Івано-Франківський національний медичний університет — один із провідних медичних закладів України, який вже понад 80 років навчає фахівців для системи охорони здоров’я.
Сьогодні університет поєднує багаторічні традиції з сучасними інноваціями у навчанні та науці, а також активно долучається до підтримки українського війська.
Про функціонування та розвиток університету, міжнародну співпрацю, стратегічні цілі та власний шлях у медицині, журналістці Фіртки розповів ректор ІФНМУ Роман Яцишин.
Як ректор одного з провідних українських закладів вищої освіти, які цінності закладаєте в розвиток університету?
Я завжди казав, що основних мотивацій, які рухають людиною, є три — зарплата, цінності та колектив. Забезпечити високу зарплату, на жаль, ми не можемо, і не тому, що поганий чи неефективний ректор, а тому, що працюємо в таких умовах, і це не лише через війну, потребує покращення реформа підвищення зарплати освітянам.
Друге питання — це цінності. І якщо ти запроваджуєш цінності, які подобаються людям, вони інколи, попри недостатнє фінансування, мають жагу працювати в притаманних їм орієнтирах.
Цінності, які близькі мені, хотів поширювати, масштабувати серед наших студентів і випускників. Насамперед — це патріотизм. Все, що ми робимо, і це не гучні слова, ми робимо для нашої держави. Якщо вчимо лікаря, то цей лікар має бути українським, який працюватиме не тільки з пацієнтом за протоколом, не лише виписуватиме ліки чи проводитиме певні маніпуляції, але й розмовлятиме на тему державності. Це вкрай важливо.
Друга цінність, яку я дуже хочу запровадити, — це любов до людини. Зокрема, студент повинен відчувати, що його з першого до шостого курсу люблять та поважають як людину. Якщо студент відчуватиме свою цінність — це буде для мене перемогою.
Студент не має бути пригнічений, ображений, іншого рівня, ніж викладач. Неприпустимо, коли викладач каже:
«Я прожив життя, щось бачив, а ти нічого не знаєш, у тебе молоко на вустах».
Таке часто бувало, і я з цим борюся, і поки стане моїх сил, буду завжди боротися.
Наступна людська цінність — це вміння прощати. Адже якщо людина не вміє прощати, вона не вміє змінюватися. Коли людина прощає, то інколи заплющує очі на ті речі, які, можливо, не толерує з першого погляду.
У цьому випадку, наприклад, моя цінність — не толерувати чужі для нашої держави ідеї. Це десь пов'язано з патріотизмом, ми не можемо толерувати ворога, те, що знищує нашу державу, хабарництво. Це виклики, з якими маємо боротися. Це боротьба не на один місяць чи рік. Це, мабуть, на все життя боротьба. Я не можу сказати, що є країни, які абсолютно позбавлені цих недоліків, але це речі, яких треба позбуватись.
І третя мотивація — життя колективу. Якщо людина приходить на роботу і бачить, що там є ті цінності, які їй закладали з дитинства, якщо вона серед людей, які її розуміють, то такий колектив одне одного емпатично підсилює. У такому колективі людина хоче розвиватися.
Як ви й сказали, фінансовий чинник, безперечно, важливий. А яке фінансування має університет та на що не вистачає коштів?
Зазвичай не вистачає коштів на преміювання людей. Золотий фонд університету — це люди, тому я б дуже хотів щомісяця кращих з них преміювати.
Звичайно, бракує фінансування на енергозабезпечення, енергоефективність, але це не тільки відповідальні структури, які нам виділяють кошти, це і наша відповідальність. Ми зараз з командою працюємо над тим, щоб створити енергоощадні проєкти, для яких шукатимемо донорів, щоб переходити на енергоощадні технології.
Це важливо, адже, коли буде висока зарплата, тепло, тоді людина думає не тільки про комфорт, а про науку, розвиток, перспективи. Тому це дві перспективи, які я ставлю зараз перед собою.
Якщо за фінансування ми боротимемося на державному рівні, то енергоощадження — це наші виклики, з якими ми також мали б впоратись.
З початком повномасштабного вторгнення до Івано-Франківської області переїхали багато людей, напротивагу — чимало виїхали за кордон. Чи вплинуло це на кількість абітурієнтів та студентів?
Це виклик, який був, є та буде, напевне, найближчі роки. Адже ми хочемо, щоб наші випускники залишалися в Україні, тому що їм будувати майбутнє медицини.
Утім, ми у вільній країні, де кожен обирає собі шлях для розвитку. Я тішусь, що нас обирають абітурієнти з інших регіонів країни: Хмельницької, Херсонської, Рівненської та інших областей. Вони обирають за відгуками. І це для нас дуже цінно.
Ба більше, ми вчимо студентів, що є Україна цілісна. Не потрібно звертати уваги, звідки саме людина — зі Сходу, Заходу, Центру чи Півдня. Студенти повинні бути єдиною командою.
У нас студенти з інших регіонів мають з ким поділитися болем того, що пережили та відчувають тут підтримку.
Як повномасштабна війна вплинула на діяльність університету?
Початок повномасштабної війни в лютому 2022 року став справжнім випробуванням для всіх, зокрема й для освітянської спільноти. Перший день війни я добре пам’ятаю. Ранок почався із того, що мій син та дружина прикикіли до телевізора, де з усіх каналів говорили про початок повномасштабної війни. Це звучало, як щось постановче, мов у фільмах, але стало реальністю.
Я пішов на роботу, о восьмій ранку був у деканаті разом зі своїми заступниками. Ми одразу почали працювати, шукати способи адаптації до нових умов. Перші дні та навіть тижні не думали про навчання — найголовніше було забезпечити безпеку студентів, викладачів та самого університету.
Чи вдалося повністю відновити очне навчання?
Завдяки попередньому досвіду пандемії COVID-19 оперативно перейшли на онлайн-формат навчання. Однак, перший місяць великої війни був спрямований не на освітній процес, а на організацію роботи університету, підтримку студентів і викладачів, які опинилися в різних куточках України та за кордоном.
Окремою ініціативою університету стало навчання навичок надання першої медичної допомоги. Ми проводили тренінги для всіх охочих. Це стало важливим внеском у спільну справу, адже знання, як діяти у критичних ситуаціях, — це вже певна зброя проти страху.
Згодом виникло питання повернення студентів до очного навчання. Особливо це було важливо для медиків, які мають навчатися безпосередньо у клінічних умовах, бачити наслідки війни та працювати з пацієнтами. Нам вдалося створити безпечні умови у всіх корпусах університету: обладнали сховища, зокрема одне з найбільших — у травматологічному корпусі, яке має радіаційний захист.
Повернення до аудиторій було складним, але необхідним. Студенти розуміли важливість навчання і водночас активно займалися волонтерською діяльністю. Вони допомагали Збройним Силам, працювали в лікарнях, підтримували самотніх людей та брали участь у зборі коштів на підтримку війська.
Волонтерство стало невід’ємною частиною нашої діяльності, адже навчання в сучасних умовах — це не лише здобуття професійних знань, але й активна громадянська позиція.
Чи охоче долучаються студенти та працівники університету до благодійності?
Для мене найбільшою радістю є те, коли студенти приходять із власними ініціативами, пропонуючи організувати благодійний аукціон, ярмарок чи іншу акцію. У такі моменти я розумію, що ми рухаємося у правильному напрямку, а наші студенти не лише здобувають знання, але й проявляють щиру громадянську позицію.
Однак, найбільша небезпека під час війни — це звикання до неї, а також — до волонтерства. Часто можна почути від людей: «Я вже здавав гроші, цього разу не буду». Але це не так працює. Волонтерство має бути постійним, як і наша потреба в їжі чи воді.
Я переконаний, що допомога армії — це не просто обов’язок, а спосіб прожити день так, щоб ввечері ти міг чесно подивитися на себе в дзеркало й не соромитися за те, що нічого не зробив. Особливу радість приносять подяки від військових: маленькі повідомлення, фотографії чи слова вдячності за допомогу.
Я завжди нагадую, що багато наших колег та студентів зараз на фронті. Вони воюють не лише за своє майбутнє, але й за майбутнє кожного з нас. Ті, хто сидить за партами, мають допомагати тим, хто перебуває в окопах. Після війни ми всі подивимося одне одному в очі, й кожен поставить собі запитання:
«Що я зробив під час війни?».
Переконаний, саме від наших дій сьогодні залежить, якою буде Україна після перемоги.
На вашу думку, яка найважливіша риса сучасного медика?
Здатність до постійного розвитку. Якщо лікар говорить: «Я вже все знаю, мені нічого нового не потрібно», — це означає, що він зупинився в професійному зростанні. А сучасна медицина не терпить зупинок, адже вона змінюється надзвичайно швидко — іноді навіть щомісяця.
Це стосується не лише протоколів лікування чи підходів до роботи з пацієнтами, а й загального реформування системи охорони здоров’я. Лікарі мають бути готові адаптуватися до нових умов, адже сучасні лікарні стають ефективними завдяки професіоналізму своїх медиків. Пацієнт йде до того лікаря, який демонструє емпатію, розуміння та здатність відповісти на його потреби.
Тому здатність до прогресу — ключова риса сучасного медика. Лікар повинен бути відкритим до нових знань, відвідувати тренінги, конференції та впроваджувати сучасні методики лікування.
Якщо повернутись до теми навчання та науки, які спеціальності мають найбільшу популярність серед абітурієнтів?
Щороку популярність спеціальностей серед абітурієнтів змінюється. Якщо десять років тому медицина завжди була на першому місці, і більшість вступників мріяли стати педіатрами, хірургами, дерматологами чи неврологами, то цього року першість взяла спеціальність «Фізична терапія, ерготерапія». Цей напрямок показав найвищий середній прохідний бал навіть у порівнянні з медициною.
Це свідчить, що абітурієнти йдуть навчатися не через престиж чи моду, а тому, що прагнуть бути корисними суспільству. Особливо це актуально в умовах війни, коли фізична та ментальна реабілітація набувають надзвичайної важливості.
Ця спеціальність — не лише про фізичне відновлення, але й про роботу з пацієнтами через спілкування, співпрацю та залучення до життя.
Люди, які повертаються з фронту, не потребують жалості, адже це може їх демотивувати. Натомість важливо показати, що вони потрібні суспільству, і це допомагає їм адаптуватися до мирного життя.
Наука завжди була важливим пріоритетом для ІФНМУ. Якби ми зосередилися лише на підготовці лікарів без розвитку наукових напрямків, ми б залишилися звичайною медичною школою.
Завдяки великим науковим діячам, таким як професори Євген Нейко, Віталій Гирилюк і Георгій Бабенко, у нас закладені міцні основи для розвитку патофізіології та біохімії.
Сьогодні наука змінюється. Чи робите акцент на сучасні технології?
Так. Один із перспективних напрямків — біопринтинг. Це включає 3D-друк тканин і створення моделей, які можуть стати прототипами для штучних органів чи суглобів. Однак для цього потрібні добре оснащені лабораторії, тому перед університетом стоїть амбітне завдання — створити лабораторію біопринтингу.
Наука в університеті не повинна бути лише для захисту дисертацій, а працювати на благо держави. Ми активно співпрацюємо з європейськими партнерами у напрямках біопринтингу, ментального здоров’я та онкології.
Наприклад, кафедра онкології, яку очолює професорка Анна Крижанівська, має потужне співробітництво з обласним онкологічним центром. Разом із цією кафедрою ми виграли грант на дослідження в галузі онкології, і це лише початок нашого шляху.
Упевнений, що ІФНМУ досягне ще більших успіхів у науці й продовжить робити внесок у розвиток медицини не лише в Україні, а й у Європі.
Чи плануєте розширювати співпрацю з іноземними навчальними закладами або компаніями?
Івано-Франківський національний медичний університет активно працює над розширенням співпраці з іноземними університетами та компаніями. Такий зв’язок має двосторонній характер.
З одного боку, ми хочемо, щоб до нас повернулися іноземні студенти, адже вони стають амбасадорами нашого університету у своїх країнах. Вони не лише здобувають знання, але й несуть добру славу про Україну. Крім того, це вагомий внесок в економіку країни, адже іноземні студенти живуть тут, навчаються, витрачають кошти й підтримують місцеву економіку.
З іншого боку, ми прагнемо розвивати можливості для наших студентів. Йдеться про стажування, обміни, а також тривалі програми навчання за кордоном.
Ми хочемо, щоб наші студенти не лише подорожували на короткі практики, а й мали змогу повноцінно зануритися в навчальний процес в іноземних університетах. Наприклад, ми вже співпрацюємо з університетами в Польщі та Норвегії. У найближчих планах — організація спільних програм із Університетом Осло.
Такі програми дають студентам відчуття приналежності до європейського освітнього простору. Вони отримують цінний досвід, який потім можуть застосувати вдома. Крім того, це допомагає нашим студентам зрозуміти, що вони можуть здобути якісну освіту і в Україні, маючи можливість розширювати свої горизонти.
Які перепони виникають на цьому шляху?
Важливим критерієм участі в міжнародних програмах є знання мови. Це перша перепона, з якою часто стикаються студенти.
Другою стає відсутність мотивації: деякі з них сприймають такі програми як можливість просто подорожувати. Ми хочемо, щоб до таких програм долучалися найкращі — ті, хто готовий представляти Україну й ІФНМУ на міжнародному рівні.
Я також радію, що серед наших студентів є ті, хто після стажувань за кордоном повертається до університету, щоб працювати тут і ділитися досвідом. Це важливо, адже вони знають, як покращити освітній процес, інтегруючи в нього європейські підходи, але адаптуючи їх до наших реалій.
Міжнародна співпраця є одним із ключових напрямків розвитку університету. Ми прагнемо не лише готувати кваліфікованих лікарів, а й створювати освітнє середовище, яке формує справжніх професіоналів та амбасадорів української медицини у світі.
Щодо кваліфікованих працівників. Чи йде на зустріч держава у питанні бронювання?
Питання бронювання працівників — це доволі чутлива тема, про яку непросто говорити. У сучасних умовах бронювання може застосовуватися для тих, хто є критично необхідним для держави.
Як лікарі, ми всі розуміємо, що у разі потреби повинні бути готові захищати свою країну, навіть зі зброєю в руках. Однак є фахівці критичної інфраструктури — ті, хто проводить операції, консультує, надає медичну допомогу. Такі люди повинні мати певний рівень захисту, адже їхня робота є надзвичайно важливою для суспільства.
Проте для нашого університету це не є головним питанням. Ми пишаємося тим, що серед наших працівників є ті, хто служить і захищає Україну. Це важливий приклад для всіх нас.
Що переважає у стосунках між івано-франківськими університетами — конкуренція чи співпраця?
Без сумніву, це дружба. З усіма ректорами місцевих університетів у мене не просто товариські стосунки — ми друзі. Ми знаємо один одного вже багато років, ще до того, як стали ректорами, тому між нами склалися взаєморозуміння та довіра.
Наші спільні проєкти — це наука, розвиток навчального процесу та вдосконалення освітніх і наукових здобутків. Навіть у тих сферах, де наші напрями перетинаються, наприклад, у реабілітації з Прикарпатським університетом, у нас немає ворожої конкуренції. Ми завжди знаходимо спільну мову й працюємо над тим, щоб кожен із нас досягав успіхів.
Конкуренція між університетами — це не про нас. Ми маємо різні напрями діяльності, й у цьому полягає наша сила. Замість того щоб змагатися, ми підтримуємо одне одного, адже спільний розвиток робить нас сильнішими. Якщо ми почнемо знижувати цінність роботи один одного, це буде шкодити всім. Але коли ми підсилюємо один одного, наші проєкти стають потужними й корисними для суспільства.
Чи бачите перспективу в ймовірному об’єднанні університетів?
Наразі не бачу в цьому перспективи. Таке рішення створило б більше викликів, ніж переваг. І для студентів це також було б недоцільним.
Співпраця та взаємопідтримка — це те, що дозволяє нам спільно працювати на благо освіти й науки, розвиваючи кожен свій унікальний напрям.
Як сформувалася Ваша власна історія шляху в медицині? Що надихнуло вас обрати саме цю сферу?
Моє знайомство з медициною почалося ще в дитинстві, адже я виріс у сім’ї, де мама була лікарем. Часто доводилося ходити з нею на роботу, коли не було з ким залишити мене вдома. Уже тоді я почав бачити себе лікарем, адже це мені подобалося. Звісно, як і багатьох дітей, мене лякала медицина: білий халат — це одне, а уколи, таблетки й обстеження — зовсім інше. Але інколи страх викликає бажання працювати саме там, де страшно.
Медицина для мене спершу була страшною, а потім стала цікавою. Згодом я зрозумів, що це моє друге "я" і я дійсно хочу реалізувати себе в цій сфері. Проте в дитинстві я мав іще одну мрію — стати слідчим. Мене завжди цікавили детективи, я перечитав усі твори Конан Дойла та безліч інших книг цього жанру.
Однак із часом я побачив, що медицина також має схожість із детективною роботою. У медицині потрібно знайти "винного" — причину хвороби чи той фактор, який її викликає та усунути його. Це теж пошук, але в іншому форматі. Якщо в юриспруденції доводять правомірність фактів, то в медицині докази прописані у вигляді протоколів. Основна різниця лише в тому, що тут мова йде про здоров’я й життя людей.
Чому переважило бажання навчати студентів, а не займатися лікувальною справою?
Я завжди прагнув передавати свої знання студентам. Коли я лише почав працювати на кафедрі факультетської терапії, мав велике бажання ділитися своїм досвідом — і позитивним, і негативним, накопиченим за роки навчання. Це було для мене важливим: не тільки навчити студентів, а й перевірити себе, чи зможу я бути викладачем, чи вистачить мені витримки, адже студенти бувають різні.
Я щасливий, що маю можливість працювати зі студентами різного рівня підготовки. Одні були дуже старанними, а інші не завжди проявляли бажання вчитися. Проте саме з такими студентами часом було цікавіше працювати, адже це давало можливість здобути новий досвід.
Я переконаний, що кожен із нас повинен ділитися своїми знаннями й досвідом. Адже якщо ти накопичуєш знання тільки для себе, це лише твоя історія. А коли ділишся своїми спостереженнями, позитивними чи негативними, це стає історією спільного успіху. Саме тому я став викладачем.
Чи є історія, наприклад, з життя студентів чи викладачів, яка надихнула вас?
Таких історій багато. Ми готуємося зараз до 80-річчя університету і власне хочемо донести до майбутнього абітурієнта історії наших випускників. А це історії лікарів, які працюють по всьому світу, вони є дуже різними, по-різному приходили в медицину, по-різному реагували на виклики та на свій вибір.
Один з моїх учнів зараз у Сполучених Штатах Америки й я дуже надіюсь, що він залишиться у нас на кафедрі та працюватиме науковцем-терапевтом. Він має успіх, в тому, чим займається, і я ним надзвичайно пишаюсь. Дуже пишаюсь тими, хто залишився тут і будує українську науку. Я не уявляю, як без них наш університет може розвиватися.
Звичайно, що в мене є цікаві історії випускників. Євген Нейко — мій викладач, який приїхав з Хмельницької області з простої сім’ї, але поставив перед собою мету — стати лікарем. А під час становлення лікарем став науковцем. Спочатку доріс до рівня завідувача кафедри, потім декана, проректора та нарешті ректора. І це лише один приклад успішного лікаря. А таких прикладів багато.
Який меседж ви б хотіли донести до медика, який тільки починає свій професійний шлях?
Мій меседж для молодих медиків і студентів, які незабаром закінчать університет і почнуть свою професійну кар’єру, — це не боятися викликів.
Життя та професія лікаря часто ставлять перед нами складні завдання. Але страх обмежує розвиток, а виклики роблять людину сильнішою. Так, можливо, будуть помилки, але завжди є можливість переглянути свій підхід і рухатися вперед.
І друге, не менш важливе: навчитися любити. Любити не лише пафосно, як це часто звучить у промовах, а щиро. Любити людей, свою професію, своїх пацієнтів.
Пацієнт, який сьогодні потребує допомоги, завтра може стати тобою. Любити навіть тих, хто тебе не розуміє чи з ким у тебе виникають труднощі. Тільки любов може змінити людей. Агресія лише породжує агресію, а любов — це сила, яка лікує, з’єднує й перетворює.
Сучасний лікар — це людина, яка постійно вчиться, не боїться викликів і вміє любити.
Насамкінець поговорімо про майбутнє. Які стратегічні цілі університету розглядаєте на найближчі роки?
Головною метою Івано-Франківського національного медичного університету є стати лідерами медичного світу. Це я завжди наголошую всім представникам нашого університету. Стратегія нашого розвитку включає кілька ключових напрямів.
Однією з наших головних цілей є створення університетської клініки, яка стане не лише ефективним місцем навчання для студентів, але й важливим медичним закладом. Університетська клініка повинна надавати якісні медичні послуги, виконувати функції профілактики захворювань та бути платформою для наукових досліджень. Це стане значним кроком для університету та медицини регіону.
Наука в університеті має бути сучасною та конкурентоспроможною на європейському рівні. Ми прагнемо, щоб наші наукові публікації визнавалися у провідних європейських журналах, адже це критерій якості досліджень, який не можна підробити. Якщо стаття відповідає міжнародним стандартам, її приймають, якщо ні — вона залишається поза увагою. Тому для нас важливо розвивати науку, яка матиме реальний вплив.
Ще однією важливою метою є створення середовища, яке сприятиме всебічному розвитку студента. Ми прагнемо не лише передати студентам медичні навички, але й навчити їх постійно розвиватися.
Людина, яка навчилася розвиватися протягом п’яти-шести років навчання, зможе продовжувати це робити упродовж усього життя — в медицині, науці чи навіть на керівних посадах. Ефективність і успіх можливі лише тоді, коли є прагнення до прогресу.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
