Коли людина вперше заходить до православного або греко-католицького храму, тобто храму східного візантійського обряду, то її погляд майже завжди зупиняється на священникові. Золота риза, вишиті хрести митра, блиск камінців панагії єпископа, урочистість рухів — усе це створює відчуття древності та величі.
І мимоволі виникає питання: чи так виглядали апостоли? Чи міг рибалка Петро або мандрівний проповідник Павло носити подібний одяг? Звичайно ні. Критики цих церков часом використовують такі аргументи.
Перші християни не знали ані золотих сакосів (елемент одягу єпископа), ані митр, ані складного церемоніалу. Їхня Церква народилася не в імператорських палацах, а в переслідуваннях, катакомбах і приватних будинках. Єпископ ранньої Церкви зовні майже не відрізнявся від звичайної людини.
Його влада визначалася не коштовним одягом, а особистою жертовністю, знанням Євангелія та готовністю померти за Христа. Історія Церкви це історія не лише віри — складних богословських дискусій, а й часу — розвиток архітектури богослужбового одягу, церемоніалу.
У 313 р. імператор Костянтин видав Міланський едикт — документ, який не тільки припинив гоніння на християн, але й легалізував християнство в Римській імперії. Становище Церкви кардинально змінилося — учорашні переслідувані отримали храми, підтримку держави та суспільний авторитет.
Літургія поступово ставала урочистою, а духовенство — помітною частиною імперського життя. Саме тоді звичайний римський одяг почав перетворюватися на церковне облачення.
Парадокс полягає в тому, що сучасні ризи православного чи греко-католицького священника — це не «винахід із нічого», а радше музей стародавнього світу.
До прикладу такий елемент богослужбового одягу як стихар використовується дияконом, священником та єпископом має походження від давньої туніки або грецького хітона.
Фелон священника походить від римського плаща (paenula). Митра — головний убір єпископів та деяких священників нагадує собою корону візантійських імператорів, але в сучасному вигляді зазнала суттєвого впливу московської традиції — сформувалася досить пізно — приблизно між XV–XVII ст. І стала більше схожа на царську корону з великою кількістю коштовностей, ніж на візантійський головний убір.
Отож, ми бачимо, що особливий вплив на церковний стиль мала Візантія. Там імператорський двір був символом небесної величі на землі, і богослужіння поступово перейняло частину цієї урочистості. Єпископи почали носити сакоси схожі на імператорський одяг, а митри стали знаком не просто влади, а й духовного царського служіння Христа.
Церковний церемоніал починав дедалі більше копіювати імператорський. В результаті в наш час ми отримали цікавий історичний парадокс, коли священник у богослужбових ризах виглядає більш схоже до людини пізньої Римської імперії, ніж сучасна людина в костюмі.
Хоча візантійське облачення було значно простішим за слов’янське, яке зазнало московського впливу. Церква просто зберегла «законсервувала в традиції» форми одягу, які світ давно забув.
Для одних християн це — природний розвиток традиції. Вони бачать у красі храму та риз відображення небесної слави. Мовляв, віддавати Богові найкраще. Для інших виглядає, як відхід від простоти Євангелія.
Згадуючи, що Христос народився у яслах, ходив серед бідних і не мав «де голови прихилити» їх непокоїть, що зовнішня пишність інколи починає затуляти внутрішній зміст віри. Тому і виникає питання: де межа між величчю богослужіння та спокусою зовнішнього блиску?
Можливо, проблема не в самій ризі, а в тому який зміст людина вкладає в неї. Бо золото може бути мовою краси та пошани до святині, а може — символом марнославства. Так само і простота може бути знаком смирення, а може перетворитися на «демонстративну правильність».
Історія церковного одягу насправді нагадує історію самої Церкви: від бідної громади переслідуваних – до цивілізації, що формувала імперії, культуру, та мистецтво. У ризах православного священника досі живе пам'ять про Рим, Візантію, монастирі Сходу та багатовікову літургійну традицію.
