«Від патологоанатома до монахині»: акторка Франківського драмтеатру Марія Стопник — про шлях до сцени, кіно та ролі, які кидають виклик

Марія Стопник — акторка Івано-Франківського драмтеатру та кіно. За останні роки вона встигла зіграти Марусю Чурай, працювати над персонажкою Мавкою у грі S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl, зніматися в кіно та випробовувати себе в різних театральних образах. Каже, що найбільше цінує в акторстві можливість щоразу відкривати нові сторони себе та виходити за межі звичного типажу.

В інтерв’ю для Фіртки Марія Стопник розповіла про свій шлях до професії, перші мрії про зовсім інші заняття, роботу в театрі під час повномасштабної війни та те, чому сцена сьогодні має особливе значення.

Як ви прийшли до акторської діяльності? Чи був момент, коли ви зрозуміли, що сцена — це саме те, чим ви хочете займатися?

У школі я довго не могла зрозуміти, ким хочу бути. Мені хотілося бути то патологоанатомом, то автослюсарем, то монахинею. Коротше, був у мене такий прикол.

Потім, у 10–11 класах, батьки активно готували мене до вступу на юридичний. Але в 10 класі я почала ходити до театрального гуртка у школі. Я взагалі постійно кудись записувалася: ходила і на макраме, і на дзюдо, і на шахи. А мама потім мене звідти виписувала.

Так я потрапила в театральний гурток. І не було якогось конкретного моменту, коли я подумала: «Ось воно, це моє покликання, я хочу бути акторкою». Просто поступово зрозуміла, що акторство може поєднати в собі все, що мені колись було цікаво.

Бо ти можеш бути ким завгодно: сьогодні грати патологоанатома, завтра — монахиню, післязавтра — ще когось. І, мабуть, саме це мене й зачепило.

Спочатку я вступила на режисуру, бо на акторський мене не взяли. Але паралельно почала зніматися й фактично першою моєю професійною роботою стало кіно. Потім я закінчила режисуру і вступила ще й на акторський.

І вже тоді зрозуміла, що сцена — теж моє. Я, можна сказати, завжди її боялася, адже це зовсім інша специфіка. У кіно я вже почувалася впевнено, розуміла, як там усе працює, а на сцені було зовсім по-іншому.

І саме під час навчання я поступово почала відчувати, що сцена мені близька. Напевно, тоді й зрозуміла: це воно.

Як ви потрапили саме до Франківського драмтеатру? Як ви вливались у колектив? Ви одразу відчули, що це ваше місце?

У мене з Франківським драмтеатром теж особлива історія, бо мій наречений — актор цього театру Іван Бліндар. Ми разом із 2018 року, я часто приїжджала до нього в Івано-Франківськ. Тому фактично колектив театру я вже знала, а вони знали мене.

Я багато разів тут бувала — на прем’єрах, днях народження, різних подіях. Тож усе якось дуже органічно склалося. У мене не було відчуття, що я приходжу в чуже місце.

Фактично все вже було знайоме. Єдине, що було новим для мене, — сцена, адже до цього я на ній не працювала. Але навіть це якось дуже легко пішло, ніби все склалося саме собою.

Пам’ятаєте свій перший день тут?

Перший день я не пам’ятаю. Натомість добре пам’ятаю репетиції першої вистави — «Підступність і кохання» Івана Уривського. Там усе було дуже по-любові, у партнерстві, спокійно.

Тому й загалом моє входження в театр відбулося дуже природно. Я не відчула якогось різкого переходу чи моменту, коли треба було «вливатися» в колектив. Здавалося, ніби я просто прийшла туди, де вже давно всіх знаю.

Ви грали дуже різних персонажів — від Барбари у «Я, “Побєда” і Берлін» до Марусі у «Перших днях», а зараз граєте Марусю Чурай. Чи є роль, яка найбільше змінила ваше уявлення про саму себе?

Я думаю, це ті ролі, які кидають тобі виклик. Після них ти виходиш із репетиції чи вистави й думаєш: «О, виявляється, я так можу».

Наприклад, «Мертві без поховання». Це була дуже важка вистава — і фізично, і морально. Ми готували її лише місяць. Не знаю, чи будемо ще її грати, але для мене це був дуже важливий досвід. Там я багато працювала фізично: танцювала гопак, виконувала різні складні речі. І після цієї вистави залишилося відчуття: «Ага, виявляється, я і так можу».

Але насправді будь-яка роль певним чином змінює твоє уявлення про себе. Навіть маленька роль, яка спочатку здається не дуже важливою. Навіть роль у якомусь поганенькому серіалі.

Особливо цікаво, коли згодом розумієш: цей проєкт на тебе не дуже вплинув, ти не застрягла в ньому і все одно можеш добре працювати в інших, сильніших проєктах. Тоді починаєш розуміти, що в тобі є певна стійкість.

Мені здається, кожна роль відкриває тебе для самої себе. Ти щоразу дізнаєшся про себе щось нове — іноді про свої можливості, іноді про свої слабкості, а іноді про те, що можеш витримати більше, ніж думала.

Тому я не можу назвати одну роль, яка змінила мене найбільше. Але за останній час, напевно, найбільше на мене вплинула Маруся Чурай.

Маруся Чурай — це не лише історична постать, а й жінка з дуже непростою долею. Що було найскладнішим у роботі над цією роллю і що, навпаки, стало найбільшим відкриттям?

Напевно, найбільш складно — зберігати цей біль, цю емоційність, які в ній є, але водночас не занурюватися в них повністю, а тримати гідність цієї постаті. Не дозволяти емоціям повністю тебе поглинути.

А найбільшим відкриттям… Якщо говорити не лише про саму Марусю, а й про нашу постановку, то, напевно, це перша вистава, де я так сильно відчула: без партнера ти нікуди не підеш і нічого не зробиш.

Я й раніше знала, що в нас хороші актори, що в мене прекрасні партнери. Але саме в цій виставі особливо відчувається важливість кожного. Навіть людей, з якими ти безпосередньо не взаємодієш у сцені.

Ти виходиш грати виставу і буквально відчуваєш, як усі, хто сидить на сцені, тримають її разом із тобою. Ти перебуваєш у цьому кубі, і кожен віддається навіть найменшими емоціями, поглядами, реакціями. Усе це працює на одну історію.

І тоді розумієш, що театр — це величезна банда. Театральна трупа — це сила й потуга. Коли ви всі разом, то із цією бандою можна йти куди завгодно. І тоді справді нічого не страшно.

Театр — це живий контакт із глядачем, де кожен вечір вистава може бути іншою. Чи відчуваєте ви енергію залу і наскільки вона може впливати на вашу гру?

Я не можу сказати, що маю таку особливість — відчувати енергію залу. Хоча бувають дні, коли ти розумієш: вистава ніби волами тягнеться, і ти ніяк не можеш її «вивезти».

Можливо, це і є та сама енергія, просто я не вмію її так зчитувати. Я часто чую від колег: «О, зал сьогодні такий хороший, там така енергія». А я цього не дуже відчуваю. Можливо, поки не розумію, як саме це працює. Може, в мене якийсь канал заблокований — не знаю.

Але буває, що вже під час вистави ти бачиш реакцію залу й розумієш: щось іде не так, щось людям не заходить. Нещодавно була вистава, коли я сиділа й просто бачила, як посеред дійства люди починають виходити. І тоді думаєш:

«А, напевно, десь ми перегнули».

Наприклад, у «Мертвих без поховання» зали зазвичай залишало близько 30% глядачів. І режисер саме так її й задумував. Він казав:

«Я хочу, щоб із залу виходили люди».

Це була дуже специфічна вистава, не для всіх. Вона про військовополонених, важка за змістом та емоційно. Але найцікавіше, що військові, зокрема хлопці, які пройшли через полон, навпаки, казали, що це неймовірна вистава.

І тоді особливо розумієш, наскільки по-різному одна й та сама вистава може діяти на різних людей.

Коли ви востаннє по-справжньому хвилювалися перед виходом на сцену? Що викликало цей страх?

Кожного разу. Мені здається, якщо ти не хвилюєшся, то ти вже вмер. Хоча вчора, наприклад, я менше хвилювалася. Якось було просто.

А от перед прем’єрою «Марусі Чурай» ми всі дуже переживали. Перша «Маруся Чурай» у цьому сезоні — це взагалі був капець. Ми ніби вперше її грали. Було дивне відчуття: ти наче все пам’ятаєш, знаєш виставу, але все одно дуже хвилюєшся.

Це як повернення до чогось дуже любого після великої паузи — двох чи трьох місяців. Ти знаєш цю людину, знаєш, як усе буде, але перед зустріччю все одно виникає особливе відчуття. І воно не обов’язково пов’язане з тим, що щось трапилося чи може піти не так. Просто воно є. І щоразу — інше.

Я б навіть не називала це хвилюванням. Швидше, передчуттям. У ньому немає негативного забарвлення. Це як перед зустріччю з людиною, яку ти дуже давно не бачила, але дуже любиш і страшенно хочеш побачити.

Напевно, для мене вихід на сцену — це приблизно таке саме передчуття.

Як війна змінила ваше відчуття професії та відповідальності перед глядачем?

Професія набула більшого сенсу, скажімо так. Називати нас лікарями душ, напевно, занадто, але нещодавно ми спілкувалися з одним лікарем, і він сказав:

«Насправді так і є: ви лікуєте людей. Ми лікуємо фізично, а до вас хочеться прийти ввечері, після важкого робочого дня, після якихось негараздів, сісти, просто відпочити душею, десь поплакати, десь посміятися, десь співвіднести себе з вами».

Він сказав, що театр зараз дуже важливий. І насправді я тільки тепер починаю це усвідомлювати. Раніше ти просто любиш цю професію, тобі подобається те, що ти робиш, але ти не відчуваєш її такої ваги саме в контексті війни.

А зараз розумієш, що театр — це ще й майданчик. Неймовірно сильний майданчик для того, щоб говорити про важливі речі, нагадувати про них, закликати до донатів, до пам’яті, до всього цього. І таким чином поступово змінювати свідомість суспільства.

Бо в Курбаса, по-моєму, було щось про те, що театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра. Тому театр має дуже велику функцію. Складно повністю це усвідомити, але, мені здається, коли ми справді це зрозуміємо, станеться якийсь колапс.

Бо часом ти можеш впливати на людей, говорити з ними про важливе, змінювати їхнє сприйняття. А з іншого боку — просто дарувати їм спокій, відпочинок і цю віддушину від усього, що відбувається зараз.

Мені здається, у цьому і є одна з найважливіших ролей театру сьогодні: говорити про те, що болить і має значення, але водночас давати людині можливість хоча б на кілька годин відкласти все це й просто побути в іншому світі.

Ви не тільки працюєте в театрі, але й знімаєтеся в кіно. Чи відрізняється ваша робота перед камерою і на сцені? Ви відчуваєте цю різницю?

Звісно, це абсолютно різна специфіка. Якщо говорити про внутрішнє проживання, то сама акторська робота не дуже відрізняється. Різниця радше у формі й у тому, як саме ти це робиш.

У кіно все може бути набагато тоншим і дрібнішим. Хоча тут теж усе залежить від жанру: це може бути ситком, артхаус чи драматична історія. У театрі зазвичай усе більш гіперболізоване, хоча є вистави, де, як казав мій викладач, «все на двох стільцях». І все дуже кінематографічно існує.

Тому специфіка, звісно, різна. Перед камерою ти працюєш зовсім інакше, ніж на сцені, де маєш тримати контакт із залом і простором. Але сам принцип залишається однаковим: ти все одно пропускаєш роль через себе, шукаєш у ній щось своє і проживаєш те, що відбувається з персонажем.

Саме це, мабуть, і є спільним у театрі та кіно — форма різна, а внутрішня робота актора залишається.

Ви пам’ятаєте свою найпершу роль у кіно?

Так. Це була роль Серафими. Ми знімали тизер до проєкту Марисі Нікітюк, який, на жаль, так і не запустився.

Але саме ця робота стала для мене першою і фактично відкрила двері в кіно. Це був той момент, після якого я зрозуміла, що хочу продовжувати зніматися.

Якщо порівнювати ваш перший досвід і те, як ви працюєте зараз, ви почуваєтеся більш розкутою? Чи все одно є внутрішнє хвилювання?

Зараз я почуваюся набагато впевненіше, бо вже розумію технічні моменти й маю певний досвід. Але водночас мені більше подобалося тоді, на початку, коли в мене ще не було всіх цих нашарувань і штампів.

Протягом життя ти напрацьовуєш для себе певні способи: це я можу зіграти так, це — інакше, а ось так мені простіше. З’являються свої прийоми, звички, певні шаблони. А перший проєкт — це завжди… Ти як сліпе кошеня. Нічого не знаєш, багато чого робиш інтуїтивно, слухаєш інших і вчишся на ходу.

І мені здається, саме тоді все виходить найчистіше. Тому я навіть сумую за цим відчуттям — коли ти ще нічого не розумієш, не знаєш, як «правильно», просто робиш і довіряєш тим, хто поруч.

У цьому була якась особлива свобода. І, як на мене, воно тоді виходило набагато чистіше.

Чи хотіли б ви повернутися до режисури? Якби сьогодні вам запропонували поставити власну театральну виставу, якою б вона була і чи готові ви спробувати себе вже в ролі режисерки?

Поки я можу грати, а ставити нічого не буду. Хоча щодо кіно свого часу я думала так само. А з театром, думаю, можна було б щось спробувати. Але мені точно були б потрібні допомога й порадники, адже такого досвіду в мене немає — я ніколи нічого не ставила.

Я закінчила магістратуру з кінорежисури та театральної режисури. І думаю, що це точно був би якийсь мюзикл.

Є два твори, про які я колись думала. Один — «Кароліна у світі кошмарів». Я дуже хочу поставити таку нуарну казку — страшну казку для дорослих.

Мені свого часу дуже подобалася «Снігова королева», яку ставив Давид Петросян. Вона була дуже темною за стилістикою, і мені близький такий підхід.

А другий твір — «На самоті з Богом. Молитви тих, котрі не моляться» Януша Корчака. Поки не дуже розумію, у якій формі його можна зробити, але там надзвичайно цікаві тексти, і мені хотілося б попрацювати з цим матеріалом.

Ще не знаю, як і коли це станеться. Але думаю, якщо я колись наважуся це поставити, мені самій буде дуже цікаво побачити, що з цього вийде.

Є роль в кіно, яку ви хотіли б виділити?

Безперечно, є складніші ролі, а є простіші. Не можу сказати, що можу виділити якусь одну, але зараз мені чомусь згадалася Оля із серіалу «Пікнік», який ми знімали з режисеркою Ірою Громоздою. Ця роль мені дуже припала до душі.

Я би, напевно, виділила дві ролі саме в кіно — Серафиму та Олю з «Пікніка».

Зараз у мене має бути ще один проєкт, він поки готується. І я думаю, що ця роль теж може увійти до цієї трійки.

Чи хотіли б ви надалі більше працювати в кінематографі?

Ну, завжди хочеться багато працювати в кіно, тому що, в першу чергу, це мистецтво, яке я страшенно люблю. Але й фінансово це дуже хороша історія.

Ти можеш попрацювати три місяці, а потім фактично пів року не працювати. Не знаю, мені якось хотілося б, щоб було порівну.

Моє найбільше бажання — щоб грамотно розподілялися графіки між театром і кіно, і щоб я встигала займатися і тим, і тим, а ще при цьому почувалася щасливою від роботи.

Нещодавно ви стали частиною дуже масштабного проєкту — S.T.A.L.K.E.R. 2: Heart of Chornobyl. Ви подарували свою зовнішність і голос персонажці Мавці у доповненні «Ціна Надії». Як ви отримали цю роль і яким був сам процес роботи над персонажкою?

Я взагалі не ігроман. Знала, що S.T.A.L.K.E.R. — відома у світі гра українських розробників, і що над нею працюють мої друзі, які займаються дубляжем. Тому спочатку подумала: «Ну, прикольно». Для мене це була просто ще одна робота, і я навіть не уявляла масштабу проєкту.

Спочатку був кастинг: мене фотографували, потім знімали на камеру, дивилися на голос, міміку. Приблизно через два місяці повідомили, що затвердили мою зовнішність. Я приїхала на сканування: потрібно було стояти нерухомо, поки навколо тебе працювали камери. З цих знімків потім створили 3D-модель персонажки.

Згодом мені сказали, що я ще й озвучуватиму Мавку українською. А потім запросили до Чехії на відігравання сцен — ми працювали над рухами, фізикою та катсценами. Після цього команда почула мою англійську й запропонувала озвучити персонажку ще й англійською.

Тобто вийшло, що Мавка фактично повністю зроблена мною: моя зовнішність, міміка, рухи, акторська гра та український і англійський голоси. Наскільки я пам’ятаю, мені казали, що в історії S.T.A.L.K.E.R. такого раніше не було.

Особливо цікаво було працювати над фізикою персонажки. Раніше в грі не було жіночих персонажів, які бігали, билися чи стріляли, тому готових рухів для Мавки не існувало. Ми фактично створювали їх під мене.

Тож із простої «ще однієї роботи» це дуже швидко перетворилося на величезний і незвичний для мене досвід.

Скільки загалом тривали зйомки?

Якщо рахувати саме дні роботи, то загалом це тривало близько чотирьох місяців. І це лише мої сцени — у проєкті було ще багато епізодів без мене.

Це дуже тривалий, але надзвичайно цікавий процес. Він зовсім не схожий на все, з чим я працювала раніше. Для мене це був справді унікальний досвід.

Що ви відчували, адже, якщо порівнювати з театром чи кіно, це зовсім інше?

Абсолютно інше. Тут ти працюєш дуже гіперболізовано, тому що камера зрізає частину міміки. Важливо постійно пам’ятати й про фізику: ти стоїш, розмовляєш, як персонаж у грі, рухаєш руками — усе це має значення. Це дуже цікаво.

Перші кілька днів було незвично, але команда була дуже крута. Як на мене, команда завжди вирішує все — це 90% успіху. Мене поступово вводили в курс справи, допомагали, підказували, і вже на третій-четвертий день я почала розуміти всю специфіку роботи.

Це справді дуже цікавий досвід. Я б хотіла ще попрацювати в іграх — можливо, навіть уже не зі своєю зовнішністю, а саме фізично відігравати персонажів. Мені це надзвичайно цікаво.

Яку роль вам хотілося б зіграти, але ви ще не мали такої можливості? Можливо, є персонаж, про якого давно мрієте?

Леді Макбет. Вона переслідує мене вже пів життя. Викладачі постійно казали, що я — Леді Макбет. Не знаю, чому вони так вирішили, але, можливо, це справді якийсь знак. Тому мені було б дуже цікаво нарешті її зіграти.

Ще мені хотілося б спробувати щось на кшталт Ірен Адлер із «Шерлока». Це розумна, небезпечна жінка, яка вміє закохувати в себе чоловіків. Вона дуже невловима: сьогодні тут, завтра — вже десь в іншому місці. У такій ролі мені теж було б цікаво себе побачити.

А взагалі я дуже хочу зіграти в театрі хорошу комедійну роль. Бо в комедії я майже не працювала — хіба що були невеликі ролі, наприклад у «Мар’єрі».

У драматичних ролях я вже почуваюся більш упевнено, розумію їхню специфіку. А комедія для мене — досі незвідана територія. Саме тому хочеться спробувати щось зовсім нове — таку роль, яка буде максимально не схожа на все, що я вже грала.

Якою ви бачите себе як акторку через кілька років? Чого вам сьогодні найбільше хочеться — нових театральних ролей, кіно, експериментів чи, можливо, зовсім іншого?

Я себе бачу через кілька років втомленою акторкою (сміється — ред). Ні, насправді я не люблю загадувати наперед. Дуже покладаюся на те, що все приходить саме тоді, коли ти до цього готовий.

Звісно, мені хотілося б мати за плечима хороший послужний список — працювати з класними театральними та кінорежисерами, зокрема європейськими, світового рівня. Хотілося б більше викликів — ролей, які змушують переступати через себе, виходити із зони комфорту й відкривати в собі щось нове.

Мені хочеться зіграти роль, абсолютно не схожу на все, що я вже робила. Наприклад, комедію. Або якийсь проєкт, заради якого треба було б дуже сильно змінитися — умовно, схуднути на 20 кілограмів. Хочеться роботи, яка вимагатиме від тебе зовсім іншого рівня занурення.

Можливо, кудись поїхати, пів року жити в якихось незрозумілих сараях, закритися в хаті (сміється — ред). Але щоб це було щось таке, після чого ти могла б сказати:

«Ох, як сильно я пахала для цього».

Бо коли в актора є певний типаж і ти постійно граєш плюс-мінус одних і тих самих персонажів, у якийсь момент це стає занадто зрозумілим і навіть приїдається. Тоді зникає відчуття, що ти справді щось зробила.

Не знаю, як в інших акторів, але в мене є така штука: я починаю думати, що нічого особливого не зробила. Просто була собою. Я вже знала, як це зробити, — просто зробила ще раз.

А коли трапляється сильна акторська встряска, це відчуття повертається. Ти розумієш, що витягнула із себе щось нове — те, чого раніше не знала, не вміла або навіть не підозрювала в собі.

Мабуть, саме цього мені зараз і хочеться — не просто ще однієї ролі, а роботи, після якої я сама себе не до кінця впізнаю.

Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!

Читайте також:

«Театр — це катарсис для тих, хто не готовий йти до психолога», — Ростислав Держипільський про мистецтво, що лікує під час війни

«На сцені я розкриваюся на максимум, а в житті — трохи тихіша»: акторка Мирослава Полатайко про театр, війну і себе поза ролями

«Театр сьогодні — лікарня для душі»: акторка Надія Левченко про сцену, кіно та мистецтво під час війни

Удень — психологиня у шпиталі, увечері — акторка на сцені: Ірина Онищук про театр, війну і силу людської підтримки