, що ситуація буде вирішена без шкоди їй. Дорослі мають перервати це коло. Якщо втрутиться дорослий, діти, які цькують, не матимуть доступу до жертви.
Не варто боятися навіть таких радикальних рішень, як переведення дитини в іншу школу. Адже що може бути важливішим за безпеку дитини?».
Утім, як зазначає психологиня, краще запобігати булінгу, аніж боротися з його наслідками.
«Насправді булінг не виникає раптово. Це завжди накопичується, і більшість знає про проблему ще до того, як вона стає масштабною.
Агресори не бояться розголосу — вони записують булінг на відео, виставляють у соціальні мережі. Це означає, що вони впевнені: їм за це нічого не буде.
Дорослі мають взяти відповідальність за ситуацію. Часто ми ігноруємо натяки на булінг, вважаючи їх звичайними жартами або «особливостями колективу». Але якщо я бачу таке у своїй групі підлітків, я негайно зупиняю заняття і говорю про це. Я не пропускаю навіть дрібні прояви булінгу.
На мою думку, проблема булінгу полягає не в тому, що діти погані, а в тому, що втрачено авторитет дорослих. Вчителям дуже складно працювати з великою кількістю дітей, особливо коли вони не знають, як ефективно взаємодіяти з ними.
Сучасні діти не завжди розуміють, навіщо їм учити шкільну програму. І в цьому вони часто мають рацію. Вчитель має бути не просто носієм знань, а насамперед людиною, яка знає, як спілкуватися з дітьми. Адже якщо ти не можеш впоратися з класом, ти не можеш бути ефективним вчителем».
Ірина Волощук додає, вчителі теж потребують підтримки. Адже вони часто не знають, як реагувати на певні ситуації, бо їх ніхто цього не вчив.
«Деколи вчителям буває страшно, особливо коли мова йде про підлітків. Через це вони можуть просто закривати очі на проблему».
Ще одна причина булінгу — це впевненість агресорів, що їм нічого за це не буде.
«Вони або бачать таку модель поведінки в оточенні, або самі не мають достатньої батьківської уваги.
Якщо дитині байдуже, що з нею буде, це означає, що в її сім’ї немає прив’язаності, немає душевного зв’язку. Такі діти не відчувають емпатії до інших і можуть принижувати когось просто через заздрість або злість.
Я колись написала пост у Facebook, через який мене захейтили. Але я й досі дотримуюсь цієї думки. У нас є традиційне уявлення, що дівчаток не можна бити. Але я помічала, що до мене частіше приводять хлопчиків, яких карають за те, що вони захищалися від дівчаток.
Я вважаю, що діти повинні вміти захищати себе — не лише фізично, а й мати внутрішній дозвіл на самозахист. Цей дозвіл дають батьки та вчителі. Якщо агресор знає, що отримає відсіч, він не буде нападати.
Дівчатка, які цькують хлопчиків, не зачіпають тих, хто одразу дає здачі. Це факт. Саме тому ми маємо вчити дітей давати відсіч — і фізично, і морально. Це нормально. Людство вижило саме завдяки вмінню захищатися.
Дитина не завжди поруч із дорослими, тому вона повинна знати, як постояти за себе. Це наш обов’язок — навчити її цього».
Щодо ознак, коли варто вести дитину до психолога — усе залежить від ситуації.
«Наприклад, якщо дитина проявляє сильну агресію. Є різні випадки. Згадую історію з Білої Церкви, де підлітки побили іншу дівчинку. Напевно, до цього вже були якісь ознаки, що щось не так.
Я думаю, що таких дітей часто водять до психологів, але в школах ця система слабко працює. Є школи, де є хороші психологи, а є такі, де вони просто для галочки.
Батьки не завжди можуть помітити проблеми, які виникають у школі. Але там є вчителі. Діти не самі — вони оточені дорослими. Важливо, щоб дорослі не закривали очі на проблеми.
Та часто вчителі й учні просто не розмовляють одне з одним. Вчителі або повчають, або карають, замість того, щоб почути дітей».
Покарання — шкода чи користь?
Ірина Волощук підкреслила, покарання дітей за їхні проступки чи неналежну поведінку не несуть користі.
«Колись батьки карали дітей за розкидані речі. Чи є покарання доречними зараз? Я не знаю. Я до підлітків покарання не застосовую.
Треба розуміти, що ми маємо на увазі під покаранням. Я за те, щоб діти усвідомлювали наслідки своїх вчинків. Раніше покарання застосовували, щоб навчити наслідків, але насправді воно формувало страх. Ми боялися, що нас покарають — поб’ють, не пустять гуляти, відберуть щось.
Але чи розуміли ми суть своїх дій? Не факт. У яких випадках покарання можуть бути доречними? Я навіть не знаю.
Якщо дитина, наприклад, вкрала щось у магазині, а мама це побачила, вона може сказати: «Ти взяв річ, яка тобі не належить. Ми не заплатили за неї. Нам треба повідомити про це охоронцю». Це ставить дитину в незручне становище, але це не покарання — це наслідок її вчинку.
Чи є покаранням забирати телефон за невиконану «домашку»? Це може спрацювати, але варто думати про довгострокові стосунки. Якщо орієнтуватися на короткочасний послух — так, можна забирати телефон, і дитина буде виконувати домашку зі страху.
Але що буде зі стосунками? Чи будуть вони довірливими? Швидше за все, дитина навчиться приховувати правду або брехати, щоб уникнути покарання.
Я завжди кажу: з дітьми треба розмовляти, але також важливо встановлювати межі. Діти не люблять, коли в них щось різко забирають. Але якщо є хороші стосунки, якщо є домовленість, то вони звикають до певних правил».
За словами психологині, діти будуть порушувати правила — це нормально. Завдання батьків — реагувати, а не ігнорувати. Але якщо батьки виконують лише роль «контролерів», діти не вчаться саморегуляції. Вони просто чекають моменту, коли можна обійти правила.
«Тому я завжди думаю: «Чого я хочу навчити дитину?» Якщо хочу навчити саморегуляції, то поступово маю передавати відповідальність їй. Спочатку контроль на мені, але з часом вона має вчитися керувати своїми діями сама.
Коли я бачу, що син не контролює це, я втручаюся. Але якщо все нормально — не втручаюся. Якщо ж батьки постійно все контролюють, дитина навіть не пробує самостійно керувати собою».
Дитяча психологиня Ірина Волощук радить батькам не просто виховувати дітей, а любити їх, а також звертатися до літератури, яка може дати їм відповіді на запитання щодо дітей.
Це, зокрема, такі книги, як:
- Світлана Ройз — «Дитинознавство, «Ключі сили»;
- Вайолет Оклендер — «Приховані скарби. Путівник внутрішнім світом дитини»;
- Марина Аромштам — «Коли відпочивають янголи»;
- Мері Пайфер, Сара Пайфер Гілліам — «Як допомогти дівчинці-підлітку»;
- Габор Мате, Гордон Ньюфелд — «Тримайтеся за своїх дітей».
Фільми:
- «Перед класом»;
- «Учитель року»;
- «Зірочки на землі»;
- «Розправ крила»;
- «Історія Рона Кларка».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Розлучення батьків: івано-франківська психологиня розповіла, як підтримати дитину
«Не підсилювати страхи та тривоги». Як говорити з дітьми про війну?
