Після його загибелі перший час здавалося, що він ось-ось повернеться — настільки живим він залишився у наших спогадах
Дружина розповіла про знайомство з чоловіком:
«У нас було дуже цікаве знайомство. Я співала на концерті — він був глядач. Після концерту ми пішли на вечірку. На гостині він запропонував покатати мене на кріслі, яке було на коліщатках. Це було так мило і гарно.
Ми відразу сподобалися одне одному. Після вечірки він провів мене додому — і все, ми розійшлися. Чоловік жив зовсім в іншому кінці міста. Телефонів тоді не було, лише стаціонарні, але ніхто навіть не додумався обмінятися номерами.
Якось я йшла у своїх справах, і бачу — Олег іде назустріч. Кажу: — Куди ти йдеш?
А він відповідає: — Та йду до тебе.
Виявляється, він запам’ятав дорогу, коли проводжав мене вночі, і просто йшов «по пам’яті».
Я тоді кажу:
— А якби я зараз тут не йшла і ми не зустрілися?
— Ну, тоді, мабуть, нічого б не було, — сказав він.Але ми зустрілися. Потім він пішов зі мною в перший похід, і так ми почали зустрічатися. Це було юнацьке кохання — ми були зовсім молоді. На своєму випускному, у 11 класі, в мене вже був Олег».
Жінка ділиться, що це було те кохання, коли «метелики в животі». Вона досі все це згадує — такі яскраві, легкі емоції, які залишилися з ними на все життя.
Подружжя прожили разом 23 роки сімейного життя, а всього були разом 25. Також вони мають трьох дітей: старший син Костянтин — 24 роки. Донька Єва — 18 років, і молодша донька Мілана — 10.
«Він часто жартував, що йому «не пощастило з дружиною».
Але, на мою думку, я змогла дати йому те, що шукає кожна людина: прихисток, спокій, мир, радість і ту внутрішню гармонію, яку ми називаємо «домом».
Це був наш маленький мікроклімат — наш світ, у якому завжди панували тепло і любов», — додає Світлана Павлишин.
Світлана пригадує, що її чоловік завжди був задоволений. На всіх його світлинах — посмішка.
«Він був дуже позитивною людиною, яка ніколи не мала невирішених питань. Його улюблена фраза була: «Добре, зробимо».
Я відчувала себе поруч із ним захищеною, наче за кам’яною стіною. Він був моєю скелею, моїм тилом, справжнім чоловіком. А я, думаю, була для нього музою», — каже дружина Героя.
Світлана Павлишин зауважує, що чоловік був надзвичайно енергійною людиною. Він постійно чимось займався, не міг сидіти без діла. Любив спорт, особливо активний відпочинок.
Жінка додає, що Олег Павлишин займався велоспортом, катався на лижах, займався фрірайдом, сплавлявся на різних видах водного транспорту — каяках, байдарках, рафтах. Потім захопився джипінгом, скелелазінням — опановував усі види екстремального спорту, які тільки можна було.
«Він прищепив цю любов і нашим дітям. Усі троє — і син, і доньки — уміють кататися на лижах, сплавлятися річками, їздити на велосипедах і роликах. Він завжди заохочував їх до активного життя. Він був дуже активною, цілеспрямованою людиною.
Найбільше його надихали гори. Він часто ходив у тривалі походи — бував і на Кавказі, і в Альпах. Гори для нього були місцем сили, там він міг усамітнитися, побути без зв’язку, наодинці з природою.
Але попри це він завжди любив повертатися додому. Після його загибелі перший час здавалося, що він ось-ось повернеться — настільки живим він залишився у наших спогадах», — розповідає дружина загиблого Героя.
Жінка розповідає, що Герой навчався спочатку в училищі міліції, потім здобув вищу юридичну освіту й певний час працював у правоохоронних органах.
Згодом заснував власну справу — спочатку разом із батьком, а потім самостійно. Мав деревообробний цех, а пізніше почав будувати готель і створив туристичний бізнес. Приймав гостей, водив групи в походи різної складності, організовував сплави. Робив те, що справді любив.
Світлана каже, що коли почалася війна, панувала загальна паніка, але вона розуміла: рано чи пізно Олег піде.
«Ми говорили про це, і я якось сказала: «Олеже, може, якось вдасться уникнути?». А він відповів: «Уяви, якщо у тебе станеться біда, а я просто залишу тебе».
Він не міг вчинити інакше — це було рішення серця, дуже чітке й усвідомлене.
Фактично його не мобілізували насильно — усе сталося природно. Якось він їхав на лижі, перетинав межу області, і йому вручили повістку, сказали лише відмітитися, бо уже був у базі, і чекати дзвінка. Коли він прийшов відмітитися, йому сказали: «Завтра відправка».
Він попросив дати трохи часу, бо був приватним підприємцем і мав організувати робочий процер. Йому дали два тижні. За цей час він зустрівся з друзями, сходив у похід, побув із родиною — ми провели чудові дні разом.
Так, 7 березня 2023 року чоловік пішоов служити. Він хотів бути максимально корисним. Хоч мав проблеми з венами — на одній нозі вже зроблено операцію, на іншій ще ні — він переконав лікарів, що придатний до служби в десантно-штурмових військах.
Казав: «Я можу проходити щодня по 15 кілометрів із лижами». Він був фізично сильним і готовим, хотів бути не десь «у тилу» з паперами, а на передовій. Згодом його відправили на навчання до Британії», — ділиться дружина.
Світлана пригадує, що вони навіть не попрощалися як слід. Це було як щось тимчасове — «потрібно зробити, а потім повернуся».
Подружжя будували плани на майбутнє — мали звести будиночок мрії, посадити горіховий сад, говорили про життя після.
«Ніхто й подумати не міг, що все обірветься ось так», — додає дружина.
Жінка поділилася, як змінилося життя після того, як чоловік пішов на фронт:
«По-перше, на мене лягла маса обов’язків — у бізнесі, у побуті, з дітьми. Вся організаційна робота стала моєю відповідальністю. Ми живемо у власному будинку, далеко від міста, тому навіть технічно мені було складно.
Але водночас ми з чоловіком стали ще ближчими. Щоранку переписувалися, щовечора говорили. Кожного дня — теплі слова, зізнання у коханні.
Я навіть не здогадувалася, що він перебуває безпосередньо на фронті — він до кінця оберігав мене, не хотів, щоб я хвилювалася чи щось запідозрила. Для мене все стало шоком, коли я дізналася правду.
Пізніше, вже з офіційних повідомлень, я прочитала, що вони були під Донецьком, а загинув він на Запорізькому напрямку — під час контрнаступу, біля населеного пункту Роботине.
Їх перекидали на різні напрямки, приєднували до різних бригад. Вони діяли малими групами, як десантники — виконували різні завдання».
Світлана Павлишин зазначає, що чоловік ніколи про війну з нею не ділився. Розповідав лише про навчання. Писав короткі, дотепні тексти — спостереження про людей поруч.
«Серед побратимів він був найстарший, адже десантників беруть до сорока років, а йому було вже сорок чотири.
Він казав: «Я дружу з усіма, але ні з ким занадто близько». У нього вже був вік і досвід, коли не потрібно доводити щось комусь.
Часто розповідав кумедні історії з навчань: то серед бійців знайшовся чемпіон області з шахів, і вони грали партії, то тренер із боксу — і вони тренувалися ввечері. Постійно чимось займався, тримав себе у формі, не дозволяв собі просто байдикувати.
Про самі бойові дії — жодного слова. У відпустку він не приїжджав. Його забрали у березні, а вже в серпні — загинув. Два місяці вважався безвісти зниклим — не могли забрати тіло з поля бою. Лише в жовтні змогли його поховати», — розповідає жінка.
Дружина загиблого Олега згадує, як дізналася про страшну звістку:
«Останнє його повідомлення було про те, що вони вирушають на навчання і певний час не буде зв’язку. Потім інша людина написала, що «все добре, просто тимчасово не виходить на контакт».
Коли зв’язку не було вже кілька днів, я написала сама. Повідомлення було прочитане, але відповіді не надійшло. І тоді мені написали: «На жаль, із завдання Олег не повернувся…»
Я не могла повірити. Почалися дзвінки на гарячі лінії, пошуки, запити. Згодом офіційно повідомили, що він вважається безвісти зниклим. Це сталося 23 серпня — у День прапора.
Я саме мала виступати на площі з піснею про прапор. І коли до клубу зайшли представники адміністрації міської, ТЦК і лікарка — я одразу все зрозуміла. Після повідомлення просто пішла й купила заспокійливе. Вийшла з аптеки і пішла співати. Це був найболючіший день у моєму житті. Потім ми зверталися всюди — до Червоного Хреста, в інші установи.
Коли вже знайшли тіло, різні люди пропонували допомогу, але я сказала: «Ніхто мені нічого не привозитиме, я здаю ДНК, щоб точно знати, кого ховаю».
Світлана зазначає, що тіло чоловіка пролежало на полі бою понад два тижні в спеку — впізнати було неможливо. Особливих прикмет не залишилося. Тож вона чекала офіційного підтвердження.
«Коли ДНК збіглося, прийшло остаточне повідомлення — загинув. Олег загинув 14 серпня 2023 року, а 20 серпня в нього день народження. Він не дожив до своїх сорока п'яти років», — пригадує Світлана Павлишин.
Жінка каже, що підтримка від держави — це фінансові виплати, але, моральної підтримки від громади вона не відчула.
«Коли чоловік ще вважався безвісти зниклим, було важко навіть виходити в місто. Люди зупиняли й питали: «Ну що, знайшовся?» — не розуміючи, як боляче чути ці слова. Бракувало тактовності.
Мене врятувала робота. Я співаю, і через пісню змогла проживати біль. Іноді просто співала й плакала водночас.
Я дуже сподіваюся, що з часом у громаді створять спільноту для дружин загиблих і поранених — місце, де можна отримати психологічну підтримку, поділитися досвідом, просто поговорити.
Мені пощастило познайомитися з дівчатами з організації «Дружини Янголів». Це справжнє полегшення — коли тебе розуміють без слів. Там можна мовчати, сміятися чи просто бути — і ніхто не питає зайвого», — уточнює Світлана.
Світлана Павлишин додає, що дівчата організовували ретрити, індивідуальні консультації, і це дуже допомогло.
Вона пройшла восьми крокову програму роботи з горем і втратою, створену на основі норвезької клініки «Акерсхус».
«Не всі витримали програму, бо це не про розваги, а про проживання болю. Треба багато проговорити, виплакати — тоді приходить полегшення.
Дуже допомогла й практика терапевтичного письма, яку проводила ГО «Фільтр». Ти просто пишеш усе, що болить, недосказане, претензії, спогади, любов. Папір витримує все. Це тільки для тебе — ніхто цього не читає. І це справді лікує», — розповідає Світлана.
За словами жінки, у громаді встановили меморіальну дошку чоловікові у школі, якій він навчався.
Світлана знайома лише з одним хлопцем із бригади чоловіка — Дімою Артем’євим. Він приїжджав до них, був на похороні.
«Сам тоді був поранений і розповів, що бачив Олега. Тих, хто був живий, вивезли, а загиблих тоді не могли забрати з поля бою. Ми спілкуємося час від часу, підтримуємо зв’язок», — каже Світлана.
Зі слів дружини загиблого Героя, що найбільше підтримку відчуває у Бога.
«Бог закриває одні двері, відкриває інші, і не дає людині випробувань більших, ніж вона здатна витримати.
Поруч є люди, яких також посилає Бог.Підтримує музика, спорт, але найбільше — щире спілкування. Не поверхневе, не «побалакати», а глибоке, те, що наповнює зсередини», — каже Світлана Павлишин.
Жінка каже, що найважче було сказати про загибель чоловіка найменшій донечці.
«Спочатку ми навіть не зізнавалися їй, що тато пішов на війну. Коли він зник безвісти, вона дуже переживала. Якось прийшла зі школи й каже: «Мамо, уявляєш, у когось тато зник безвісти. А наш?». Я відповіла: «Наш просто пропав, немає зв’язку, його шукають. Не хвилюйся».
Але потім, коли довелося сказати правду, це було страшенно боляче. Якось ми сиділи біля школи, де висять меморіальні дошки. Вона запитала:
— А в якій школі тато навчався?
Я сказала: — У четвертій.
І вона: — Може, там уже є його дошка?Я відповіла, що нам би сказали про його смерть. Тобто, наймолодша донечка не розуміла, як це він пропав.Це був дуже тяжкий момент.
Перший час ми взагалі намагалися не говорити про це — ні з дітьми, ні між собою. Усі тримали біль у собі. Але з часом стало легше, бо залишилися теплі спогади.
Ми згадуємо, як каталися на лижах, сплавлялися річкою, як він возив дівчаток на мотоциклі — одну спереду, іншу ззаду: одну в школу, другу в садочок. Ці спогади світлі, теплі, і я тішуся, що діти можуть про них говорити. Біль не минає, просто вчишся з ним жити», — розповідає жінка.
Жінка ділиться, що зараз не обговорює політику. Будь-які новини про війну для неї надзвичайно важкі, тому старається їх уникати, щоб не травмувати себе знову.
«Багато емоцій я ніби «вимкнула» — напевно, для самозахисту. Бо біль іноді просто нестерпний.
Я розумію, що війна болить лише тим, кого вона справді торкнулася. В мене є знайомі, які починають сперечатися, щось доводити чи оцінювати — я просто мовчу. Не бачу сенсу щось пояснювати чи доводити.
Минуло стільки часу, а геноцид нашої нації триває. Іноді смішно чути, як за кордоном говорять про «український дух», коли їм нічого не загрожує. А щоб нікого не образити і не зірватися емоційно — я просто мовчу», — зазначає жінка.
Світлана Павлишин поділилася, чи відчуває, що суспільство пам’ятає ціну війни:
«Я б сказала, що недоречно, коли родини Героїв використовують у власних цілях — на різних заходах, щоб «зіграти на жалості». Інколи це просто переповнює чашу терпіння.
Наприклад, у нас проводиться акція «Коляда для Янголів» — на площі стоять портрети полеглих, грає оркестр. Я дивлюся на це й думаю: «Для кого це?» Тим, хто загинув, це вже не потрібно. Але, можливо, для когось така форма пам’яті має значення. Особисто я стараюся уникати таких подій, хоча через професію іноді мушу виступати.
У нашій громаді пам’ять шанують, проводять заходи. Але важливо робити це не «для галочки», а щиро — з розумінням, що саме потрібно родинам. Інколи це не чергова медаль чи грамота, а просто допомога психолога або людське слово підтримки.
Бо коли ти не можеш впоратися з емоціями, а тебе запрошують на урочистості, щоб вручити відзнаку, — це боляче. Так, приємно, що пам’ятають мого чоловіка. Мій чоловік зробив велику жертву — віддав життя за інших».
Жінка каже, що Олег був самодостатнім, цілеспрямованим, мужнім воїном. Розумів, на що йде, і що може.
«Як сказав син моєї колеги: «Шкода, що це війна техніки, а не людей». Бо якби все вирішувала сила, витривалість і характер — він би переміг.
Ми навіть питали побратимів, чи він не боявся, коли вони ходили малими групами. І всі казали, що ні. Мені завжди згадується молитва українського бійця: «Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому!
Ці слова найточніше його характеризують», — розповідає Світлана Павлишин.
Жінка каже, що зараз їй допомагає Бог та віра.
«Не знаю, чи це можна назвати «триматися». Є періоди, коли ти просто існуєш. Пам’ятаю, я перестала їсти, і подруга щодня запитувала: «Ти сьогодні щось їла?». Вона приходила, приносила чай чи їжу, просто була поруч. Такі люди — безцінні. Вони не повчають, а відчувають, що тобі потрібно: чи розмова, чи тиша.
Мене тримає Бог і віра, бо розумію — життя триває. Поруч є люди, є робота, діти. Я працюю у навчальному закладі, співаю з дітьми, і це — моє спасіння. Вони приносять мені сміх, нові історії, жарти, енергію. Ми разом співаємо сучасні пісні, і в ці моменти я живу.
Мені справді пощастило з професією, бо вона дає змогу і виплакатися, і усміхнутися, і ділитися любов’ю. Це не просто «відволікає», це інше життя, де я можу бути собою», — ділиться дружина полеглого захисника.
Також жінка пригадала похорон. Каже, що це був страшний час, повний хаосу. Добре, що поруч з нею були люди, які допомогли все організувати.
Зі слів жінки, її дуже вразила підтримка колег — дирекція коледжу скоротила заняття, щоб усі викладачі й студенти могли провести Героя. Це, здавалось би, дрібниця, але для неї — безмежно важливо.
Світлана хоче, щоб люди пам'ятали та знали чоловіка, як надзвичайно енергійним, життєрадісним, повним ідей. Займався всім — від голубів, риби до баранів. Любив природу, село, працю на землі.
«Як батько — він був безмежно турботливим. Ночував зі мною в пологовому будинку на карематі, носив дітей на руках, заспокоював їх ночами. Умів вигадувати казки просто з уяви — настільки цікаві, що наймолодша донька досі просить мене розповісти «так, як тато».
Він навчив дітей любити спорт — велосипеди, лижі, ролики, скелелазіння, рафтинг. І завжди знаходив спільну мову. Мама була суворіша, а тато — той, хто дозволяв трохи більше. Це був добрий, теплий, щирий тато. І його дуже бракує», — зазначає Світлана Павлишин.
Світлана Павлишин входить до спільноти «Дружини Янголів».
Як вказує жінка, у спільноті вже близько шістсот дружин. Вони зустрічалися на ретриті в Закарпатті — це була неймовірна подія.
Є історія, яка закарбувалася в її пам'яті.
«Одна дівчина тоді втратила чоловіка нещодавно, вона плакала без упину. Ми співали, говорили, просто були поруч.
Спочатку я думала, що це занадто важко для неї, але психолог пояснив: «Вона має бачити, що життя після втрати існує». І це правда. Ми стали для неї прикладом, що можна вижити і навіть знову посміхнутися.
Ця підтримка безцінна. Ми не вмовляємо одна одну «не плакати», не змушуємо веселитися. Просто поруч — і цього достатньо».
Дружина полеглого Олега Павлишина ділиться, що дуже шкода, що подібних спільнот бракує в громадах. Бо є багато жінок, які втратили чоловіків, але їм нікуди прийти.
«Було б добре хоча б раз на місяць організовувати зустрічі — арттерапію, спільні сніданки, просто розмови. Це не потребує великих коштів, потрібна лише ініціатива.
Ми, наприклад, брали участь у благодійному показі вишиванок. Ветеран презентував свої вироби, а ми були моделями. Це настільки надихнуло, що багато дівчат уперше за довгий час нафарбувалися, вдягли підбори, знову відчули себе жінками.
Бо після втрати ти просто існуєш — не хочеться ні їсти, ні спати, ні дивитися в дзеркало. А такі проєкти допомагають знову побачити себе живою», — додає жінка.
