«Не може захист країни належати лише добровольцям»: ветеран Юрій Довган про війну, мобілізацію та життя після фронту

Одним із них він називає побратима — батька п'ятьох дітей, двоє з яких усиновлені.

«Він простий роботяга, сам виріс у дитбудинку. Добровольцем пішов на фронт. Я дивився на нього й думав: "Боже, який це високий подвиг". Він зумів виховати дітей і водночас став на захист країни. Поруч із такими людьми перестаєш нарікати».

Не менш сильне враження на нього справив військовий Василь Щербатий, який, попри втрату зору на одне око, двічі домігся мобілізації.

«На ліве око він не бачив, але відслужив на рік довше, ніж я. Це високий і достойний подвиг. Обом цим людям я присвятив поему».

Юрій Довган каже, що саме такі історії допомагають не зациклюватися на негативі.

«Світлих спогадів теж дуже багато. Якщо концентруватися лише на злі й несправедливості, нічого доброго не залишиться».

Ветеран також пригадав труднощі із забезпеченням добровольців на початку повномасштабного вторгнення.

«Мені, наприклад, держава не видала української літньої форми. Я купував її за власні кошти. Тоді таке траплялося часто».

Говорячи про мобілізацію, Юрій Довган наголосив, що захист держави не може бути справою лише добровольців.

«Не може захист країни належати лише добровольцям. Загальна мобілізація потрібна».

Водночас ветеран розуміє тих, хто боїться йти на війну.

«Ніхто не хоче йти туди, де можуть убити. Це природно».

Попри втому суспільства, Юрій Довган не втрачає віри в перемогу України.

«Стратегічно вперше за останні триста років ми маємо потужних союзників. Нас визнають суб'єктом міжнародного права, і ми захищаємо праведну справу. Треба тільки вистояти».

Водночас ветеран визнає, що війна виснажує країну.

«Росія видихається, але ми видихаємося швидше. Я не знаю, якою буде ця перемога. Хотілося б бачити кордони 1991 року, хоча б 2022-го. Але я бачу, що суспільство дуже змучене».

На його переконання, мир не може бути самоціллю, якщо агресор не відмовився від своїх намірів.

«Ми не можемо миритися з тими, хто хоче нас убити».

Найважливішим уроком війни ветеран називає витривалість.

«Не здаватися. Не панікувати. Сто разів упасти, а в сто перший — встати. Українське слово "перемога" — це коли вже здається, що більше не можеш, але все одно робиш ще один крок».

З особливою повагою він говорить про побратимів, які зазнали важких поранень.

«Я дивлюся на Івана та Андрія Марковецьких, які втратили кінцівки, і вчуся в них. Є ще один мій побратим, який після поранення повернувся до навчання, а згодом знову пішов на фронт.

Саме вони мають у сто разів більше права говорити про війну, ніж я. Вони вже поклали в українську землю частину свого тіла. Я ще ні».

Юрій Довган не приховує, що інколи замислюється про повернення на фронт. Водночас, каже, це бажання часто пов'язане зі складною адаптацією до мирного життя.

«Там небезпечно, але все зрозуміло. Тут життя набагато складніше».

За його словами, після служби більшість військових повертаються психологічно травмованими.

«Ми всі повертаємося травмованими. У багатьох розпадаються сім'ї, виникають проблеми у стосунках. Через це з'являється спокуса повернутися туди, де все зрозуміло, навіть попри небезпеку».

Попри це, ветеран переконаний, що кожен військовий прагне бути поруч із рідними.

«Усі хочуть бути зі своїми близькими. Але минає час, і в декого знову виникає бажання повернутися на фронт. Це дуже складний психологічний процес».

На запитання про мрії після війни Юрій Довган відповів, що нині живе сьогоденням.

«Я втратив мрію. Живу від дня до дня. Є робота — слава Богу. Є студенти — слава Богу. Дитина захворіла — дай Боже, щоб одужала. Стратегічної мрії зараз не маю. Це погано, бо мріяти потрібно».

Більше читайте в матеріалі: «Я відходив пів року. Щоранку під гімн України вставав і плакав»: історія ветерана Юрія Довгана, який добровольцем пішов на війну.