Вікторія Петрук пригадує історію знайомства з чоловіком:
«Це, мабуть, була така підліткова історія. Не так, як тепер — зустрітися в кафе. Тоді мені було 14, йому — 16. Різниця — півтора року. У нас були радіостанції, куди можна було скидати номери. Було літо, канікули, і я подумала: чому б не спробувати? Вирішила надіслати свій номер — просто з цікавості, щоб поспілкуватися. Бо тоді не було такого вибору, як тепер — піти погуляти чи зустрітися десь.
Так воно все й почалося. Дзвінків було безліч, але одного разу подзвонив мій майбутній чоловік. Спілкувався дуже настирливо. Коли я почула, з якого він села, одразу насторожилася, бо тоді там були досить нав’язливі хлопці. Сказала собі: «Ні, навіть не обговорюється».
Але за кілька днів він знову подзвонив і каже: «Ти ще пошкодуєш, що не хочеш зі мною говорити».
Мені тоді було лише 14, і я злякалася, що він може щось зробити. Тож вирішила — краще поспілкуюся.З того часу наша розмова затягнулася. Він буквально перекрив усіх, хто мені телефонував — навіть через знайомих забороняв дзвонити. Так ми почали спілкуватися ще з 14 років».
Дружина пригадує, що перша їхня зустріч була на свято Покрови, у жовтні.
«Я добре пам’ятаю той морозний ранок. Він їхав нібито в місто, але, мабуть, саме до мене. Каже: «Давай побачимось».
Ми поспілкувалися хвилин п’ять — і з того моменту він залишився поруч назавжди», — каже Вікторія Петрук.
Пара у шлюбі прожила 13 років, а загалом були разом 18 років. У пари є донечка Інна — 13 років.
За словами дружини, донечка — копія чоловіка.
«Коли я виходила за нього, він якось сказав:
— От побачиш, у нас буде донька тоді-то і тоді-то.
Я сміялася:
— Ти ж не можеш знати, коли будуть діти і хто народиться.
А він відповів:
— Знаю. Я проситиму Бога, щоб була така, як я намалював.І справді — його бажання здійснилося. Вона у всьому схожа на нього: справедлива, сильна, зі стержнем», — розповідає дружина.
Вікторія пригадує чоловіка, як дуже життєрадісного, енергійного, усміхненого. Його було чути здалеку — там, де він, завжди панував сміх і радість. Навіть коли було важко, він умів підбадьорити.
«Як чоловіка — він був надзвичайно турботливий. Для нього сім’я була святим. Якщо у нас виникали проблеми, він міг залишити роботу чи друзів і бути поруч. Часто казав: «Я сьогодні залишаюся вдома, хочу побути з вами».
Як тато — просто неймовірний. Іноді я жартувала, що він кращий батько, ніж я мама. Міг прийти з роботи о першій ночі, взяти дитину на руки, колисати, співати, щоб я відпочила. Навіть казки складав — у нас досі є одна, написана ним, коли донька була у 4 класі. Він казав: «Коли виростеш, розповідатимеш цю казку своїм дітям — від дідуся», — зазначає дружина.
Вікторія Петрук каже, що як військовий — він був дуже відповідальний, мужній і безстрашний. Можливо, іноді йому було страшно, але він ніколи цього не показував. Навіть у найважчих умовах — під обстрілами, вночі, в окопах — умів розвеселити побратимів до сліз.
«Саме тому й отримав позивний «Цибуля» — бо, як казали хлопці, «від нього і смієшся, і плачеш».
Про нього всі відгукувалися тільки добре. Він підтримував бойовий дух, навіть коли самому було нелегко. І водночас знаходив сили підтримувати мене. Я часто була розгублена, слабка, а він повторював: «Тримайся. Все буде добре. Повір мені».
Дружина пригадує, Володимир Петрук найбільше любив риболовлю. Через це в них часто виникали невеликі суперечки — бо рибалка для захисника була святим.
«Як тільки випадали вихідні й гарна погода, він казав:
— Мені треба піти на рибу, маю відчуття, що сьогодні клюватиме.
А я ображалася:
— Як же так? Ми ж хотіли відпочити разом!Але він ішов, часто навіть вимикав телефон, щоб ніхто не турбував. Повертався завжди спокійний, натхненний, ніби заряджався енергією від природи. Згодом я змирилася й почала їздити з ним», — ділиться Вікторія Петрук.
Володимир Петрук до початку повномасштабного вторгнення працював на заводі, де виготовляли паливні брикети для печей.
Рішення Володимира Петрука піти захищати Україну від окупантів визрівало ще з 2014 року, коли почалися перші бойові дії. Тоді багато його друзів пішли добровольцями, навіть найкращий друг дитинства.
«Але мій чоловік уже мав сім’ю, донечку, тож я його стримувала. Він часто казав: «Мені соромно, що всі воюють, а я сиджу вдома».
Ми сварилися через це, але я вмовляла його залишитися — заради нас.Коли ж у 2022 році почали ширитися чутки про можливе вторгнення, він уже все розумів. Пам’ятаю, після Нового року сказав: «Віко, ці два місяці проживімо так, як ніколи. Бо буде війна».
Я спершу не повірила. Але він ніби щось відчував. Ми справді тоді провели разом кожну хвилину — гуляли, ходили на каву, насолоджувалися часом утрьох із донькою», — каже дружина.
Жінка пригадує, що вранці, 24 лютого, прокинулася від вибухів. Ввімкнула телевізор — хаос, новини, війна.
«Збудила чоловіка зі словом «Почалося». Він нічого не питав. Просто сказав: «Звари каву».
Ми завжди пили з однієї чашки — так було заведено. Потім додав спокійно: «Приготуй мені їсти, я йду на роботу».Насправді він пішов до військкомату. Уже того дня записався добровольцем, хоча ніколи не служив — мав звільнення через хворих батьків. Його спершу не хотіли брати, бо тоді набирали лише тих, хто мав бойовий досвід. Але він ходив туди кілька днів поспіль, добивався, просив. Я, щоб зупинити, навіть сховала документи. Ми посварилися, я плакала, але він забрав документи й поїхав. У суботу — на військкомат, у неділю — повернувся на день додому.
Казав: «Я мушу йти. У нас росте донька. Коли вона колись запитає, де був її тато, що я скажу? Що ховався? Ні. Я маю захищати вас». Він повторював, що йде не просто воювати, а захищати свою сім’ю — мене й нашу дитину».
Жінка розповідає, що спочатку все затягнулося через документи. 24 лютого почалася війна, 25-го він уже був у військкоматі. Але йому казали, що папери загубилися. Він навіть жартував, що, може, то знак.
«А я раділа — думала, не візьмуть. Та в середу, о сьомій ранку, задзвонив телефон. Начальник військкомату суворо каже:
«Володимир Петрук? На дев’яту годину, ваші документи знайшлися».І все. Того дня він пішов назавжди», — пригадує дружина.
Після того як чоловік пішов на фронт Вікторії емоційно було дуже важко. Фізично — ні, бо вона знала, що мусить дбати про дитину.
«Пам’ятаю, коли чоловік прийняв присягу, він подзвонив своєму другові із села, який уже воював. Той його похвалив, сказав, що гордиться ним. А вже за кілька днів ми дізналися, що Назар зник безвісти. Це стало для мого чоловіка поштовхом їхати на Схід. Хоч міг залишитися у Франківську, охороняти об’єкти, але він вирішив іти на передову. Тоді я зрозуміла, що його не відмовлю», — додає Вікторія Петрук.
Дружина Героя зазначає, що найважче було, коли відвернулися близькі. Друзі, знайомі — кожен зайнявся своїм. Вона залишилась сама, пригнічена морально. Але навчилася з цим жити.
«Чоловік ділився історіями, але не про бойові дії. Більше про побут, хлопців, жарти. Ми часто сміялися. Він навіть казав, що я для нього — як подружка-пліткарка. Я знала всіх його побратимів за кличками, хоч ніколи їх не бачила.
Про те, що їде на Схід, він сказав уже перед фактом. Просто повідомив: «Ми вирушаємо».
Вікторія Петрук пригадала, як дізналася про загибель свого чоловіка:
«Перед виїздом він подзвонив. Ми довго говорили. Казав, що скоро приїде, щоб я наліпила пельменів — бо дуже їх любив. Потім зателефонував ще раз — сказав, що загинув один побратим. Він був дуже пригнічений.
Того вечора він знову подзвонив і нагадав мені наші розмови: «Пам’ятаєш, що маєш робити, якщо мене не стане?» Я не хотіла це слухати, просила не говорити такого. А він відповів: «Я знаю, що не повернуся».
Я жартувала під час нашої розмови, нервувалася, а він просто дивився в камеру. Я зробила скрін — думала, потім вишлю йому на день народження. Він плакав і казав: «Вікусь, я ж не вернуся».
Ми проговорили три-чотири години — поки він пакував речі, спорядження. Потім попрощалися. І він уже не сказав звичне «до неділі». Це мене дуже тривожило».
Вікторія Петрук каже, що ті дні були важкі. Вона не знаходила собі місця, навіть пельменів так і не наліпила — досі не може.
«У суботу стало зовсім неспокійно. А о п’ятій вечора він загинув. Про це дізналися від побратима, теж із нашого села. Він подзвонив своїй мамі й сказав: «У нас біда».
А мені тоді ще нічого не повідомили. У неділю я встала, готувала сніданок, говорила з кумою, навіть не уявляючи, що його вже немає…
