Фіртка пропонує черговий книжковий огляд від літературної експертки Надії Єшкілєвої.
Мій другий січневий книжковий огляд про пам'ять, час та імміграцію, як ідентифікацію і пошук себе. Бути мігрантом власної пам'яті та спогадів.
Стати справжнім варваром, допоки полюєш на вигаданих. На мить відшукати себе у кімнатах-капсулах часу. Стати біженцем, щоби віднайти чи втратити себе остаточно.
Про що варто писати, а про що варто забути навіки. Бігти, аби повернутися знову. Повернутися до того моменту, коли розпочав свій біг і своє безпам'ятство. Мовчати або ж говорити. Чи можна скласти рецептуру й графіки для мовчання і згадування? І про що варто писати, якщо «Минуле – то лиш сон»?
Розпочнемо наш огляд з нового роману української авторки і нашої землячки Галини Петросаняк.
Галина Петросаняк Halyna Petrosanyak Матриґан: роман. - Чернівці: Книги ХХІ, 2024. - 240с.
Роман "Матриґан" - історія про вимушену втечу та повернення, про війну та вину. Про пам'ять і знаходження себе. Віднайти себе та історію свого роду. Тікати від російсько-української війни до чужої країни. Головна героїня Меланія – біженка чи втікачка від самої себе?
"Ми можемо витіснити, відгородитися, замовчувати, забути... Але це не означає, що всі невидимі зв'язки перервані, часто вони навіть не послаблені..." І це усвідомлення спонукає до розмови. Дає змогу пізнати себе через самотність і сміливість говорити. Говорити багато як ніколи до того. Говорити з рідними й говорити з незнайомцями. Говорити коли тебе розуміють і навпаки. Дізнатися свою історію через приниження.
Адже для того, аби дізнатися щось про Марію, жінку з свого роду, Меланія має стати співрозмовницею, що нічого не розуміє. Бо для старої німкені Марґарете не важливо: чи вона розповідатиме свою історію песику, а чи молодій жінці з України.
Німкеня запевняє свою нову компаньйонку, що нічого не знає про Марію, однак передає для Меланії ретельно переписану копію щоденника зниклої жінки. "Стара дама мовчала, а коли їхні погляди зустрілися, на її устах з'явилася відсторонена ввічлива усмішка, мов колодка на дверях". В цієї колодки є своя ціна – страх і вина. А ще таємниця і ті слова, що їх можна лише переписати, але не вимовити. Іноді ловиш себе на думці: чи й справді незнання Марґарете таке ж щире, як самотність та вдячність про які вона каже Меланії у вечір без чаю і вишуканої порцеляни? Чи їй під силу виокремити Марію в Меланії і навпаки?
Усі слова, залишені на папері Марією, почуті від тітки Олени, записані від Марґарети мають повернути Меланії пам'ять її роду та самоусвідомлення, прагнення повернутися додому й зустріти дорогою не лише квітку матриґану, але й усі свої дитячі спогади та страхи, щоби подивитися на все іншими очима і йти далі. Бо "страх може застерегти й урятувати. Але й занапастити душу він здатен теж. Він спричинює зради, через нього ми відрікаємося, заплющуємо очі на чужий біль, ховаємо голову в пісок. Страх - як матриґан..." Він має відступити, перетворитися, розсипатися, аби повернути Меланії відчуття цілісності і дому.
Найбільш обговорюваний роман кінця минулого року «Прихисток часу», або як його переклали українською – «Часосховище», болгарського письменника-постмодерніста Ґеоргія Ґосподінова.
У 2023 році Ґеогій Ґосподінов отримав за нього Букерівську премію.
Ґеорґі Ґосподінов. Часосховище: роман. Пер. з болг. Остапа Сливинського. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2024. - 360с.
Книга болгарського письменника має досить незвичну оптику. Такий собі лабіринт з уривків пам'яті.
Дуже постмодерний текст з його грою у алюзії, в цитати та у філософське запитування. Що робити, якщо час та пам'ять просочуються наче пісок крізь пальці і ти вже не знаєш хто ти і чи був (була) взагалі.
Так багато запитань, що виростають у особистому "Часосховищі" кожного з нас. У загадковому бункері з полотном наших спогадів. Та в певний момент полотно спогадів розсипається, ніби трухлява деревина, сточена комашнею. Часосховище, де нейрони, «перестали ходити один до одного в гості й більше не спілкуються». Час, що потребує ґрунтовного аналізу та ліків.
Чи лягає минуле тектонічними плитами під наше життя?
Чому ж цей текст лякає більше за будь який трилер чи жах?
Спочатку може здатися, що текст "Часосховища" дуже нерівний. Ніби ти зайшов до аудиторії, де читають філософську лекцію про час і новітні методи психоаналізу. На цих перших сторінках роману так багато запитань на які нема відповіді й дуже багато літератури: Борхес, Джойс, Фаулз, Манн, Остер, інші.
А далі якась химерна альтернативна історія з «делікатним чудовиськом минулого». З комуністичними мовзолеями й воскресінням того, що цвіте буйним цвітом у пам'яті хворобливого часосховища кожного покоління. З референдумами про минуле й окремими екскурсами в історію європейських країн. Зовсім інша Європа, геть інша Болгарія. На якусь мить мені здалося, що цей кусок тексту вже далеко відбіг від першої його частини і втік назавжди.
Проте ці дві частини зійдуться. Зустрінуться, аби відділити здорове від хворого, істотне від другорядного, замовчуване від проголошуваного. Зійдуться для того, аби збирати до пам'яті все те, що ти знаєш про себе буквами, словами, картинками. Аби між цими берегами пам'ятного спорудити своє "Часосховище". Невідомо наскільки воно вийде нейтральним.
У Ґосподінова дуже незвична любов до Швейцарії, що зберігається впродовж всього тексту. Як би я, прочитавши книгу, одразу ж побігла до кіоску з газетами, то могла б десь на останній шпальті побачити наступне оголошення: "Швейцарія як всесвітній аукціон "Сотбі" або "Крістіс", де можна купити час та пам'ять. Дорого".
І саме це зачаровує, саме такою є "букерівська" кухня письменника й нотатки до роману (книги). А коли зачитуєшся останніми сторінками, то розумієш, чому все саме так. І вже бачиш не сире тісто, а майстерно спечений мармуровий постмодерний кекс (закреслено) текст.
Без сумніву, у ньому більше солі, аніж цукру. Більше безпам'ятства, аніж часу, більше незабудок, аніж життя. Історія, що залишає багато запитань та багато шляхів, щоби віднайти своє власне часосховище. Проте, точно не лишає місця для нейтралітету.
А ще мені захотілося приготувати яйце в газеті. Розбити якусь частку спогадів об газетний папір, щоби крізь білок проникли слова. Слова, що можуть бути чиїмось часосховищем та пам'яттю. Ще треба так багато дізнатися про себе та про свої сховища. Можливо для цього треба втекти у чужу осінь зі свого літа чи весни, щоби там віднайти свій ідеальний сховок, свій нейтралітет. А можливо, все простіше. І я "знову йду поміж книжкові стелажі, щоби запевнитися, що світ - переплетений і впорядкований". А час та пам'ять у ньому мають свої капсули і контейнери: герметичні й упорядковані, без терміну придатності, нейтральні як наш світ, що його створили не ми.
«В очікуванні варварів» - новинка, що вийшла друком у видавництві «Фабула» Нобелівського і двічі Букерівського лауреата Джона Максвелла Кутзее. Утопічна історія-притча, що має однойменну екранізацію 2019 році і є третім романом Кутзее, перекладеним українською мовою.
Джон Максвелл Кутзее. В очікуванні варварів. Роман. Переклад з англ. О. Степанов. – Харків: ВД «Фабула», 2024р. – 240с.
.jpg)
У своїх текстах Кутзее завжди тихо підкрадається ніби вправний мисливець і захоплює твої думки і розум зненацька. За декілька хвилин ти перетворюєшся з читача й спостерігача на співучасника парадоксу, що його ніби фокусник, вичакловує автор на сторінках книги.
Можливо для того, щоби написати правдиву історію про очікування варварів і справді треба бути безіменним.
Історію, що нам з вами пропонує лауреат Нобелівської премії можна сміливо назвати спогадами й метаморфозою пам'яті одного року. Оповідач не називає свого імені, проте апелює до своєї посади й стажу. Двадцять років суддівства у прикордонні великої Імперії. За її воротами безкраї степи з піску, солоні озера, створені Імперією іригаційні споруди і далекі гори куди війська Імперії витіснили племена варварів, які раніше населяли завойовані території.
Окрім своїх обов’язків суддя виконує деякі податкові функції, любить жінок і має археологічне захоплення – поза межами муру й казарм засуджені викопують для нього місто під піском, а дітлахи з поселення збирають за невелику винагороду дерев’яні дощечки з невідомими символами й написами. Сумлінний чиновник Імперії, що вечорами розгадує ребуси древнього письма й грається з пам'яттю і з забуттям. Розкопати великий будинок у піску під яким можливо є ще один будинок, аби його знову засипав пісок.
Переконати поселенців у тому, що закон важливіший за справедливість не так уже й складно. Набагато складніше впоратися з міфами, що склалися навколо варварів. «Я пересвідчився, - каже суддя, - що на віку кожного покоління хоч раз неодмінно здіймається ця істерія щодо варварів».
Ще мить і вона розпочнеться, бо Імперія присилає на свої небезпечні задвірки представника Третього відділу – полковника Джолла. Він має запобігти вторгненню й злочинам варварів. Але якщо все інакше, аніж видається? Якщо темні скельця окулярів полковника це не захист від палючого сонця, але й метафора сліпоти?
Я б сказала, що у цієї істерії вже є зображення й запахи – два темні кружальця, два полонені й скалічена донька варварів.
Суддя міг би виконувати свої обов’язки й не втручатися у роботу полковника, але юриста в ньому перемагає запал дослідника й історика. За двадцять років служіння він знає якими ключами можна відкрити ті чи інші двері. Але чи варто це робити за доби істерії? Коли піддані Імперії вірять, що «біль – це правда, усе інше під сумнівом»?
Метаморфоза самого судді розпочинається за дверима допитів. Він має пройти цей шлях, аби зрозуміти, як це бути варваром по обидва боки муру Імперії. Як це: зазнати ганьби, глуму й голоду, безмежного фізичного болю, що пульсує колами твоїх спогадів. Вижити й повернутися, щоби врешті решт справжні варвари пішли і ти міг залишити тим, хто прийде після тебе: «Заповіт? Мемуари? Зізнання? Історію тридцяти років проведених у прикордонні»? Лише тобі вирішувати, що написати в ньому: назвати поселення в якому ти вижив раєм на землі чи останнім форпостом в очікуванні варварів? Лише тобі вирішувати: бути сліпим чи зрячим? Бути німим, чи говорити?
Скандинавська література має свої особливості. Для мене це як пірнати у крижаний океан і бути аквалангістом без спорядження.
Аксель Сандемусе яскравий представник норвезької літератури. Його син – Єрґен Сандемусе опублікував книжку про батька «Втікач». Так міг би й називатися роман Акселя Сандемуса, що його я обрала для книжкового огляду.
Аксель Сандемусе. Минуле – то лиш сон. Пер. з норв. Наталія Іваничук. - Львів: Видавництво "Апріорі", 2024. - 336с.
Роман «Минуле – то лиш сон» міг би мати багато імен. Бо він і про втечу і про війну і про пам'ять і про сповідь.
Джон Торсон – втікач. Американо-норвезький бізнесмен, котрий покинув батьківщину у 1909 році через невдале кохання. Минає тридцять років і він повертається назад, щоби віднайти себе у тій жінці з минулого і щоби полюбити іншу.
Але чи справді минуле – лише сон і любов?
Повернення, що розпочинається у 1939-му, могло б не мати продовження. Проте у травні 1944 році, сидячи у своєму кабінеті мізантропа в Америці Джон вирішує, що його пам'ять і історія важливі.
До своєї історії, що могла би бути книгою чи заповітом оповідач пише чотири передмови. «Іноді мені здається – що все лише передмови». А свою першу передмову розпочинає з новини про смерть Сусанни Ґюннерсен у німецькому полоні. І здається, що саме ця новина змушує Джона звернутися до своєї пам'яті й спогадів, аби розповісти своєму спадкоємцю й головному читачеві правду свого життя.
Війна робить людину безстрашною у час коли боятися треба найбільше. Проте чоловік, котрого війна зненацька застає на батьківщині, віднаходить і втрачає себе не на війні. Він віднаходить себе у жінках. У кожній з них він бачить Аґнес своєї юності – у Єнні, у Мері і у Сусанні.
Чоловік Сусанни – поет Ґюннер Ґюннерсен якось сказав: «Убивство й кохання – єдине, про що варто писати». І Джон вирішує, що з історії його життя може вийти історія кохання. А як з убивством? Воно теж є. Як і філософські бесіди про справедливість з суддею і власне слідство, що має довести невинуватість молодшого брата у злочині.
Іноді думки головного героя спутані і відірвані від основного сюжету. Такий собі потік свідомості, у якому спогади про одну жінку перетікають у спогад про іншу. Або ж історія чоловіка, що звів на себе наклеп за злочин, якого не скоїв. Чи похід на цвинтар, де на коренях вирваної з могили кропиви Джон знаходить зуб – черговий трофей до своєї колекції випадкових знахідок. Проте це не потік свідомості – це постмодерна гра з читачем. У якій минуле не лише сон, а ще й історія людської темряви. Історія болю і втечі, зради і злочину. Майстерна маніпуляція, аби читач у зародженні великої темряви, у грі влади й грошей, що ними так захопився Джон, не зміг побачити правди.
Аксель Сандемусе до останньої сторінки тримає читача у напрузі. І лише останні слова перед новою подорожжю Джона дають змогу побачити владу у щедрості, одержимість в любові і сповідь у сні минулого.
Ще один бестселер за версією New York Times – дебютний роман американської письменниці корейського походження Мін Джін Лі «Пачінко». Роман, без перебільшення, став світовою сенсацією і має своє кінематографічне втілення в американському драматичному серіалі «Патінко».
Мін Джін Лі. Пачінко. Пер. з англ. Олександр Гординчук. - К.: АРТБУКС, 2024. - 480с.
Родинна сага Мін Джін Лі є дещо незвичною для нашого сприйняття. У ній є історія, час, причини для втечі та імміграції, але дуже мало слів.
Епопея, що досить детально і хронологічно розповідає про долю чотирьох поколінь. Тут ми зустрінемо велику самопожертву і відданість, складні пошуки себе і тяжке життя корейських іммігрантів у часи світових війн та недоброго миру. Водночас, це надзвичайно мовчазна проза. Можливо до цього спричинилися устрій і спосіб життя героїв. Проте там, де ми очікуємо сліз, нарікань, внутрішніх пошуків і голосу ми наштовхуємося на тишу і працю. Працю до самозабуття.
Санджі щаслива, бо народилася у сім’ї, де, незважаючи на бідність, панувала велика любов і рівність між батьками. Проте її шлях інший. У сімнадцять років вона змушена іммігрувати до Японії, щоби залишитися там назавжди. У переддень втечі Санджі мусить одружитися. Жінка нічого не знає про Бога в якого вірить Ісак, але має полюбити його як і свого чоловіка, бо вони обидва врятували її від ганьби і безчестя.
Місце куди приводить Санджу її чоловік незвичне – це гетто для корейців у Японії. «Твій дім – там де твій чоловік». Тому від тепер вони житимуть зі старшим братом Ісака – Йосебом і його дружиною. Підтримуватимуть один одного і в горі і в бідності, під час війни і у мирні часи. У час, коли у патріархальному суспільстві жінки роду будуть змушені заробляти гроші, аби життя їхніх спадкоємців було достойним і не голодним.
Але чи побачать сини Санджі у відданості й самозреченні рідних безмежну любов і прагнення зробити їх успішними? Адже у кожного з них своє відчуття світу. Свій ритм і шлях для того, аби прийти до себе і зрозуміти ким вони є? Своє відчуття справедливості і зради. Для когось зрада – це час для втечі і неповернення, а для когось – час, щоби обернутися і побачити інший шлях і нові можливості.
Ноа, надзвичайно освічений, з палкою любов’ю до англійської літератури. І його молодший брат Мозас, що може приборкати свій норов лише кинувши навчання й влаштувавшись працювати у салони пачінко – популярні за тієї доби кімнати з ігровими автоматами.
Або ж той самий Мозас за пізніших часів, коли прагне побачити свого сина Соломона людиною світу, космополітом, що навчається у Нью-Йорку на менеджера й повертається до рідних не іммігрантом, а експатом.
Бо, не виключено, що усі ці роки тяжкої праці і прагнення іншого життя для нового покоління – лише ілюзія. Непозбувна мрія, що пізніше приведе тебе до місця, де, наче у великому дзеркалі, ти побачиш лише свою жіночу історію. Ніби непотрібне лушпиння, зникнуть усі ілюзії і намагання перетворити своє теперішнє і минуле у чиєсь майбутнє. А пам'ять, що прийде мовчазною гостею, залишиться з тобою теперішньою назавжди.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Книги про Різдво: огляд літературних новинок від Фіртки
Цікаво, драйвово та пізнавально: книжковий огляд від Фіртки
50 відтінків української літератури: книжковий огляд від Фіртки
Час робити висновки й не бути овочами: книжковий огляд від Фіртки
