«На передовій мужнім бути легко». Ветеран АТО Михайло Прошак розповів про війну, мир та Морську піхоту

Фото - з особистого архіву Михайла Прошака


Війна на східних теренах України не вщухає вже сім з половиною років.

Змінюються її назви: АТО, ООС… Втім, не залежно від назв сутність подій на Сході залишається незмінною: війна залишається війною. Вона вбиває кращих синів нашої країни, приносить біль та горе у родини, руйнує економіку, знищує впевненість людей у завтрашньому дні.

В переддень Дня захисників і захисниць України кореспонденту Фіртки вдалося поспілкуватись з цікавою людиною.

Наш герой – атовець, колишній морський піхотинець молодший сержант запасу Михайло Прошак. Одразу скажемо: він не потрапив на передову з перших днів російської агресії, як чимало з тих, про кого люблять писати медіа. Його шлях на фронт пролягав через осмислення, сумніви і навіть страждання. Адже на тій війні загинув його рідний брат і це наклало свій відбиток на ставлення його рідних до обраного ним шляху.

Проте, вибір одягнути військовий однострій був лише більш свідомий і твердий.


Михайле, в АТО/ООС ти воював у лавах Морської піхоти – в еліті Збройних Сил України та ще й вступив туди на службу у достатньо зрілому віці – практично у 40 років. Ти раніше проходив там строкову службу?


Ні. Строкову службу я не проходив взагалі. Як це сталося? Свідомо від армії не косив. Були певні медичні проблеми, а потім… Потім не підходив за віком.

Проте завжди хотів служити в елітних військах. Чомусь мене завжди тягнуло до морської піхоти або навіть до морського спецназу. Адже з одного боку – це неабияка романтика. Ну уяви собі: що може бути кращим і романтичнішим, ніж море, хвилі, легкий бриз…? А з іншого боку – це важка робота для справжніх чоловіків. Постійні тренування, фізичні та психологічні навантаження, тактичні навчання, стрільба, рукопашний бій. В моєму дитинстві про таке мріяли усі хлопці.

Зрештою, слабаком себе я ніколи не вважав. Займався фізичною культурою, рукопашним боєм, не цурався важкої фізичної роботи.

Можливо, саме через свою мрію і в АТО пішов не одразу: боявся, що не візьмуть у спецвійська.  У 2014 – 2015 роках брали переважно за мобілізацією. Щоб потрапити, скажімо, в десантно-штурмові війська, морську піхоту, а тим більше до спецназу, необхідно було мати відповідну військово-облікову спеціальність. А у мене вона звідки, якщо строкову не служив? Направили б у піхоту… Боявся розчаруватись в армії. Знаєте, як воно тоді було? Забезпечення немає, військової форми немає, засобів захисту немає…


Тільки це стримувало чи ще щось? 


Ну як сказати… Можливо... Війна – то, знаєш, не прогулянка. На ній люди гинуть. Коли тобі під сороківку, починаєш думати не лише про себе, а й про своїх рідних. Як вони переживуть, якщо мене, не дай Боже, у цинковій труні привезуть?


На Сході загинув твій брат. Як це сталося і як вплинуло на твоє рішення піти до війська?


Ми з Андрієм були братами по батькові (батько і мама давно вже живуть окремо). Проте були з ним справжніми друзями.

Андрія призвали до війська у першу хвилю мобілізації. Служив у 5-му батальйоні територіальної оборони «Прикарпаття». У його складі брав участь у бойових діях у районі Амвросіївки. Після розформування батальйону проходив службу у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Брав участь у боях за Дебальцеве. Там і знайшов свою загибель.

День 30 січня 2015 року, коли брата не стало, я запам’ятав на все життя. Про те, що Андрія вже нема, мені повідомив телефоном його товариш. Як пізніше з’ясувалося, братова БМП проривалася на допомогу пораненим і потрапила у засаду, під перехресний вогонь.

Тіло його шукали майже місяць. Лише 25 лютого до мене зателефонував знайомий з обласного військкомату і повідомив, що тіло перебуває в одному з моргів Дніпропетровська (зараз – Дніпро – ред.)

Чи вплинула загибель Андрія на мій вибір. Так, звісно. Як? Я б сказав двояко.

З одного боку додала рішучості: кортіло помститися ворогам. З іншого – навпаки. Загибель брата боляче вдарила по моїх рідних. Коли стикаєшся зі смертю близької людини, починаєш дивитись на життя зовсім по-іншому. Загибель Андрія вплинула й на мою матір. Він, зрозуміло, не був її сином, проте мама його добре знала. Ну і, зрештою, я – її син. І їй аж ніяк не хотілося, щоби зі мною сталося те ж саме.

Мати категорично була проти того, щоб я пішов до війська. Я ж, навпаки, рвався на фронт.


Як вирішили суперечку? І як відбулося твоє перше «знайомство» з районом АТО?


Компроміс знайшли досить швидко.

Справа в тому, що у 2015 році на підконтрольній Україні частині Донбасу активно будувалися фортифікаційні споруди так званої другої лінії оборони – доти, окопи, бліндажі. До цього процесу долучились усі регіони України. Власне, для кожної області виділили окрему ділянку для будівництва фортів. Таку ділянку мало і Прикарпаття. В нашому краї спішно набирали бригади будівельників. У складі однієї такої бригади поїхав і я.

Зауважу, фортифікаційні споруди будувалися всього за кілька кілометрів від лінії розмежування. До боїв було, як то кажуть, рукою сягнути. Час від часу до нас долинали звуки канонад, іноді ворожі снаряди долітали й до нас.

Проте у мене було багато часу, щоб поспілкуватися з хлопцями-атовцями безпосередньо у зоні бойових дій. Таке спілкування дало мені додаткову мотивацію для того, щоб надалі й самому піти до війська. Війна ставала для мене ближчою, зрозумілішою.


Коли ж твоя мрія піти служити у спецвійська нарешті здійснилась?


У 2017-му. Наші Військово-морські сили на той час вже оговтались від удару, який завдали кримським «аншлюсом», країна інтенсивно розбудовувала Морську піхоту: створювались нові підрозділи і цілі бригади, які комплектувалися вже не мобілізованими, а військовослужбовцями служби за контрактом.

Контрактники перш, ніж потрапити у війська, проходили вишкіл у спеціалізованих навчальних центрах. Тож для того, щоб піти служити у морську піхоту, ба навіть у підрозділи спецпризначення, вже не потрібна була військово-облікова спеціальність, набута на строковій службі. Таку спеціальність давали навчальні центри.

Тоді я пішов до військкомату і переконав комісара в тому, що за своїми фізичними, психологічними якостями та станом здоров’я я можу проходити службу у спеціальних військах.


Де довелося проходити службу? Чи одразу потрапив до АТО?


Спочатку служив у 36-тій бригаді морської піхоти.  Пізніше потрапив до 503-го окремого батальйону морської піхоти. Це була щойно сформована нова частина і пунктом її дислокації стало місто Маріуполь на Донеччині. Тому можна сказати, що в АТО, а пізніше в ООС, я прослужив майже весь термін контракту.

Звісно ж, Маріуполь – це не передова. У складі батальйону брав участь у бойових діях у районі населених пунктів Широкине, Павлопіль, пізніше – під Водяним.

Так сталося, що обидва ці сліди не лише у душі, а й на тілі.


Чи прихильно сприйняла Донеччина хлопця з Галичини? Чи відчувалося якесь вороже ставлення з боку місцевого населення?


Ставлення було радше байдуже. Десь у 99% місцевого населення. Напевно, з половину місцевих ще десь у глибині душі підтримують сепаратистів. Проте війна, розруха, безробіття, постійні обстріли настільки вже набридли місцевому населенню, що їм вже байдуже, хто ними керує: аби лиш був спокій і не стріляли.

Ворожість, звісно, відчувалася. І щодня: з того боку лінії розмежування. Ті хлопці ні на мить не давали нам забути, що ми все-таки на війні.


Як склалася твоя військова «кар’єра»? Чи довелося кимось покомандувати, а чи командували лише тобою?


Хм. Мушу визнати: військова, якщо так можна сказати, кар’єра у мене складалася досить вдало і стрімко.

Прийшовши на службу матросом, я вже невдовзі був призначений на посаду командира відділення, отримав звання старшого матроса. Наприкінці 2018 року я став молодшим сержантом. В кінцевому підсумку дослужився до головного сержанта десантно-штурмової роти. Відповідав за бойову підготовку бійців.

А влітку-восени 2019 року навіть довелося покомандувати взводом. Був призначений тимчасово виконуючим обов’язки командира зведеного взводу.

У його складі довелося виконувати деякі специфічні завдання, в тому числі у «сірій» зоні. Власне, там і отримав одне з поранень, яке поставило, як то кажуть, хрест на моїй військовій кар’єрі. Зате я зберіг життя і здоров’я своїх хлопців. Можна сказати сповна відпрацював свій позивний – «Архангел».


Розкажи про свої поранення, як це сталося?


Перше поранення я отримав влітку 2018-го. Досить банально. На взводному опорному пункті під Павлополем дістав кулю в груди від снайпера. Вважаю, що мені пощастило.

По-перше, я був у бронежилеті. Куля броню пробила і застрягла у м'язі між ребрами. Фактично я сам витягнув її з тіла, як то кажуть, «за хвіст». Куля калібру 7,62 міліметри. Такі використовуються для стрільби зі снайперської гвинтівки СВД. От тільки стрілець насправді навряд чи був справжнім снайпером. В іншому разі я б тут з тобою не розмовляв. І, власне, це також везіння.

Друге поранення виявилось для мене більш серйозним. Власне, це було не поранення, а контузія.

Пригадую, то було у вересні 2019 року у районі Водяного. Я вже командував зведеним взводом і разом з хлопцями із взводу ми працювали у «сірій» зоні. Успішно виконавши завдання, поверталися на базу.

Тільки-но вийшли з посадки, як сепари відкрили по нас вогонь із мінометів. Одна «сто двадцять другий» (артилерійський снаряд калібру 122 міліметри – ред.) розірвався позаду мене у посадці. Посадка прийняла на себе уламки, проте не змогла погасити ударну хвилю.

Спочатку все було нормально. Наслідки почали проявлятися дещо пізніше: спочатку проблеми з вухом, потім з зором. А далі почалося: численні госпіталі, комісії…

У травні 2020 року в мене підходив до кінця термін контракту. Оскільки я мав поранення, для того, щоб продовжити контракт на службу у спецвійськах, мені необхідно було пройти військово-лікарську комісію, а там вирішили б, що з моїми хворобами я далі служити не можу. Коли проходив ВЛК в Одеському військовому шпиталі, один з лікарів мені так і сказав: "Ну от і все, синку, ти вже своє відслужив".

Як наслідок, маємо те, що маємо: сьогодні я інвалід військової служби ІІ групи. Інвалідність отримана в ході виконання обов’язків із захисту Батьківщини.


Ти отримав поранення, виконуючи службовий обов’язок. Отже, ти – герой. Чи легко бути мужнім, бути героєм на війні?


На війні бути мужнім легко. Для солдата війна - це робота.

Робота, яку треба виконувати, як би небезпечно це не було. Адже йдеться про захист твоєї Батьківщини, про безпеку твої рідних і близьких. Робота складна, щоденна. До якої дуже швидко звикаєш.

Зрештою, там, на передовій, ти розумієш: або ти його, або він тебе, і це додає рішучості та мужності. 


Крім, власне, АТО та ООС, були якісь яскраві моменти під час служби у війську?


А як же. Клятва морпіха, клятва сержанта, церемонія вручення берета морської піхоти, церемонія вручення частині бойового прапора, а ще – участь у міжнародних навчаннях «Сі-Бриз-2019».

Ці навчання – напевно, один з найцікавіших періодів моєї служби. Стільки цікавих вражень: стільки іноземних військових з націй-партнерів, нових знайомств.


Що найбільше запам’яталося з тих навчань?


Стрибки з парашутом з вертольота Мі-8. З подивом для себе виявив, що американські морпіхи з парашутом не стрибають. Стрибали ми, з нами стрибали молдавські військові…

Крім того, закарбувався у пам’яті морський похід до берегів Грузії одразу по завершенню навчань. Ми йшли на середньому десантному кораблі «Кіровоград». Нас тоді ще переслідував російський есмінець.

Його капітан за будь-що намагався перешкодити нашому походу. Передавав по радіо, що ми, мовляв, не можемо увійти в певний квадрат, оскільки там нібито відбуваються військові навчання.

Втім, наш капітан зробив запит у міжнародні безпекові установи і з’ясував, що у квадраті, прохід через який нам намагалися заборонити, жодних військових навчань не відбувається.


На твою думку, наскільки боєздатними є сьогодні наші Збройні Сили і Морська піхота, зокрема? Чи готові вони протистояти агресору і звільняти наші окуповані території?


Не скажу за всі Збройні Сили, проте стосовно Морської піхоти я знаю точно: сьогодні ці війська забезпечені усім необхідним. Поступово відбувається їх переозброєння. Хоча й повільно, але надходять нові зразки зброї, екіпірування. Хотілося б ще новішої техніки, але гадаю і то колись буде.

Проводяться навчання, в тому числі у співпраці з країнами НАТО. Наші бійці відточують набуті навички і навіть передають бойовий досвід військовим з країн-партнерів.

Головне ж у війську - це бойовий дух. Він у наших хлопців високий. Тому можу сказати впевнено: наші українські бійці сьогодні не лише готові захистити нашу країну (вони це роблять щодня), а й перейти у наступ, щоб звільнити від ворога наші землі. Була б лише відповідна політична воля керівництва нашої держави.


Михайле, ти зараз цивільний, інвалід. Чим займаєшся? Чи не впав у депресію через те, що був змушений полишити Військово-морські сили?


Тоді сталося те, що сталося. Я отримав поранення, захищаючи Вітчизну. Тому про це не жалкую. Шкода, звісно, що довелося розпрощатись з військовою службою. Але роботи багато і тут, у цивільному житті.

Не всі атовці легко інтегруються у цивільне життя. Дехто дійсно впадає у депресію, у когось загострюється посттравматичний синдром. Таким людям потрібно допомагати. Вони повинні відчувати і розуміти: вони не одні у цьому світі.

І я – вимушений пенсіонер, інвалід, маючи вільний час, як можу, їх підтримую. Саме тому я в Обласній спілці учасників та інвалідів АТО. Разом з побратимами намагаюся брати участь у всіх громадських заходах за участю атовців, в тому числі двічі брав участь у Марші патріотів, який щорічно проводиться 24 серпня – в День Незалежності України.

Життя продовжується навіть тоді коли ти цивільний. І не лише продовжується, а розквітає новими барвами…

Якщо ж виникне необхідність знову стати на захист моєї Батьківщини, я з готовністю зроблю це знову і знову. Сил, здоров'я та мужності для цього у мене вистачить! 

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!


Читайте також:

Не всі захисники – чоловіки, і не всі чоловіки – захисники: чому 14 жовтня – свято не про стать

Ярослав Коретчук, директор обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери: В нашому музеї діє система краудфандингу, завдяки якій можемо купувати експонати на антикварних аукціонах (ФОТО)  

Територіальна оборона на Прикарпатті: на порозі важливих змін


14.10.2021 Сергій Білий 7827 2
Коментарі (2)

Ярослав 2021.10.17, 19:36

Здоров"я вам всім ветеранам .

РР 2021.10.19, 11:29

Шана та подяка таким людям!

09.06.2023
Тетяна Дармограй

Мама та спеціалістка Вікторія Романюк розповіла журналістці Фіртки про симптоми сина, які змусили насторожитися, з якими викликами стикнулась сім'я, що повинні робити батьки для адаптації дітей з аутизмом у суспільстві та як життєва ситуація підштовхнула до відкриття центру.

3184
29.05.2023
Тетяна Дармограй

Як українським енергетикам вдалось оперативно відновити енергетичний баланс та забезпечити постачання електрики споживачам після руйнувань, здійснених Росією та чи можливі відключення світла влітку, як це було взимку — дізнавалась Фіртка. 

897
22.05.2023
Уляна Мокринчук

Як протидіяти домашньому насильству, які є різновиди насильства, куди звертатись жертві, як розпізнати кривдника та як допомогти пережити нелегкий час тому, хто постраждав, журналістка Фіртки дізналась у психологині Валерії Худзіцької.

698
14.05.2023
Тіна Любчик

Василь Стефурак, голова «Асоціації вівчарів» розповів Фіртці, чи легко сьогодні відновлювати промисли, що були популярні в горах ще пів століття тому та як на розвиток сільського господарства повпливала повномасштабна війна на території України. 

10506 8
03.05.2023
Тетяна Дармограй

На початку 2023 року у Міністерстві оборони України зазначали, що у масовій мобілізації немає потреби. Щоправда, із застереженням, що ситуація може змінитися.  

2804 1
19.04.2023
Тіна Любчик

В рамках відзначення Дня першої пластової присяги та програми «Івано-Франківськ — місто Героїв» відкрили та освятили анотаційну дошку Назарію Лугарєву, очільнику пластової станиці міста, який загинув у боях за незалежність України. 

2067

Як московити крали історію наших предків.

490

Верхівка УПЦ(МП) послідовно перетворювала своїх вірян  на релігійних фанатиків, які зможуть в будь-який час захистити їхні інтереси.

270

До Путіна явився Голова конституційного суду РФ Валерій Зорькін, який приніс копію «сенсаційної» мапи Європи, на якій нібито нема України. Проаналізуємо, чи це так. 

812

Рання історія Білгороду, як поселення Київської Русі: думки, навіяні останніми подіями у Бєлгородській області РФ. 

839
06.06.2023

Василь Стефурак, голова громадської організації «Асоціація вівчарів», вже 10 років займається вівчарством на Коломийщині. Так, у його господарстві в селі Молодятин не лише вівці та барани. Тут розводять ще й кіз, з молока яких виготовляють крафтові сири.  

244
01.06.2023

В умовах війни та стресу харчові звички зазнають зміни. Нерідко — негативних.  

345
27.05.2023

Багато хто вважає, що перед варінням гречку промивати не треба, тому що ця процедура є "необов'язковою".  

565
09.06.2023

Є перша заповідь Божа: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене».  

264
06.06.2023

Журналістка Фіртки поговорила з отцем УГКЦ Іваном Жуком, чи є якісь вказівки стосовно одягу вірян та чи може священник зробити зауваження з цього приводу.

249
01.06.2023

Церква бачить шлюб як основу для створення сім'ї та продовження роду. Він передбачає народження та виховання дітей в дусі віри, сприяє їхньому духовному та моральному розвитку.  

507
27.05.2023

Священник – посередник і духовний провідник, що відіграє важливу роль у сповіді. Його присутність і служіння сприяють відкриттю, покаянню та духовному відновленню. Втім, нерідко запитання про збереження таємниці сповіді викликає роздуми.

578
05.06.2023

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

5859
09.06.2023

Будь-які мирні переговори з Росією стануть можливі тільки, якщо у росіян зміниться інтерес у цій війні.  

169
04.06.2023

Відповідаючи на запитання про перспективи вступу України до НАТО, Воллес зазначив, що існують розбіжності щодо шляху Києва до вступу. Міністр сказав, що НАТО, як і ЄС, не має повторювати помилок минулого, надаючи багато обіцянок таким кандидатам, як Україна.

305
31.05.2023

Законопроєкт про виплати військовим, який парламент ухвалив у першому читанні 30 травня, остаточно можуть ухвалити в середині червня.  

465
26.05.2023

Президент Володимир Зеленський, коментуючи продовження "економічного безвізу" з ЄС, заявив, що у процесі просування України у Євросоюз таку лібералізацію потрібно буде зробити постійною.  

545