Злетіло 10 літ, як не стало Олександра Кривенка.
Завтра о 7.30 у Львові в Домініканах пройде вже десяте поминання.
А його флагманський текст "МАРГІНАЛЬНА МОЯ УКРАЇНА" актуальний як ніколи.
Жах.
--------------------------------------------------
Олександр КРИВЕНКО
МАРГІНАЛЬНА МОЯ УКРАЇНА
Post-ПОСТУП N37
"У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації. Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.
Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, зматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу – виплід безхребетної і тупої посткомінустичної еліти та рагульської маси.
Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як гідроцефала з налитими кров'ю очима при слові "москаль" або "жид".
Годі любити Україну містичну – компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. "Заунывные песни моей Родины", влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. "Заунывно" бути наприкінці ХХ століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що "ми тую червону калину піднімемо", якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ. Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших – те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох.
Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо "пан або пропав". Колись мої предки – простодушні східняки – перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи наскільки це доцільно. Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті – свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна. Врешті, не обов'язково ходити вглиб віків. Поет Стус – ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час поет Павличко ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації.
Власні імена в даному контексті – не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу.
Господь покарав дуже тяжко – велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряді. Бути українцем – це покута. Любити покуту – значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краю – від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою або призначення міністром п. Слєпічева до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва. (Добре, що хоч німці тевтонцівне відроджують).
Синдром мазохізму розлився повсюдно – від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новоград-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим.
Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Таким щасливцям, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською. Моральний імператив "пан або пропав" вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття – звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном – розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити.
Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці ХХ століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін. Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність. Вишневих садків лишилось обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба.
Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція – на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їх національна свідомість від публічного носіння кимсь мушкетерських строїв або вуличних співів кимсь про Трістана та Ізольду?
Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей. Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив'язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково, саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову.
Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускниками консерваторій треба виколювати очі. Воно, звичайно, не складно, от тільки чи потрібно? Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови української держави. Врешті, в Югославії маємо аналогічну спробу реставрації давніх методів державотворчості. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?
Якщо сьогодні хтось голосить: "Україна для українців", то йому слід би уточнити – для політичних українців. Бо етнічних українців залишилось, мабуть, чоловік 40, враховуючи усі кровозмішання з часів половецьких.
Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути. Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста.
Між тим, і націоналізм – як засіб здобути національну державу – після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист – політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення. Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне та матеріальне багатство мають втрутитись в усталену ієрархію світових авторитетів.
Хлопчаки, які волають "Україна для українців!", нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше – "Світ для України!". "Зрівняємось з вами, хлоп'ята", – думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу. Але про це вже, мабуть, у двохсотому числі "Поступу"."
