Юрій Фурик з Івано-Франківщини після поранення на фронті, ампутації ноги та реабілітації знову займається з дітьми спортивною гімнастикою.
Впродовж 30 років чоловік працював тренером у Коломийській дитячо-юнацькій спортивній школі.
Втім, з початку повномасштабного російського вторгнення, у лютому 2022 року, чоловік став на захист країни.
Журналістка Фіртки поспілкувалась з бійцем про реабілітацію та повернення до роботи з дітьми.
Гіршого, ніж війна немає
Вранці 24 лютого мені зателефонували й повідомили, що прилетіло в Івано-Франківськ й почалась повномасштабна війна. Об шостій ранку я вже все знав, всі піднялися. В той день я був хворим, погано себе почував, увімкнув телевізор й слідкував за новинами.
З кожного кутка було чутно, про те, що війна неминуча, але я страшенно не хотів в це вірити. Бувши в зоні бойових дій, можу ствердно сказати — гіршого ніж війна немає.
Наснилось, що до мене звертаються «здраствуйте»
Ми ту ніч відстояли. Зі свого підрозділу я був сам, адже там проводився кулеметний розрахунок. То була зима, ми мали тільки автомат. Ніяких спальників та кариматів.
А це ніч, її треба якось перебути, під дерево ліг, задрімав трішки в бронежилеті. Тоді мені наснилось, що до мене звертаються «здраствуйте» й тут ти розумієш, що в будь-який момент таке може трапитись. Перебули ми ту нічку, тим часом наші хлопці сформували лінію, й нас зняли з позиції. Ми відійшли.
В новий рік я увійшов зовсім іншою людиною
На новий рік була ампутація. На цьому кар’єра військового в мене закінчилась. Я досить швидко став, так скажемо, на ноги, адже одразу на ходулі, разом із катетерами. Мені потрібно було самому робити звичні для себе речі: поїсти, щоб мене не годували, я розумів, що це мене змушує жити далі, рухатись.
Став спочатку на ходулі, потім на милиці. 17 січня мені вже зняли шви й відправили у переповнений Львівський госпіталь. А згодом вже у реабілітаційний центр в Хуторівку.
Там дуже чудові лікарі, вони призначили мені лікування, реабілітацію в залі й на наступний день я вже був в залі. Почалась реабілітація, іноді я щось підказував, як тренер.
Так вийшло, що мені вдалось отримати волонтерський протез і я одразу почав на ньому ходити, бо треба працювати. Згодом подав на державний, при тому рухався. І в травні мене виписали.
Потрібно жити далі
А тут потрібно не зациклюватись на цьому, а розуміти, яке в тебе відношення до того, що сталось. Важливо, аби людина зрозуміла, що потрібно жити далі, що вона може ще зробити багато добра, так само й усвідомлювати, якщо тобі збереглось життя, то це не просто так.
Я на гриби вже ходив, на рибалку раз в тиждень стабільно стараюсь виїжджати. Маю товаришів, які мені трішки допомагають. Повернувся на роботу, є зміни, але все що мав — я відновлюю. Не все так, як було звісно, в гори високі не піду. Але водночас можна й отримати задоволення. Можливо, не цілковито, але багато.
Більше читайте в матеріалі.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
