
Небажання вчитися — поширене явище серед дітей. Батьки часто не знають, як реагувати на це і що робити.
Про причини втрати інтересу до навчання та способи допомогти дитині, журналістці Фіртки розповіла дитяча психологиня Ірина Волощук.
За словами фахівчині, причин відмови від навчання може бути кілька — і всі вони залежать від віку, темпераменту й навіть статі дитини.
"Перш за все, слід враховувати вік. Діти 3–7 років живуть у світі гри — саме через гру вони найкраще засвоюють нову інформацію. А вже після семи років починається період навчальної діяльності", — пояснює психологиня.
Тому, за її словами, навчання в молодшій школі, особливо у 1–2 класах, має відбуватися у формі гри. Це ж стосується й занять у гуртках.
"Можу навести приклад зі свого досвіду. Мій молодший син, якому зараз вісім, відвідує альтернативну школу.
Він уміє читати, рахувати, писати, але його не перевантажують письмовими завданнями чи домашкою. У нього залишається достатньо часу на ігри — як у школі, так і вдома", — розповідає спеціаліст.
Ірина Волощук додає, що інтерес до навчання також залежить від статі.
"У хлопчиків ігрова фаза триває довше — здається, вони готові гратися все життя. У дівчат перехід до навчальної діяльності відбувається трохи раніше. Тобто стать дитини також впливає на її ставлення до навчання".
Ще один важливий чинник — темперамент. Часто для дитини складним є не матеріал, а сам формат уроку: довге сидіння за партою, одноманітність.
"У початковій школі навчання слід організовувати так, щоб кожні 15 хвилин діти мали можливість трохи порухатися. А перерви — бути досить тривалими для активного руху.
Адже мозок працює краще, коли отримує достатньо кисню, а рух — це найпростіший спосіб його забезпечити", — пояснює психологиня.
І додає: іноді небажання вчитися — це просто сигнал про фізіологічну потребу організму.
"Якщо дитина змушена довго сидіти нерухомо, мозок не отримує кисню, і вона просто втрачає здатність зосереджуватись.
Часто діти, які здаються неуважними, насправді добре запам’ятовують інформацію — тому що вони можуть рухатися, приймати зручну позу, а не сидіти, втупившись в одну точку. У такому форматі навчання проходить природно і легше".
Ірина Волощук зазначає, що лише близько 4% людей на планеті мають природну схильність до здобуття академічних знань.
"Це означає, що решта 96% — це люди з іншим типом інтелекту: хтось має більш розвинений спортивний інтелект, хтось — виразну схильність до певних ремесел, тобто роботи руками.
Насправді саме мануальна праця — робота руками — є найбільш поширеним природним типом діяльності серед людства.
Дехто має талант до танців, хтось — до співу, хтось — до образотворчого мистецтва чи кулінарії, і так далі. Наші школи повинні бути організовані так, щоб навчальна діяльність дитини формувалася навколо її інтересів і вподобань.
У такому випадку не виникатиме проблем із навчанням і не потрібно буде штучно мотивувати дітей — коли їм подобається те, чим вони займаються, мотивація виникає природно".
Мотивація до навчання — не завжди очевидна. Її не можна чітко поділити на "є" або "немає". Природна цікавість до світу — це вроджена риса здорової, добре розвиненої дитини, каже Ірина Волощук.
"Діти за своєю природою прагнуть досліджувати, щось розкручувати, ліпити, вимірювати. Їм цікаво все нове. І якщо процес навчання підтримує цю природну допитливість — проблем із мотивацією не виникає", — зазначає вона.
Особливо ефективне, за її словами, навчання, яке залучає не лише зорові образи, а й тілесний досвід.
"Важливо, щоб діти могли працювати руками. Наприклад, не просто уявляти площу, а вимірювати справжній стіл. Рахувати не абстрактні яблука, а справжні камінці чи іграшки.
Навчання має бути наближеним до практичної реальності, в якій живе дитина. Тоді вона захоплена — і ніяка додаткова мотивація не потрібна", — пояснює психологиня.
Проте інтерес до навчання може зникнути, якщо з’являється страх. Часто діти бояться зробити помилку — і цей страх, за словами Ірини Волощук, нерідко формується через очікування або реакції дорослих.
"Коли дитину постійно оцінюють, вимагають від неї тільки гарних оцінок або каліграфічного письма — вона починає боятися помилятись. Так само й атмосфера в класі має значення.
Якщо вчитель порівнює учнів між собою, висміює помилки або створює напруження — це руйнує мотивацію. Діти мають відчувати, що помилятися безпечно", — наголошує вона.
Ще один важливий фактор — це успіх. Щоб дитина хотіла вчитися, вона має відчувати, що справляється.
"На одну поразку має припадати щонайменше п’ять перемог. Завдання потрібно формувати так, щоб дитина могла виконати більшу частину — і спиратися на власні досягнення. Це дуже важливо", — каже психологиня.
Варто також урізноманітнювати види діяльності, щоб уникнути одноманітності й підтримувати інтерес. А до помилок — формувати інше ставлення.
"Це настільки важлива тема, що їй можна присвятити окремий матеріал. Є дослідження, які показують: там, де навчання йде надто гладко, інформація засвоюється гірше.
А от коли учні роблять багато помилок — і потім розбирають їх — засвоєння значно глибше", — розповідає Ірина Волощук.
Дитяча психологиня наводить приклад, як це може виглядати на практиці:
"Учитель каже дітям: «Я дам вам завдання, де, можливо, буде багато помилок. Але саме вони допоможуть вам стати розумнішими». Діти виконують його, як уміють. Потім перевіряють і бачать свої помилки — наприклад, п’ять.
Учитель пояснює матеріал, і дитина засвоює нове. Ці п’ять помилок перетворюються на п’ять «бонусів» — знань, яких раніше не було. І тоді помилка перестає бути чимось страшним — вона стає інструментом навчання".
Проте реалізувати таку систему, за словами експертки, зможе лише вчитель, який розуміє, як працює дитяча психіка, і має бажання розвивати її, а не лише оцінювати.
Яка різниця між примусом до навчання і допомогою у формуванні дисципліни?
Різниця між примусом до навчання і допомогою у формуванні дисципліни — суттєва. Вона полягає не в самій вимозі виконати завдання, а в підході дорослого до дитини.
"Примус — це коли не враховуються ні інтереси дитини, ні її емоційний стан.
Коли ми ігноруємо те, що їй подобається або не подобається, скільки вона може зосереджено працювати чи коли їй потрібна перерва. Це сухе очікування результату без участі», — пояснює дитяча психологиня.
Натомість допомога — це зовсім інший формат стосунків. Це участь, підтримка, присутність поряд.
"Той, хто примушує, залишає дитину наодинці з завданням. А той, хто допомагає — поруч, емоційно підтримує, може щось підказати, надихнути чи допомогти знайти сенс у тому, що треба зробити.
Не робить замість дитини — але не кидає її саму", — додає експертка.
Психологиня наводить приклад зі своєї практики:
"До мене колись приходив хлопчик на підготовку до школи. Йому було дуже важко писати прописи — він був надзвичайно рухливий. Але водночас мав сильне почуття патріотизму.
І я запропонувала йому уявити, що машинки, які він обводить у зошиті, — китайські, неякісні, а він створює свої — українські, міцні, гарні. І треба було бачити, як зміниться його ставлення. Він почав писати старанно, з натхненням".
Зі слів фахівчині, так працює підтримка — коли дорослий бачить, з чим саме складно дитині, і допомагає знайти місточок до внутрішньої мотивації.
"Допомога — це коли ми входимо в стан дитини, розуміємо її труднощі й підтримуємо у їх подоланні. А примус — це сухе: “Твоя справа — вчитися, наша — працювати”. І на тому все. Такий підхід ламає контакт і не веде до розвитку".
Як знайти баланс між вимогливістю і підтримкою?
Питання дисципліни — одне з найтонших у взаємодії з дитиною. Адже надмірна вимогливість часто перетворюється на примус, а отже — руйнує довіру.
"З вимогами варто бути дуже обережними. Вимагати — це вже форма тиску. Це моя умова, яку я ставлю дитині.
У школах зараз надто багато вимог. А мало би бути більше живого спілкування: між учителем і учнем, між батьками і дитиною", — пояснює Ірина Волощук.
Коли вимоги стають жорсткими — дитина виконує завдання лише під тиском. Як тільки контроль зникає — зникає і мотивація. До того ж постійне «треба» шкодить стосункам. Натомість справжня дисципліна виростає з довіри й чітких, але доброзичливих рамок.
"Я б взагалі відмовилася від поняття "вимога" у стосунках із дітьми. Бо перша вимога — не до дитини, а до вчителя чи батьків: що саме ми хочемо, аби дитина вміла й знала? І вже ми маємо створити для цього умови".
Дисципліна не обов’язково означає жорсткий контроль. Її можна досягти через домовленості, стабільність і приклад дорослого.
"У нашій родині ми домовилися, що діти сідають за уроки о 19:00 і завершують до 21:00. Це був наш спільний вибір. Я лише нагадувала: “Пора сідати за уроки”. Якщо у мами є здоровий авторитет — її чують.
Але відповідальність за режим спочатку була на мені. Бо якщо я не стежу — не стежитимуть і діти. Місяць наполегливого нагадування — і з’являється звичка. Далі — вони самі організовуються".
Психологиня додає: не варто боятися наслідків. Якщо дитина раз чи двічі прийде до школи без виконаного домашнього завдання — це не трагедія.
"Дитина відчує дискомфорт, і, можливо, сама не захоче переживати це знову. Так формується внутрішня мотивація. Згодом мої діти почали виконувати завдання ще до гуртків чи художньої школи — бо хотіли мати більше часу на те, що їм цікаво".
Ключова ідея — дисципліна народжується не з примусу, а з підтримки та сталості.
"Я наполягала, але не вимагала. Я допомогла створити систему. І з часом ця система стала звичкою. А звичка — основа самодисципліни".
Чи варто дозволяти дитині робити помилки в навчанні, навіть якщо це вплине на оцінки?
Важливим є те, як ми ставимося до оцінок. Бо оцінка сама по собі — це не мета навчання.
"Оцінка — це лише інструмент. Вона фіксує певний рівень знань, умінь і навичок. Але вона не є оцінкою самої дитини. Якщо оцінки важливі лише для мами чи тата — це вже не про навчання. Це про батьківські очікування".
Натомість навчання має бути діалогом, а не тиском. І замість ультиматумів на кшталт «Чому знову сімка?» краще запитати: «Яку оцінку ти сам хотів би мати?» або «Тобі комфортно з цією сімкою?».
"Це створює простір для розмови. Дитина може відповісти, що її все влаштовує — хоча ми бачимо, що їй складно, або що предмет їй зовсім нецікавий.
У такому разі важливо бути обережними з нашими очікуваннями. Бо кожна дитина — унікальна. І планку потрібно встановлювати з урахуванням її особливостей".
Найбільша помилка, яку можуть зробити дорослі, — це пов’язати оцінки з любов’ю.
"Дитина не повинна відчувати, що її люблять лише тоді, коли вона приносить високі бали. Навіть коли вона вже школяр — вона залишається цілісною особистістю. І ми не маємо зводити наше ставлення лише до її ролі як учня", — підкреслює експертка.
Свобода і дисципліна — не суперечність, а тандем
В основі здорового навчального процесу — баланс. Баланс між вимогами та підтримкою, між структурою і свободою. І він починається не зі школи — а з дому.
"Дисципліна має йти поруч зі свободою. І навпаки — свобода неможлива без дисципліни. Це дві сторони одного цілого. Якщо в родині є цей баланс — дитині легше вчитися не лише в школі, а й у житті загалом".
Це проявляється у всьому:
- чи є режим дня;
- чи складає дитина іграшки після гри;
- чи дотримується правил спілкування (не кричить, не вживає лайки);
- чи знає, коли їсти, коли спати, коли йти на прогулянку.
"Якщо цього балансу бракує — то шкільне навчання може стати справжнім викликом. Чим менше структурованості й довіри було в дитинстві — тим важче дитині буде адаптуватися до шкільного середовища", — резюмує психологиня.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Розлучення батьків: івано-франківська психологиня розповіла, як підтримати дитину
«Не підсилювати страхи та тривоги». Як говорити з дітьми про війну?