Війна на Донбасі триває. Війна несе втрати, і війна несе страх. Важко реформувати й інвестувати в країну, що живе у стані війни і в очікуванні атаки.
DT.UA вирішило спрогнозувати, які перспективи розвитку бойових дій в Україні у 2015-му?
Наш березневий прогноз повністю збувається, всі висновки зберігають свою значимість (див. Ю.Бутусов "Війна і вина", DT.UA №9, 2015 р.).
А тепер проаналізуємо стратегію обох сторін конфлікту і докладніше спрогнозуємо, чи можлива ескалація бойових дій і за яких умов, яка стратегія сторін. Якою мірою Захід втрутиться у конфлікт, як вплине західна військова допомога на перебіг бойових дій, чи буде модернізована Заходом українська армія?
Судячи з візиту держсекретаря США Керрі до Росії та з невеликих сигналів, які можна було спостерігати після нього, — наприклад, про закупівлю Пентагоном російських ракетних двигунів РД-180, США проводять стратегію стримування РФ, але паралельно, для збереження каналу комунікації та впливу на ситуацію, не планують найближчим часом розривати відносини і знижувати рівень контактів.
Таким чином, Захід продовжує реалізацію тієї самої стратегії, що й під час революції на Майдані. У принципі, ця політика не нова. Приблизно за тією ж самою моделлю вибудовувалася стратегія Заходу щодо війни в Югославії та конфлікту в Сербській Країні і Славонії. За такою самою моделлю вибудовувалася стратегія в Грузії стосовно Абхазії та Південної Осетії, у Молдові стосовно Придністров'я.
Не варто звинувачувати західних лідерів у цинізмі та черствості. Прагматизм завжди чесніший і практичніший за месіанство. Якщо оцінювати ставлення Заходу до війни в Україні, то, в кожному разі, воно набагато радикальніше й консолідованіше, ніж під час будь-якого іншого воєнного конфлікту в Європі за останні 25 років. Захід не бере на себе роль Румати.
Максимум, що обіцяє НАТО, — це радники, інструктори та обмежена технічна допомога. І то тільки якщо Україна забезпечить адекватний проектний менеджмент і буде здатна стати реципієнтом цієї допомоги.
Є чотири ключових напрями, які готові реалізовувати країни НАТО й виступати донорами:
1) тренінги для підготовки особового складу;
2) комунікації та кібербезпека;
3) логістика;
4) сили спеціальних операцій.
Певна допомога за цими програмами нам передається і буде передаватися. Але, щоб поставки техніки та програми навчання працювали в повному масштабі, щоб можна було залучати додаткові кошти, НАТО хоче побачити системну роботу і реформи.
Захід допомагає нашій армії, але Захід не буде замість нас розбудовувати нашу армію і не буде замість нас воювати. Тому поставки західної військової допомоги не стануть настільки вагомими, щоб це дозволило змінити баланс сил і швидко переозброїти армію. Це тест, який дозволяє визначити, наскільки розумно ми можемо використати отриману допомогу. Як ми зможемо налагодити процес навчання особового складу. Захід намагається утримати нас від бойових дій і ліквідації російських банд на окупованих територіях, бо не вірить, що ми здатні вирішити це завдання без великої крові та без нових катастроф на кшталт Ізварине, Іловайськ, Дебальцеве.
Захід не стримував нас у військовому рішенні на Донбасі, але спроба блокувати кордони в червні-липні виявилася погано спланованою авантюрою, і жодних висновків українське керівництво не зробило, — це показали бої за аеропорт і Дебальцеве. Керівництво України поки що не приділяє серйозної уваги структурним реформам сектора безпеки, на чому наполягають західні радники. Проводяться засідання, круглі столи, пишуться концепції, але всі ці плани повисають у повітрі. А реалії такі, що військові експерти країн НАТО обурюються феодальними відносинами в українських силових структурах, некомпетентністю керівництва, імітацією реальних дій. Офіс НАТО пише листи в Міноборони та Генштаб, чому в процесі створення Сил спеціальних операцій України не беруться до уваги досвід і рекомендації експертів НАТО, а ці листи українські генерали ігнорують і продовжують, наче нічого й не було, схрещувати з ССО аеромобільні бригади, перетворені по суті на механізовані війська.
Українське керівництво скаржиться, що стосовно України діє негласне ембарго на закупівлю озброєнь на Заході. Це неправда. Так, Захід не хоче нам продавати свою зброю ЛЕГАЛЬНО. Будь-яка пряма поставка з Євросоюзу та США — політична демонстрація. Але ніхто в Європі не забороняє нам закуповувати європейську зброю десь у Африці чи Південно-Східній Азії, вибудовуючи ланцюжки посередників. Те, що ми досі не закуповуємо бронетехніку, запасні частини, боєприпаси, лейнери артилерійських стволів, військовий зв'язок десь в умовній М'янмі чи Кенії, — це наша власна проблема, наша власна незграбність, замішана на корупції.
Обережне ставлення до України та відсутність ентузіазму в Європі з приводу нашої боротьби за незалежність має досить логічне й прагматичне пояснення — ми досі не є повноцінним гравцем і самодостатньою державою. Тому Україні і боротьбі українського народу відкрито симпатизують, але бояться спертися на державу. А на що, справді, спиратися?
Керівництво України визначило своєю метою зниження ескалації бойових дій. Але досягти цієї мети все ще намагається насамперед дипломатичними засобами.
Щоб знизити ймовірність бойових втрат в армії, вживають заходів, які обмежують можливість ведення активних бойових дій з українського боку.
Взято курс на локалізацію конфлікту в рамках окупованих районів. Лінія фронту має бути стабілізована в поточній конфігурації.
Українське керівництво не планує й не готує в нинішньому році якихось активних наступальних операцій. У випадку будь-яких наших активних дій командування очікує контрдії Росії та нового витка війни.
Оскільки військова стратегія повністю підпорядкована дипломатичній, будь-які бойові зіткнення видаються неприйнятними.
На жаль, хоча війна триває вже більше року, процес створення дієздатних державних інститутів іде дуже повільно, темп реформ силових структур навряд чи можна визнати задовільним.
При цьому державні лідери посилають різновекторні сигнали, у яких легко заплутатися. Не перестають говорити, що окуповані райони буде визволено, але при цьому навіюється думка про мир за будь-яку ціну.
Військового вирішення неначебто не існує. Насправді відсутність військової стратегії, спрямованої на ліквідацію вогнищ опору на Донбасі — це проблема, яка не дозволяє вибудувати програму реорганізації збройних сил. Коли в 1993-му Хорватія і Боснія погодилися зупинити бойові дії, це не означало, що вони призупинили процес модернізації армії. Навпаки.
Протягом двох років у Хорватії було сформовано професійні добровольчі бригади Національної гвардії, оснащені найсучаснішою технікою, яка була в розпорядженні країни, і військове командування готувало план наступальної операції на Сербську Країну. План негайно реалізували, щойно дозволила політична ситуація — при цьому Захід не підтримував наступальної операції і сформував свою нову позицію тільки після того, як стало ясно, що Хорватія домоглася швидкого й рішучого успіху.
Росія чітко показує, що так само, як і в 2014-му, не дозволить звільнити окупований Донбас без зіткнення з регулярною російською армією. Війська РФ організували систему ППО над Донбасом, розгорнули бази постачання, передові загони й кілька регулярних підрозділів у тилових районах, завдання яких — забезпечити швидке розгортання бойових частин у разі загострення обстановки. Основне угруповання російських військ перебуває на кордоні з Україною. Активний бойовий компонент російської армії — не менше 20 тисяч військовослужбовців. Ядро становлять контрактники.
Однак нині в самому Донбасі ударних угруповань, які б могли наступати на оперативну глибину, не створюють. Говорячи про можливість наступу, слід розуміти, що ця можливість потенційна.
Росія проводить модернізацію бандитських формувань "ДНР" і "ЛНР". Їх насичують російським офіцерським складом, інструкторами, створюється кістяк бойових груп рівня посиленої ротно-тактичної групи, робляться спроби створити повністю боєготові батальонно-тактичні групи. В адміністрації президента заявили, що в Донбасі — 50 тисяч терористів. Мабуть, якщо говорити про кількість людей зі зброєю, цю цифру можна розцінювати як близьку до дійсності. Але реальна бойова чисельність двох "армійських корпусів" найманців не перевищує загалом 10 тисяч боєздатних і організованих людей. Бої в Дебальцевому показали, що кількість охочих іти в атаку в кілька разів менша, ніж тих, хто хоче віджимати бізнес з автоматом і георгіївською стрічкою.
Україна має можливість зосередити в Донбасі угруповання, яке значно перевершує противника чисельністю й за більшістю видів бойової техніки. Так, є чинник регулярної російської армії, але формат її участі у війні обмежений. Путін вторгнеться, тільки якщо його чекатиме беззастережна перемога — а таких легких маршів, як у Логвиновому й Іловайську, за статичної лінії фронту й наявності у нас нехай навіть невеликих, але дієздатних оперативних резервів, для російської армії тепер бути не може.
Зазначимо, що, попри масовану пропаганду Кремля, кількість найманців з РФ не така велика, щоб дозволити створити велику найману армію. Росія перекидає в Донбас значно більше техніки, ніж є екіпажів у найманців.
Усі попередні кризи на фронті були не створені, а використані противником. Усі три оперативні оточення українських військ у секторах "Д", "Б" і "З" були результатом стратегічних прорахунків українського командування. Російські війська вступають у бій виключно у сприятливих умовах, у тактично вигідній обстановці і тільки тоді, коли українське командування не має достатньої щільності військ і резервів для відбиття наступу й завдання негайного контрудару.
Скоріш за все, наступ противника зараз може мати характер виключно локальних атак на конкретні об'єкти й населені пункти, що мають значення для противника тільки як точки дестабілізації українського фронту.
Зберігається напруженість у районах Артемівськ—Дзержинськ—Попасна; Авдіївка—Піски; Маріуполь—Широкине.
Росія кидає найманців у бій як для промацування українських позицій, так і для перевірки боєздатності терористів справою. Але очевидно, що провісником можливого великого наступу стане концентрація сил і активізація бойових дій на певних ділянках фронту. Росія застосовує тактику безконтактної війни, мінімізації втрат регулярної армії. Досвід Дебальцевого показав, що без регулярної армії РФ будь-які формування найманців нездатні виконувати оперативні завдання і можуть використовуватися тільки в обмежених тактичних цілях. Досить відчутні втрати найманців у Дебальцевому й аеропорту різко підірвали бойовий дух терористичних загонів. Тому наступу російської армії в будь-якому секторі спершу передуватиме масована артилерійська підготовка, спрямована на наші тилові райони. Противник розхитуватиме фронт, щоб проводити наступальні операції тільки тоді, коли боєздатність українських військ істотно знизиться.
Поки що ознак такого наступу немає. Не можна виключити, що він почнеться, але ймовірність широкомасштабних операцій істотно знижена. Скоріш за все, тепер "східний" фронт Путін використовуватиме у новій якості. Кремль, очевидно, відмовився використовувати Донбас як плацдарм для широкомасштабного наступу з метою військової поразки України. Тепер Донбас повинен стати невигойною раною, яку Кремль ятритиме, щоб домогтися від нашої країни максимальних поступок. З іншого боку, українська армія отримала бойовий досвід, наростила кістяк боєздатних офіцерів, сержантів і солдатів, які вже не дозволяють Росії воювати малою кров'ю.
Тому ціна війни для РФ починає зростати не тільки через санкції, а й через потребу забезпечувати безпеку величезної території, маючи проблему комплектування частин найманцями. Дебальцеве й сотні вбитих стали поганою рекламою для "захисників Новоросії". Війна стала справжньою і перестала бути легкою пригодою.
Це означає, що Росія диктуватиме ініціативу в 2015 р., але війна, скоріш за все, обмежиться вузькою ділянкою фронту й локальними цілями. Кров як і раніше литиметься, але гра в "мирне врегулювання" триватиме. Немає підстав очікувати широкого вторгнення поза донбаським регіоном, але очікувати, що РФ згорне бойові дії, не можна.
Донбас не стане замороженим конфліктом — це буде постійна гаряча точка. Але масштаби конфлікту визначає вже не тільки Кремль. Донбас став не лише головною українською проблемою — він поступово перетворюється на головну проблему Росії.
Юрій Бутусов,
Дзеркало тижня. Україна,
