Є піраміди, які звужуються в напрямку знизу вверх, є піраміди, що звужуються від верха донизу. Останні часто ми уявляємо собі, як перевернуті «з ніг на голову». До такого стану речей, напевно, нас візуально привчили стереотипи давньоєгипетської космології, культурологічно передані масовому сьогоденню через плеяди книжок на цю тему, Discovery та до недавнього часу доступні для мідл-кляси турпутівки (поки ще доляр дріжджами не дрижчав), як виключно правильні, вражаючі уяву гостроверхі споруди, орієнтовані на сузір’я Оріону та Великого Пса, або летючі в іншу притемнену невідь.
А ще всі ми знаємо як виглядає фінансова піраміда, принаймні, теж чисто візуально-аудіально, з реклам всіляких еме-мемів та інших горе-лохотронів. Цього штибу усипальниць народної уваги у нас предостатньо. Різновидів фінансопірамід найдеться на цілу палітру злодійкуватих художників, від банального базару до небанального кабміну. В нас вони для юзання, як і шляхетними особами, так і посполитими, як і шляхетних, так і посполитих – всі ж однаково хочуть жити добре і вічно; і стати мумією, і в жертву поряд принести цілу челядь посіпак для обслуговування себе всюди. Суцільна долина фараонів і фараончиків, і Шарм-ель-Шейх в амон-ра за пазухою.
Забігаючи наперед скажемо, що настануть часи, коли олігархота буде спочивати в музеях ганьби і не буде наслідувати їх нікому охота. Внуки і правнуки з іменами сьогоднішніх «сотників» Форбс і першопрохідців рідного Фокуса і з менш титулованими іменами будуть у нас довго-довго винувато ховати очі і покаянно розкривати рахунки предків-покидьків, як родичі нацистів в сучасній Німеччині оплакують за себе, і за того дядю, тьотю, діда...
А от, наприклад, китайців давно не здивуєш «перевернутими пі», десь від царства Шан, приблизно 1600-1064 рр. до н.е. Своїх покійничків вони нерідко посилали ораними і неораними зоряними шляхами до предків-драконів, спороджуючи спеціально для цього сакральні синусні бокси під землею, адже на поверхні землі закони фізики не подолаєш одними безперестанними культами матеробатченків та сумлінною колективною працею (завалиться неправильна архітектура, де меншість внизу, а більшість вверху), до якої, як вважають китаєзнавці, першими почали залучати на рівних правах – жінок праотці сучасних капітало-комуністів послідовно і охоче. Чим не ще одна відповідь західному світові: «А у нас, піпл, все було перше.»
І «буде знову» - сумовито додає пан Збіґ на прізвище Бжезінські з посивілою когортою thinktank-ів антитрампістів і трампопесимістів. Принаймні десь-так – до 2035-2050. Або від…
Не чув, не знаю, чи фінансові піраміди там у них, китайців, повиростали поряд з мавзолеями маосциздунів, як гливи після зливи. Чув, що за таке там все ще безапеляційно розстрілюють. Проте чув також, що, трапляється, не всіх. Деякі мандарини (чиновники) вдало – частіше не за взятку, як у нас, а за знайомство, як у нас, чи то пак приналежність до клану А – можуть цілком не хвилюватися за свої будні, що, втім, траплялося навіть за сумнозвісного поводиря Мао.
Азійська ментальність, як то кажуть, а політкоректніше сказати б – одна із не найкращих рис АМ, яка з набуттям власних захмарних неонових висоток і чимдалі якісніших копій еплів та опелів наразі повністю ще не трансформувалася в щось якісно і системно мегапривабливе і метацінне для порядно притомленої західної половини людства в чергових цивілізаційних викликах, кризах. В цьому аргументі навіть з піцотшестої спроби переконаєш затятого сінолюба Валерія Бебика.
Втім ті національні спільноти, які ще не встигли пройти пік чи тест вестернізації, свого часу з тих чи інших історичних обставин вони проспали романо-германські набутки середньовіччя, ренесансу та просвітництва, не зумівши передати людству власного- глобального, з неабиякою симпатією готові запозичати в Далекого Сходу. І не за все їм дорікнеш.
Наприклад, чималий плюс китайського підходу в питанні корупції виразив чи не найбільш просто і красномовно минулої весни в Києві представник одної потужної китайської корпорації, що силкується твердо закріпитися на нашому ринку: « А чому у вас не розстрілюють брудних на руку людей ?».
Не треба бути китайцем, перепрошую, на всі очі, і вуха, щоб не чути і бачити, як пересічний українець дедалі частіше і голосніше ставить це запитання: собі, владі, партії, Господу Богу. І все частіше – поки що тихцем – бравим хлопцям в камуфляжі чи без нього.
Така ситуація називається амбівалентною: бажана і небажана. Вона стрімко актуалізуються за небажання і неспроможності діючої влади вдаватися до реальних реформ і ще гірше – продовжувати економічні і культурні відносини з ворогом, як це триває у нас в багатьох сферах, не лише у вугільній.
Може не всі знають, та революції це теж своєрідні піраміди у довершеному своєму вигляді, місія яких замінити стару архітектуру ієрархій на системно іншу, словом, знищити старе, побудувати нове – і, головне, якнайшвидше це зробити. Звісно, якщо революція не ставить заздалегідь перед собою анархію чи мимоволі не призводить своїми методами до неї. Революція для держави, а держава для революцій, ортодоксальних марксистів давно треба послати на ХУ-тір.
Реформи це аж ніяк не синонім революції, як багатьом у нас здається, бо реформа замінює в діючій системі криву, стару, калічену руку на новий, ефективний смарт-трансплантат, залишаючи старе хворе тіло і далі гнити, ще й з жахливим контрастом – нове проти старого. А зрівнялівка на йменнячко «мідний тазік» все одно собою криє і топить як одне криве і рівне. Реформи зріють після революцій, а не навпаки.
Біда багатьох революцій, що вони або не довершують до кінця розпочате, пасуючи перед старою режимоелітою, або, здобуваючи омріяний результат чи його видимість, вже занадто не гуманно схильні вирішувати проблему заміну старого на нове, що виливається в кінцевому підсумку закривавленими ешафотами для не одних лишень ненависних попередників і їх прибічників.
Ось і думаємо-гадаємо ми теперкаво, а чи були події достопам’ятних 2013-2014 тим, що в Політичній Історії академічною мовою називається – Революцією ? А чи продовжується вона ? І чи має шанс на продовження в майбутньому ? Для себе відповідь маю: була, є і буде. Накрайняк - шота буде…
Просто це повзуча революція, майже як інфляція у нас, допоки ще зачаїлася десь за ближньою калиною, вербою гіперінфляція, якщо не виражена в грошовому еквіваленті, то в ціннісному, точніше, безціннісному. Нагадаємо собі, що справжня фаза Революції Гідності розпочалася не зі зниженням показників ВВП на п’ять відсотків в кінці 13-го, а коли Дітей Побили…
Та я думаю, що вона б не забарилася, якби навіть не побили, а камазами конхветів рошенівських з-під адміністрації Льовочкіна засипали б протест дітей. Просто мала б більш дискретний і стихійний процес, який все одно в час Х згрупувалася б на Майдані. Янукович би все одно не підписав угоду про Асоціацію з ЄС, не врятувала би його і демонстративна відставка-екзекуція Азірова та навіть стовідсоткові законні преференції українській мові в усіх-усіх етерах разом з публічною шибеницею Колісниченку і Ківалову.
Мало хто знає про існування домовленості між тодішнім президентом і тодішнім опозиційним політиком Порошенком, зірка котрого на фоні «триголового драконика» Кличка, Яценюка і Тягнибока не була такою яскравою, але мала б погасати їхній вогненний розтроєний непримиренними суперечностями язичок, вийшовши в 2015 у фінал президентських виборів.
Де б, звісно, програла «чинному». Зате у нас був би – шоб страну нє раскаливать – дуже демократичний, опозиційний і такий проєвропейський прем’єр-міністр, якого світ ще не бачив, а у Януковича маза на Заході і противага його олігархам всередині. Та як все нагло Петру Олексійовичу «зіпсувала» Революція…
Вперше революція вибухнула не три роки тому, а сонцесяйного 1991. Те, що це була Революція, а не Єльцинсько-Горбачовська госпіріворотка, як про це десятиліттями верещать московські імперіалісти і їхні сателіти ближні зарубіженці, справжня провіденціальна Невидима Рука, що повиводила з підпілля церкви, модерністів і постмодерністів, агрономів і металістів, весь строкатий люд на майдани, площі і кухні квартир з відкритими вікнами під барабани рухівців і демократів різної масті, то в мене сумнівів не викликає жодних.
І Невидима Рука Адама Сміта (капіталізм) лишень як логічний емпіричний наслідок колгоспної системи обкаканих партократів, тих, які тим не менше не протупили не перефарбуватися дуже революційно-стрімко в жовто-блакитних і почати знову рулити ковчегом нечисленного колективного Ноя, викинутого ними-хамітами за борт майже тут же, щойно відчинив він звіринець. Однак це все одно була революція, якщо порівняти, що було до того.
За тим же незбагненним Промислом то була не просто революція, мирна й няшна, а й національно-визвольна війна. Правда, історія з нами дещо саркастично пожартувала з розтягненням у часі, ніби Балтійськими натяками шпигуючи, що великі наративи, як то Незалежність, творяться бодай мінімально, одначе, як не прикро визнавати, завжди на багнетах і крові. І після цього «брацкіх пляцків» з метрополіями вже не їдять. Навіть до столу порядні люди не сідають, гидують, щоб бува з часом не довелося кров’ю виблювати стару і нову кухню, а потім ще довго тишком і не нишком злизувати блювотиння з підлоги, здібно ховаючи позу рака від тих, хто кров не блює, а проливає.
В нас в 90-х не відбулося кілька фундаментальних речей, котрі могли б кардинально перетворити історичний хід: повернення власності народу, масова національно-буржуазна реституція, а щоб це не звучало надто по-совковому і означуючи ширше – мікроприватизація, це коли заводи, фабрики і інше одержавлене добро мали б успадкувати не десяток-другий самих шустрих екс-комсомольців, червоних директорів типу Кучми і бравурних бандюків а-ля дахнєцкіє, а якомога більше людей, нехай і малограмотних, однак в ті часи - коли нас було 52 мільйони - кількість з часом могла б перерости в якість, як це трапилося в Польщі, Чехії, в тих же країнах Балтії. Що вже точно, зародився б малий бізнес, а відтак повноцінний і численний середній клас, той жаданий атрибут і інструмент справді успішної країни. Українська мала і середня буржуазія, дефіцитна ланка української держави і її кровоносна система.
Навіть за ситуації такої приватизації, яка відбулася з прихватом, повинні були би виникнути вже тоді - профспілки, а паралельно з ними – справжні громадські організації, ціль яких за самим визначенням – не влада і політика, а – захист інтересів Громади. Влада ж де-факто і де-юре підконтрольна – саме їм, а відтак ще ширшій частині населення.
Це і є просто формула демократії з неодмінним, якщо не відверто соціал-демократичним ухилом на початках, то ліволіберальним в кінці і основі. І не мало б бути в колишній країні програного соціалізму по-іншому, соціалізм треба було лишень лібералізувати і капіталізувати на манеру скандинавського, вигнавши брудну, як і скільки не перефарбовуй, російську ідеологію з усіх кутків матерії і духуі партчиновників з державного апарату, провівши люстрацію.
Проте змогло бути геть по-іншому. Засвоїлося, передалося з попередньої системи найгірше. Загуло.
Ось і пожинаємо плоди, а хтось їх давно пожирає. І апетит у монстра з кількадесят сімей не спадає, не дивлячись ані на мегаприбутки, ані на кризову ситуацію, що загрожує навіть їх, небожителів, перетерти на стружку папи Карло.
Наївні дурники і медійні шахраї продовжують теревенити мантру про «загальнодержавний консенсус» магнатів як неминуче, продиктоване обставинами і часом благо у вирішенні всіх наших і Ваших проблем. А у магнатів консенсус давно один-єдиний. Ці люди - а вони люди - такі ірраціональні істоти часто-густо, що набагато скоріше схильні до прямого чи побічного суїциду, аніж докорінно змінити власну систему цінностей, засвоєну не за один прожитий день ними, скільки б паспортів Євросоюзу і Британії в них не було.
І не зміняться, поки не винесуть вперед ногами. Тільки одиниці, можливо, якісь там поодинокі тарути з не купленими дипломами і науковими знаннями, хто за життя трохи менше блатував і фєньку ганяв.
Отже: соціальна приватизація, профспілки і громадські організації. База для демократії, три кити, слони і черепахи суспільства процвітання і правопорядку, заснованого на рівності усіх перед справедливим і не безмежно гуманним законом. Все інше, як мовиться, просто коменти і компліменти. І все інше засвоюється і правильно, здорово переварюється не просто народом, а сформованою нацією лишень після цього, включно з повальною українізацією простору. Або – ще краще – паралельно, та ніяк не «патом/опослє».
На мою думку, глобальною помилкою було тодішніх дисидентів йти валом в політику, за що їх ганити, плюндрувати з позиції теперішнього-майбутнього не є правомірно, справедливо і розумно. Вони знали і вміли захищати права людей, і якби вони створили і очолили великі громадські організації, створюючи свого роду паралельну чи альтернативну владу існуючій тодішній, зітканій через невігластво народу з перефарбованих, просвічуючи народ, якби допомагали формувати профспілки, залучаючи саме для цього гранти Сороса, то може б з часом – навіть незабаром – народилася б нефейкова, нефуфельна правова нація.
В що точно майже релігійно вірю: ані Чорновіл, ані Лук’яненко не підірвали би собі авторитета, навпаки і тисячу разів навпаки. Принаймні Нобелівку принагідно нарешті мала б до цього часу країна. Можливо.
А якщо б тоді ще й народ привчився самостійно і послідовно до масових протестів, як на граніті 1990, то й ніякі політтехнологи – яких банально не було ще – не змогли би фасувати картами, як фраєр Ізя на Молдаванці, на замовлення свого неофеоду пізніше й понині.
Потім був інший спалах революційний – помаранчеві події. Ситуація «Ющенко ТАК !» за своїм характером, насправді, найменше підпадає під визначення «революція». Та свою лепту внесла в сякий-такий розвиток протестного мислення, без якого революції відбуватися фізично не здатні. Тренування, розминка, підготовка – і, продовження розпочатого тринадцятьма роками раніше, або п’ятнадцятьма, якщо рахувати пассіонарні поштовхи від 1989, коли в СРСР легалізували багатопартійність і багатоконфесійність.
В часи тріумфу і стрімкої ганьби Ющенка з компанією політтехнологи вже існували в нас, а рід скоробагатьків з модною для тодішнього вуха і ще не остогидлою «олігархів» вже не один рік. Мільйонери хотіли стати мільярдерами, посунувши перших в історії нашої Незалежної молодих щойно-щойно мільярдерчиків, за збігом корисних копалин в одній неоціненній обставині «Донбас». В підсумку далеко не все вийшло, ще й криза 2008 порядно вдарила по амбітних планах «апельсинів».
Зате Віктор Андрійович просто собі мільйонерчиком став, з пасікою і зіллячком з трипіллячка від рідновірів. А чого ще треба «маленькому українцеві» від життя ?.. Може дикатором стати ?? Фе-е, не селянська справа, батіг для худоби, а пряник для дітей й онуків, родини любої і друзів.
Вийшло в остаточному підсумку дуже еклектично і зовсім не естетично, особливо (про етику мовчу) під час і після президентських виборів 2010.
І знову ми повели себе в ті часи не по-хлопськи, засідаючи перед зомбоящиками, з динамічно збільшеними пікселями, з чіпсами і пивасиком по-панськи, замість того, аби гнати з голови Івасика Телесика і тисячами горланити «Ющенок !». І він би збоявся, здувся, стопудово. Піддався б…
Кажуть, революцію тоді зробив Савік Шустер, гнаний в новітні часи нинішнім гарантом Конституції і всіх людських прав, так ніби свою частину розтягнутого в часопросторі рейтингу Пан Рошенко підмісив і підпік не на пекарні імені Шустера, а тілько в себе на фабриці в Ліпецьку і на бульдозері першого грудня, в перепалці з Корчинським репетуючи « схаменіться, не чиніть насильства, не робіть революцій !!!».
Потрібно було Майдан-2 збирати негайно, коли Ющенко підписав оту пріславуту пісільку з Янеком про френдшіп, даючи остаточно зрозуміти, що «Запорожець» далі «Славути» не еволюціонує, не чекаючи чергових і позачергових виборів.
А ми ґречно завтикали, проспали. «Країні був нужен Литвин, очінь, очінь нужен», а ще молодий красень Сєня, ще не яйцеголовий, а мудроголовий, потім Сірьожа Сильний хвацько виринув і брасом замахав то вліво, то вправо, дивно як в тому багні по мозок і душу Мороз втонув, захлебнувся. Напевно, в Мельниченка плівки закінчилися, а до цифри старі-нові совдепи так і не змогли пристосуватися. Утім аналогове мишлєніє іншим не завадило пристосуватися і поруліть, молодняк напористий отруліть, пріручіть.
Потрібні були Майдан-3-4-5-6-18 збирати за кожне «словом, не ділом». Там, де чергове розчарування, там неминуче нове зачарування. Світовий Закон, реальніший за гравітацію.
І ось ми живемо в дні після умовно «Третьої Революції», насправді ж тієї самої однієї, лише розтягнутої в часі на покоління. Відсилаю за аналогією до 1789 до Франції, щоб не бути голослівним. Французам, щоб побудувати омріяну їхніми флюїдами республіку прийшлося вчинити багато всякого і не конче необхідного. Це і терор, дикий, всепожираючий розгул вилізлої з підпілля нуворишної буржуазії, це і Наполеон, реставрація монархістів Бурбонів, реставрація імперії другого Наполеона,точніше третього, і ще багато чого, коли нарешті десь аж за вісімдесят років прийшла сяка-така перемога демократії під видом Третьої Республіки, закріпленої всередині твердішими конкордами про інститути президентства та парламенту. І понеслося.
Англійці – історично більш мудрий і шляхетний народ – владнав аналогічну проблему теж не за один рік, за сорок приблизно – з врахуванням найгострішої фази протистояння, це 17 століття. Парламент вони ухвалили, нагадаю, ще в тринадцятому столітті, коли наші землі ординські коні топтали. І у вісімнадцяте увійшла Британія зі сформованою національною буржуазією, аристократією, зберігши при цьому голову монарха, крім хіба що одного, того, що Карл I. Чимось треба жертвувати, як не бараном, то козлом.
Найоптимальніше розпорядилися з історією, як на мене, янкі. Вони мало того, що свою війну за незалежність назвали революцією, змогли пережити двічі війну з імперією, майже вщент спалений Вашингтон, під час цієї події скласти на музику оргій і гедонізму національний гімн з болісними, серйозними словами, і за сто років стати фактично державою номер один у світі. Щонайменше, за показниками промисловості. А ледь не всі товкмачили їм, за винятком Алексіса де Токвіля, що з того далекого заокеанського плебсу добра не буде, бо дикуваті, бандикуваті, злодійкуваті і всяке таке…
Чи нас треба переконувати в тому, що час зараз рухається куди динамічніше, ніж тоді, і не обов’язково Україні століттями плентатися до якогось видимого хіба що рентгенівськими і ультрафіолетовими промінням революційного результату. Тим паче, що всіма визнано давно: за потенціалом Україна мало рівних має в широкому світі. Ми не марсіани, у нас така сама голова і руки, як у англійців, американців, безперебійно плаксивих комплексів меншовартості плодити ненадо вже, баста.
Та біда, та, що найбільша, в одному. В відсутності здорової, креативної, чесної еліти, що хоче справді будувати, а не лишень заробляти. «Чи діждемось Вашингтона ?». І доповнимо слова невмирущого Тараса : « Не з Вашингтона, а хоч би з Боярівки, лиш би вашингтона, ну і ще б медісонів з джеферсонами не завадило б».
Дефіцит пірамідону, тієї деталі, що увінчує піраміду сутнісної еліти, який в системі психічних ціннісних налаштувань, що називається «піраміда Маслоу», – іменується самоактуалізацією, є визначальним. Простіше кажучи, коли в тебе є бабло, або коли в тебе його нема, то так чи йнак, а на першому місці плодотворна творчість, моральність, альтруїзм, якщо не емпатія, то широка залученість в турботи інших, бо то трясця твої які-не-які співвітчизники і принаймні треба їм помогти створити добрі умови, якщо не хочеш щоб одного ранку чи вечора тебе і твою сім’ю знайшли перерізаними від живота до горла, а дім розграбований на всі двері й вікна.
В нашої владної верхівки домінує - за Маслоу - принцип самозбереження. За Фройдом він сублімується гіперболізовано в «самозбереження» - будь-якої ціною і під будь-якою подобою. Це, нагадаю, перший ступінь потреб людини - піраміди Маслоу - самозберегтися. Самореалізація - другий, вищий щабель за Маслоу - у них це безперебійна гребля бабля, щоб ти не робив і не говорив, приказка «бабло перемагає зло» у підсвідомості гримить, як металургійний завод, станки фабрики усіма відтінками сірого в шаманський бубен.
Коли в нормальних людей, це низ і середина, верхівка тонші уявлення про дійсність і благородніші, так має бути, у них нижче це верх верхів, причому правильний верх, перевернутий – нам, типу ось вам «любов до батьківщини», «надстройка», так би мовити, бла-бла, а нам – вся інша «стройка» з фундаментом вгорі. Виходить – скалічена потвора, урод рукотворний, пірамідальний мутант. Нічого породити продуктивного це аварійно-небезпечне диво не здатне.
Є в Європах такі будиночки прикольні, не лише для очей туристів, в них реально мешкають, чи музеї дихають новизною, там архітектурно дано дах внизу, а спід вверху. Миленько дивиться, по-іграшковому, дитинно. Ось це нас єднає з Європою, але в нас підйом-переворот в головах, а на вулицях міст галімі гриби новобудов, проходячи повз які в декого, не й такого вже й не патріотичного, може закрастися злодієм лукавим страшна думка: « А пошвидше би ті москальські «Ту» розбомбили би всю ту цегельно-блочну хрєнь, краще так, ніж за десять років по-зрадницьки бабахне десятий на перший», або чиясь застройка залізе тобі вже не на балкон тінню небесною, а у всі кімнати й заявить нагло: ти не тута живеш у нас тута ЖК “Райочок”.
Чи може в нас турбуються про протиповітряну оборону більше, ніж про сотку під будовку ? Що муніципалітет, що державний авторитет, одне поки що незмінне – менталітет.
Коли гинула сотня на Майдані, вона не стала б небесною, якби верхи її піраміди обмежувалися «самозбереженням». В неменшій аніскільки мірі це стосується воїнів на фронті. Ще один психолог, вже український і сучасний, Дідковська, на питання, чому влада так мало старається для держави, заграє з ворогом, а не бореться і тд., відповіла невибагливо ясно: «Бо в глибині душі розуміє, що з тої країни нічого все одне не буде… то ж ліпше вчасно запастися «горішками й медом» й чкурнути, коли вибору і ресурсів в цій країні більше не залишиться».
Ще до Революції Гідності Антін Мухарський був видав книжку антологію з ессеїв, роздумів багатьох письменників України, художників, культурологів, є в ній бізнесмени, політики під назвою «Жлобологія». Це наскрізна книжка нинішньої України, прочитайте, хто не читав, відкладіть Гарі Поттера і Солодку Дарусю з Чорним Вороном .
Жлобством інфікували за роки дуже багато, і революційні спалахи це й є вияв якраз спроб вилікувати і вилікуватися. Жлоб це не однорідне явище, родів, видів, типів і підтипів тьма. Тому роблю принагідно «камінг-аут»: я теж жлоб. Зізнаймося всі. Трудно не зливатися бодай в чомусь з оточуючими, заклюють. Але вихід є… і він триває – революція. Революція, насамперед, в собі, внутрішній джихад. Це найважче. Проектувати назовні значно простіше і вигідніше.
І ось стає майже незворотнім, доконаним фактом, що ця влада так довго не протримається, люди від їхньої фінансової піраміди, арифметичного і геометричного усіх прогресій жлобства, на передок якої поставили «найвпливовішого єврея» Гройсмана (зразу після Візеля і Боба Ділана, навіть Мойсея обійшов, сміється чи плаче Бєня) втомилися. Місяць люди отримають свої 3200, другий місяць платіжки, що їхні 3200 не перекриють олігархічний договорняк, третій швидку інфляцію, а на четвертий чи якийсь там - мавродіки мордаті скажуть, що винна в сьому лише расєя і опазіція ?..
Відтак виникає гостре і хвилююче запитання: яким методом демонтувати владу, щоб: а) не кинути країну на розтерзання стихійного безвладдя і внутрішньої війни, в якій глобально зацікавлена Росія і локально (можуть бути) нова олігархія і стара - ще більше, щоб не виникла нова олігархія, в разі загрози зникнення старих правил, і найгірше для обох олігархій - зникнення старих правил для всіх; б) не підпасти через внутрішні варива під пряму чи гібридну окупацію збройних сил Ерефії, Білорусі і - не можна виключати наявності прихованої змови з Росією в обмін на дешевий газ, мир та спокій - Польщі (давня мрія ворогів, шоб галічанство сиділо в трьохобласній коморі і під ляхом, решту віддамо румунам, мадярам і всім, кому незападло дружить з масквой, а таких немало).
І є третя проблема, відверто кажучи на фоні перших двох, легка і за певних обставин, вище вказаних, навіть бажана. Диктатура.
Якщо це диктатура – в її сутнісному традиційному розумінні – без права, балансових гілок влади, ще й не менше злодюча за попередні режими, або критично нефахова - це рівнозначна біда двом. Якщо це гібридна – непогано.
Гібридна автократія – це гібридна демократія. Не плутати з псевдодемократією чи неоавторитаризмом за зразком Росії, Білорусі, Казахстану, де за великим рахунком авторитарний лідер легітимізується в очах зовнішньої спільноти (Заходу) наявністю позірних інституцій демократії, як то законодавча влада, а де-факто влада належить йому і його опорі - силовикам й олігархату, за замовчуванням квазі-електората, і всі про це знають на Заході, а вдіяти нічого не можуть та й деколи не хочуть.
Гібридна демократія – це вимушено ситуативне явище, покликане якраз не вбити демократію, а врятувати – від дискредитації масовим популізмом і повальним кланізмом еліт; продиктований, вживаючи гегельянську термінологію, духом часу на не тривалий період, або відносно тривалий, наприклад, як у випадку з Авґусто Піночетом в Чилі.
Чилі це чи не єдина країна на своєму континенті, яка зуміла вирватися з бідності та руйнування і прилаштуватися на рейки демократії, продуктивного лібералізму більш-менш без значних аварій, чого не скажеш про сусідку Аргентину та інші країни Латинської Америки, котрі застрягли в трясовині постійних економічних і політичних потрясінь.
В мудрих книжках написано, що танки на вулицях столиці Чилі Сантьяго під час держперевороту генерала Піночета зупинялися на червоне світло (я би хотів побачити у нас дещо інакшу картину: як танк зупиняє на червоному світлі чийсь оху’вший ленд-ровер, або паркує в відведеному місці ). А через шістнадцять років Піночет вимушено-добровільно, через невдалі для себе референдум і вибори, склав з себе повноваження, залишивши країну не лише з вільними загальнонаціональними президентськими виборами, на яких переміг християнський демократ, а й добротним ВВП на душу населення. І ніц сі не стало аж такого, могло би бути набагато гірше, без Піночета.
Та не кожен вояка, що пагони й медалі носить, Піночетом зветься, причому що сам Піночет економікою як такою не рулив (спочатку пробував – не вийшло), а нею займався неоліберальний гарвардський талант Ернан Бучі. Свита, команда в цьому факторі відіграє колосальну роль, як завжди і всюди.
Якщо припустити, що диктатор фігура на даний час умовно бажана, то хто ним може бути, розсудимо ? Мені скажуть, що кращого, ніж Гриценко на сьогодні не найдеш. А з іншого табору пропонують Семена Семенченка, хтось культового Яроша, є вірні мрійники – Надю Савченко пнуть копняками у козачки. А комусь до вподоби копняки Влодка Парасюка. І мені теж, проте…
Я переконаний, що президентом-диктатором цієї країни може стати лише особа з олд-скул. Хоча б тому, що просто візьміть і подивіться на сьогоднішні рейтинги старого гарту політиків і не жахайтеся, що зоря Ляшка в ньому не так ще блякло мерехтить при всій його гібридності, включно з коаліційною. Така реальність. За цю реальність, від якої нікуди не дінешся, зірки деяких старіших, олдскульніших принаймні випромінюють менше темної енергії у вигляді всіляких там артеменків і орбіта у них стабільніша як не крути-верти.
Саме соціологічні опитування, як би не відноситися до їхнього інструментарію і повноти об’єктивного віддзеркалення народних настроїв, станом на сьогодні вимальовують нам вершину народної симпатії, звісно, також з усіма умовностями, - фігуру все тої ж Юлії Тимошенко. І з цим знову не можна не рахуватися, доведеться, час «противсіхів» канув в лету, не виправдавши позу «розумного страуса».
Заперечити можна, що, мовляв, ще не вечір, до виборів ще два роки, Гриценко може наздогнати і перегнати, та й навіть сам Порошенко ще аж ніяк не втратив всіх шансів на переобрання. Народ наш вміє все нехороше забувати, а пам’ятати любить лишень те, що вдалося зреалізувати на посаді «Гаранту Стабільності». Так думається оптимістам від Порошенка.
Це фатально хибна думка. Сьогоднішнього очільника держави від розгромного програшу на виборах врятувати може тільки дочасне скинення, не доведи Боже. Неозброєним оком видно зеніт цього політика як глибоко позаду. Він вже навіть не Порох, а майже Прах, як політик, як державник, ясна річ. А всі його поціновувачі ніхто інші як прахоботи. Надто багато він на себе взяв, включно з обіцянками, які, як завжди у нас в еліти державної, надто разюче розходяться з видимими і очікуваними більшістю в країні речами. В той час він народився, та не в той час опинився. Не там.
Коротше кажучи, - він не тим обіцяв. Ахметов, Фірташ, Коломойський і ще дюжина архонтів - тим, кому він обіцяв насправді, – все одно аж ніяк не пересилять нестихаючими гігантськими власними бажаннями – бажання народу, і не врятують його, а, швидше за все, навпаки неумисно й умисно погублять.
Тому радив би вам, хто має і тримає свої кревні в банку Порошенка, в терміновому режимі перевести в Приватбанк. По-перше, він теж Порошенка, але не повністю, по-друге він теж не повністю Коломойського, по-третє він таки точно націоналізується – наступною владою, яка буде дуже розраховувати на вашу лояльність до неї і тому вас не образить на відміну від її ворогів. Найоптимальніший варіант станом на день поточний – Приватна Банка під кодовим деревом, тільки вам міченого високо-високо в горах. Вдома не тримайте, ви ж не декларанти, по вас теж можуть прийти ще чого .
Не найкращий вибір мати гібридного диктатора людину з іменем Анатолій Гриценко. Направду. Незважаючи на те, що він більш рішучий і менше договіроздатний (з бандо-елітою) за нинішнього і не менше прозахідний, він ходить до тієї самої церкви, що й нинішній, і він лишень менше договіроздатний.
Щоб здобувати і перемагати - у нас необхідно, що ? Правильно, обіцяти. Кому ? Так, одне нам, інше не їм. Все тим же передусім старим хранителям великих активів. Принаймні три імена вже називав в цьому тексті. Реклями і борди-морди коштують гроші, а де їх взяти і у кого за нинішнього стану ?.. А відшкодовувати витрати спонсорів доводиться з лишком.
І буде їх більше в нього, домовлянсів. Бо влади, повноважень буде треба йому більше. Це може означати лише одне: або Гриценко ненабагато менше приречений скурвитися за всіх попередніх, або… Гриценко порушує домовленості з елітодержателями, і, аналізуючи його досьє і риси характеру, стає диктатором з надто низьким вираженням «гібридний». Що ніяк не може влаштувати нові покоління українців, та й старі зможуть відчути на собі не сповна приємний солдафонський кулак.
До того ж, не забуваймо, що саме за його перебування на посаді міністра оборони в часи Ющенка були здійснені кричущі прогріхи в військовій сфері. Це і розкрадання, це й брак компетентності розвитку військової стратегії, лишень були голослівні «Україна увійде в НАТО дуже скоро». Можемо пригадати також про скандал з таким собі В’ячеславом Кредісовим, кілька років назад добре відомим Прикарпаттю, пов'язаний з «декапіталізуванням» санаторію в Криму. За стан армії в час війни Гриценко – звісно, не найбільше серед усіх – теж повинен бути відповідальним, щонайменше, морально.
А якщо ви одразу й тут хочете отримати кардинально нових і незаплямованих, то, повірте, за Єгора Соболєва, Мустафу і Серьожу Лещенка наші люди ще багато голосів не віддадуть. А Саакашвілі завідомо не може претендувати на широкі повноваження в країні, в якій він, на жаль, не прожив ще надто довго.
Якщо ви хочете прихід авторитарностей до влади без всенародного волевиявлення, то гібридний авторитаризм тут ні до чого, не про то кіно. Краще б такого ми не спізнали, бо нас ніде не визнають і точно кацап з літаком і танком посуне під голосіння «фашисти убівают русскіх ». До дев’ятнадцятого треба дотягти, навіть якщо легітимність нинішньої влади поб’є усі межі прийнятного терпіння та глузду. В крайньому разі, нас з кризи все одно виводитимуть вибори, вибори, вибори; дочасні, передчасні, чергові…
Гібридна диктатура існувати не може без противаги і водночас опори у вигляді нью-скул політикуму та громадських об’єднань, які повинні конкретно і гучно вимагати такі фундаментальні речі: недвозначного сенсу змін до Конституції, або ще краще прийняття нової без найменших натяків на будь-яку федералізацію, заміни незрозумілої і малоефективної форми місцевого порядку «децентралізації» на «самоврядування» з прозорими механізмами оподаткування і переміщенням надходжень від центру до центру, законні чесні вибори з ліквідацією мажоритарної системи як корумповірусного архаїзму і запровадження нарешті відкритих списків за пропорційною системою; загальноприйнятна демократія і справедливий перерозподіл державної, комунальної власності та податків; деолігаріхзація, демонополізація, без яких попередні речі існують тільки у світі фікцій; посадки всіх рівнів корумпованих чиновників та тих бізнесменів, що розбещують чиновників вже дуже давно; використання наданих грошей Заходом на мікрокредитування, доступне житло, нову інфраструктуру, функціонування правил однакових для всіх, абсолютно чітких, конкретних, прозорих проукраїнських вимог до нової влади в царині економіки, культури, геополітики і всього, що охоплює нашу екосистему.
Всі прямі і жорсткі вимоги мають відбуватися під страхом державного перевороту будь-якої влади, навіть тієї влади, яка колись буде для порівняння з сьогоднішньою близькою до ідеалу. Тільки пресинг знизу зумовлює верхи пресувати верхи і ті низи, які нічого не хочуть міняти в країні на краще, а найперше себе.
Якщо не буде широкого протесту до корумпованого диктатора на Банковій і конкретного набору правил – до імовірного і потенційного гібридного вже і тепер, то гібридної демократії, скоріш за все, не буде. А буде знову чорнобиль - дві голови і дофіга загребущих рук і знову під соусом «порятунок країни». Хто б не став на чолі, хоч чарівні королі і королеви з країни Нарнії.
Рівень критичності і водночас лояльності суспільства до гібридної диктатури не повинні взаємовиключатися, це необхідний баланс, хиткий, та який гасить надмірну вертикаль з одного боку і крайню горизонталь з іншого. Такий хрест понести нашому суспільству до снаги. А владі він не дає занадто вільготно видихнути, він її мотивує рухатися у єдино правильному напрямку.
Тільки чіткою вертикаллю за наявності ультиматуму чіткої горизонталі можна змушувати на даний час найефективніше жити за законом всіх. Не варто обманюватися, коли занадто уповаємо на низові рухи, у них є рубікон, через який не перейти, хоч би луснув від натхнень .
Великий недолік низових рухів у тому, що вони найчастіше ідеологічно і організаційно розрізнені, ще гірше, коли вони виникають лишень як одноразовий протест і стихійно. Для горизонтальних ініціатив найбільшою загрозою є те саме, що й для вертикальної – висока підконтрольність з боку людей із грошима і своїми дуже приватними інтересами.
Тому якщо горизонтальним вдасться відв’язатися від спокус перш за все зайти у владу, а не перш за все контролювати її, то і вертикальним все вдасться. Що внизу, те і вверху. Якщо вдасться на всеукраїнському рівні домовитися громаді про виписування і пред’явлення спільних правил і вимог до влади та рухатися горизонтом, не вертикаллю, то хай собі об’єднуються Свобода і з Правим Сектором – вони для суспільства зайві. Якщо не повністю зайві, то принаймні не вирішальні для боротьби з поганою владою, оскільки їхня ціль – теж влада.
І якщо вдасться осилити пристрасті вирішити всі питання до цієї влади виключно силовим шляхом, то мудрість низів ще вершки свої отримає сповна. Свобода і Правий у цьому плані на мудрість не уповають, як виглядає. Тому їх треба сторонитися, їхнього запалу, популізму, - в тому числі й на виборах, - тим не менше розділяючи не менше половини з ідеології українського націоналізму.
Зрозуміло сто разів, що Порошенко не піде на умови ні активної частини українців, що не хоче жити по-старому, ні такої самої, лише пасивної, ані на вимоги радикалів. Так, він і його наближені налякалися невідступності блокади ахметівського вугілля, так вони зрозуміли, що краще бути до комічного не послідовними, але піти на позірні поступки. «Щоб не перебороти мафію, а очолити». Дана влада іншою навряд чи стане.
Не будучи по суті диктатором, але не виключено маючи план Д. під приводом «хулігани розплодилися в уніформах», « я довго спостерігав як мою країну судді розпинають але мої конституційні обов’язки не дозволяли втручатися» захоче прибрати ціпко країну в руки. Можливо, безрезультатність і бездіяльність цієї влади з самого початку до нині це і є хитро продуманим планом з забезпечення і збільшення влади, розрахованого чітко на середньої товщини мотузку терпіння українського народу під кінець каденції чинного. ХЗ.
Може оголосити навіть військовий час наш президент, і не сумнівайтеся, якщо грянуть серйозні виступи проти нього на вулицях, він це зробить. Тому і тут щось радити голосно «геть» - не варто.. Хоча навряд чи піде на надто радикальні кроки через зацикленість на грошах від МВФ і все ще немалу підтримку західних демократій.
Варіант з «гібридним диктатором Порошенком» варто відкинути як смішний, наївний примітивізм. Його поїзд вже поїхав, десь у тому напрямку, куди сягають лінії біглого екса Янека, і неважливо, чи він так само скінчить, чи трохи ліпше, - дав би Бог.
Все ж таки, навряд це буде еміграція-москва. Вірогідніше просто: без вороття і запізніле каяття. Як варіація і антипод Москві – Лондон, пристановище для всіх - просунутих і прозахідних - ображених і обділених папірєдніками.
Може колись цим місцем стане Пекін, дав би Бог їм здоров’я дочекатися, коли стане зрозумілим, що китайці з американцями таки більше воюють, ніж торгують, а в них правила свої. Наприклад, якщо хочете,щоб ми якісь країні видали біглого чиновника чи президента, якому у все більш жорсткому і закритому світі важко де сховатися, чи натиснули б на Москву з видачею – робіть преференції для нашого бізнесу в вашій країні. Вам – справедливість, нам - вигода. Та до цього ще далеко… І все ще жевріє надія, що Петро Олексійович не лише хитрий, а й трохи розумний, а ми його намарно безжалісно тролимо.
Не демонізуючи чинну владу, однак визнаємо, що у нас йде не гібридна війна, а шизовійна. Шизовійна не лише, коли ми торгуємо з ворогом і з ним же воюємо, шизовійна це ще й коли олігархи воюють між собою, як Ахметов з Коломойським, наприклад, і разом з тим вони домовляються між собою та інші ворогуючі олігархи – за командного посередництва з Кремля – про пряму чи приховану федералізацію їхньої країни, зі своїми царствами всередині, про суцільно парламентську і нейтральну так би мовити республіку, де квота кожного магната в уряді буде представлена рівно або не зовсім рівно, але вона – гарантовано буде. А гарант – гарантовано на строго зарплатній посаді дірєктора товариства з обмеженою відповідальністю і не більше.
Такий ґатунок надто багато багатих влаштовує в нашій країні і поза її межами на північному сході, чого варта лишень відома стаття Пінчука в американському виданні, текст якої ігнорує федерералізацію і повальну парламентизацію України, однак ніяк не підтекст.
Ніби до останнього часу всі розумні олігархи в нас клали на Садового, поки Коломойський, як завжди, не перехопив ініціативу і не видер з рук Ахметова львівську гордість, трошки посоромлену мандрівним сміттям. І нема компромісу олігархічного, про який на «укрправдах» і «хвилях» так хвацько розписують Романенко, Дацюк та інші. Є банальна війна, з перемир’ям лише у фазі шизовійна, застосовного до спільної війни проти Банкової, коли потрібно вициганити чи вигризти пільги для свого капіталу.
Війна, яка здатна поділити країну так, що ви не усвідомити де одного ранку чи вечора прокинулися – в Сомалі, чи в кращому випадку в якомусь Індійському штаті середини двадцятого століття, де щоб потрапити в царство Балоги з князівства Дубневичів, потрібно буде як мінімум проїхати через шлагбаум, блокпост, а максимум оформити загранку з фотопикою і відбитками копит – а це вже навіть не сучасна Африка. От тоді це і буде «олігархічним консенсусом».
Я махав в такій країні жити, а тим більше, якщо балог і дубневичів перестріляють якісь інші бандерлоги і додупиневичі. Я теж, як всі напевно, бачу якісь недоліки чинного мера Івано-Франківська, але якщо раптом мером Франека стане якийсь там Бура – без бюлетеня за нього в урну, то хай краще Пупс буде мером нашого мера і надалі, який насправді добрий, здібний, розумний і може дочекається ребрендингу партії Свобода – принаймні мені в Києві дехто казав, що «львівськими» в загальноукраїнській «свободі» часом сильно не задоволені. Ганьблять вотчину Галичину всякі забудовники і інші гендляри, ще й по всіх областях вчать як жити і куди з згідно з фараонівськими канонами філології ліпити букву « ґ ».
Я волію слухатися «духа часу» і соціологів, які твердо говорять, що з невисоким рейтингом, але перемагає на наступних виборах, якщо вони будуть, нестаріюча Юлія Тимошенко.
Більше того, не всі знають, які пані Ю вже має успіхи на ниві стосунків з Дональдом Трампом, хі-хі. І Путін хотів би мати справу з нею, натхненний угодами газовими 2009 і власними естетичними образами про компромісно-бажану Україну, важлива ланка в якій Медведчук, то це теж факт.
Факт, звісно, з моральної точки зору, м’яко кажучи, такий собі, з тактичної нічим не ліпший, але зі стратегічної – думаю, в наших умовах, з нашою елітою, оптимальний. Адже стратегія - це найперше хитрість, а останнє правда. Порошенко цього не знає і не вміє, бо в нього є хитрість, але нема стратегії. Це як карапкатися на пласку скелю без вміння, навиків та плану дій, тільки з легкою страховкою невисоко закріплених тросів.
Ми ж твердо знаємо, що ЮТ не ідеальна, як в цілому сама Україна, така багата і бідна водночас, правдива і лицемірна, ефективна і не дуже, і тому саме вона підходить на роль гібридного диктатора/демократа як ніхто з народжених у ній. Все ж не настільки вона не ідеальна, щоб віддавати Україну на поталу кремлю навіть за наявності якихось твердих обіцянок і домовленостей через Медведчука. Повірте, що навіть Порошенко, при всіх його недоліках і мінських угодах, ціль вибрав правильну: затягувати час, поки русскіє не ослабнуть. І це з горем пополам вдається. Вдасться і їй.
Коли й ні – то війна так чи інакше. І чи то мені одному здається.., що сьогоднішня влада справді воювати з ворогом психологічно не здатна по-серйозному. Може тому, що вона ще не всі гроші заробила в цій країні, якась там «супернова» влада ще зовсім не заробила, а Тимошенко вже давно всі заробила, та ще й в далеких дев’яностих ?
Та й хто тепер і кому дозволить віддати Україну Росії після всього, що сталося ?
Найпереконливіший аргумент. Тимошенко – політик. Всі інші бізнесмени. Решта - ще недосвідчені і не мають ані зв’язків з Трампом, ані вихід на Путіна, а без цього - олд-скульного набору дій - без зв’язків з політиками старого часу, граючи на їхніх протиріччях і слабостях, України Нової не побудувати.
Талант Тимошенко в цьому все ще великий і немає собі рівних. Ось-ось Європа і адміністрація Трампа, не скажу за весь сенат, почнуть вимагати від еліти України компромісної особистості. Тим паче, коли протести на вулицях заштормлять.
Повірте, хто би як не відносився, в стократ краще, Тимошенко – в Україні, ніж Тимошенко в Києві і на Заході, чи на Заході і в центрі одні націоналісти, а Рабіновіч - управдом в альтернативній сталіце Харкові на трьох з Мураєвим і Гєпою і всякі там бойки на вишках, явно нам не гуцули… Гібридний диктатор розвалу країни не допустить.
І найголовніше – гібридний диктатор волею долі рокований знищити олігархію як явище. Звісно, спочатку, він за її підтримки – частини – здобуває владу, так само як приміром блокада на Донбасі відбувається не лише з метою ліквідації торгівлі з окупантом, а й в меркантильних інтересах одних олігархів проти інших, а потім за вимоги горизонтальних спільнот, про які писалося вище, волею і неволею знищує їх. І в цьому не менш вирішальну роль має відіграти українська армія. Не корумпована мі-ліція, прокуратура і суди, а поліція і окремі особистості з судів і прокуратури. Можливо навіть організовані збройні громадські батальйони.
Новому гібридному дикторові легше і вигідніше буде дружити з низами, ніж з верхами. Легітимність річ страшна, в цьому ми скоро переконаємося, напевно.
Напевне, Юлія Володимирівна вже давно думає як подружитися з силовиками. В принципі не прямий доступ до неї через кадри у владі є, як залишки давньої дружби з Турчиновим, Аваковим, що може мати ситуативне продовження. Можливо, навіть вирішальне.
Баришня, якій, як кажуть не всі, колись якась циганка в Дніпропетровську, що жила, чи то в домі відомої окультеси Блаватської, чи то просто на вулиці, нагадала-загадала, що вона стане царицею і змінить країну. Я вже дорослий, тому не вірю, ні в трюки мадам Блаватської, ані словам джипсі-вумен, тим паче в одиночні можливості цариць, хоча й сам пам’ятаю ще змалечку, коли в ранніх дев’яностих всілякі чаклунки і мольфарки навперебій трубили про майбутню жінку-президента як спасіння Україні.
А чаклуни і мольфари ще охочіше за жінок підтакували. Тоді мольфаром трохи був кожен, хто не виїхав в Чікаго, чекаючи, що щось з неба впаде. Правда, їм-то здавалося, що всі шанси у Наталії Вітренко))) Слава Богу і церкві, що відьми не-формат і навіть екстрасенсорними потугами каналу СТБ не змінити цей стан на оний. Амінь.
Думку, що цю країну може змінити лише жінка, позаяк Україна сама жіночої статі як архаїчну, ненаукову, бездоказову відкидаю і що країну міняє одна людина ще далі мету мітлою, нагадуючи про гібридну диктатуру. Як не-фемініст гидую цією гіпотезою, поза тим визнаючи, що наша країна за весь час свого існування увібрала в себе значно більше жіночих рис, на жаль, не позитивних, а більше негативних, такі як постійна в кайф їй плаксивість, маніпуляції, показуха своєї зовнішньої краси, коли всередині так багато гнило й пусто, та як придивитися при світлі вранішнього сонця на ложі любові, то й зовні не красуня вельми всюди, беззахисність з безтурботністю в жахливій парі і настійливе бажання до когось притулитися, всім одразу обіцяючи заміжжя, насправді будучи вірною тільки своєму чорному котові без імені, як у фільмі «Сніданок у Тіффані, то від тих, то від інших втікаючи і топлячи себе в депресивному вині та самообіцянках «завтра все буде краще».
Майже переконаний, що революцію не зупинити і не відмінити, її можна лише відтермінувати або очолити. Легітимізувати, а потім послідовно легалізувати цілі революції. За будь-яких розкладок, Тимошенко змушена буде йти на знищення існуючої системи грабежу країни, це банально проблема самозбереження ї самої і держави, а найбільше – її в державі.
Виграє, як завжди, той, у кого більша воля до влади. Ні Порошенко, ні Янукович, ні попередні всі не зрозуміли правильно тези Ніцше, а Тимошенко підсвідомо правильно. Інакше не проходила вона би добровільно ініціацію страждань в тюрмі і все таке, злиняла би на свої манако від ваших како. За що і буде напевно винагороджена кармітою.
А потім мине і її час, і остаточно політики олдскул. Невдячні мерітократи, холодні, розсудливі технократи скажуть їй маленьке спасибі і велике ні, майже як місіс Тетчер колись – звичайно, народними устами, голосами. То буде вже справді інша країна, не зовсім така, напевно, про яку ми всі мріяли, та все одно значна краща, ніж сьогоднішня і минула.
І десь року Божого після 2040 в Києві, Франківську, Одесі, не буде суттєвої різниці, якісь два жевжі, шукаючи найтемнішої місцини, де б забитися від всюдисущих оченят «середнього брата» і курнути драпу, надибають на вулицю якоїсь-?-якогось Ю. Тимошенко. Хто це спитають наступні покоління, після глибокої хапки тільки в небагатьох – розвинутих, не кризових і не ісламізованих – країнах (що не йдуть на повідку ультралівих гасел «дозволити все») не легалізованого дурману ? А-а-а, брателло, це та, яка розбагатіла до міленіума на кацапському газі, яким зараз травлять тільки в камерах незгодних за ближнім бугром; дєвушка - синій лебідь, помаранчевий, білий, сірий, чорний, зелений… Її качнули московські політтєхі, замутили з неї прицесу Лію з Starr Wars, ходанула разок мадам по бєзпрєдєлу Баті, провернула шикарну авантюру з поверненням до влади…; соціонічний тип - раціональний інтуїст Наполеон, любить каву з молоком зранку, десять кілометрів кросу в день, доґґ-стайл після сорока п’яти, і закриють свої голограмні ґаджети, тверезіючи потроху від дози інфи.
Шкода хлопа, шкода, ви точно не знайде, якщо доживете, вулиці Порошенка. Напевно. Лиш у підручниках історії, з маленької літери, сподіваюся після не цих реформ освіти, наступних, з епіграфом: у нього був шанс, він вибрав гроші, будучи до того багатим, а багата баба про бабки вже давно забула, але хоч армію трохи зробив ну і ще кілька реформ важливих започаткував. спасибі. А ще будуть пам’ятники, напевно, багато «розумних пам’ятників» особам, про яких ми ще не знаємо і про яких вже знаємо.
GodownMoses.
