На фасаді ліцею №13, де вчились полеглі Герої Руслан Ганущак та Ігор Фільварок, відкрили пам’ятні дошки.
Про це повідомив мер Івано-Франківська Руслан Марцінків, пише Фіртка.
Руслан Ганущак — автор кількох документальних фільмів, один із них — під назвою «Україна. Майдан. Перезавантаження» — присвячений подіям Революції гідності. Також він був одним із операторів-аматорів документального фільму «Зима у вогні».
У січні 2014 року, коли знімав бої на Грушевського, Руслан Ганущак був поранений у стегно внаслідок вибуху світло-шумової гранати, до якої беркутівці привʼязували уламки каміння чи металу, перетворюючи їх на осколкові.
Він також знімав розгін мирної ходи 18 лютого та штурм Майдану ввечері того ж дня, початок пожежі в Будинку профспілок тощо. Усі ці матеріали Руслан Ганущак передав до Генеральної прокуратури, і вони використовуються як докази під час досудового слідства та в судах щодо злочинів, учинених під час Революції гідності.
Як воєнний оператор розпочав свою діяльність у 2014 році, бувши бійцем батальйону «Азов». Він став одним із документалістів війни на Донбасі, фіксував злочини російських військових у Широкиному, Гранітному, Бердянському, Лебединському та Марʼїнці.
3 початку повномасштабного вторгнення Ганущак як військовий кореспондент і оператор висвітлював бойові дії на Чернігівщині та Київщині, неодноразово потрапляв під обстріли. Згодом приєднався до Збройних сил України вже як солдат — водій "HMMWV" одного з підрозділів ударних дронів у складі 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Брав участь у бойових діях на Курщині. 11 січня 2025 року загинув під час бойових дій у Курській області.
«Як чоловік він вмів все зробити. Якщо не знав рішення, то завжди сидів думав, шукав, але все-одно він робив. Вмів робити мініатюрні зварювальні роботи, любив майструвати. І коли дома дивишся на речі, які він робив своїми руками, кожен раз Руслан стає перед очима.
Він був допитливий, цікавився будовою Всесвіту. І взагалі місто його, чесно кажучи, пригнічувало, він завжди тікав в гори разом чи з дитиною, чи сам. Це його надихало, заряджало як батарейку. Останній діалог, він казав завжди:
«Ти ж розумієш, що я можу в один день не вернутися». З цим треба було жити. На першому місці був захист . Я його підтримувала. Я була з ним на Майдані, я їздила з ним в АЗОВ, я була на його виставці в Маріуполі, була виставка величезна.
Подавався він на фільм, отримав перше місце. Я їздила до нього на повномасштабку, я була в Костянтинівці, і Купʼянську, в Харкові, в Сумах. Останній раз була з ним в листопаді, а в січні він загинув», — пригадує чоловіка дружина Олександра Кодак.
Побратим Руслана Ганущака, Віталій Владковський, згадує про непереборне прагнення військового бути на передовій. Навіть, працюючи у штабі, він палко бажав перевестись у штурмову бригаду, бо вважав, що саме там принесе найбільше користі.
«На прикладі Руслана і цих людей, яких ми бачимо фотографії, ми бачимо, якими мають бути люди. Скажу про Руслана — це от як «добро робиться тихо», це якраз той випадок. Він допомагав всім, чим міг, хто до нього б не звертався.
Наприклад, робив доріжки, стежки в горах, що людям було зручно ходити по горах. Чи знімав фільм до війни, після війни, щоб дати нам якусь інформацію про те, що відбувається. Це, що він лишив у фільмах, наприклад про Іловайськ і Майдан, ми трошки по-іншому побачили це все, і можемо зрозуміти до чого це йшло і як це починалось.
Руслан чудова людина, це справді Герой, на яких тримається держава, фронт», — вважає ветеран війни Віталій Владковський.
Ігор Фільварок у 2014-2015 роках брав участь у зоні АТО, звідки повернувся ледь живим, виходячи з Дебальцевого. Був нагороджений почесною відзнакою УБД. Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, Ігор у лавах Національної гвардії України знову пішов захищати українців від ворога.
Протягом трьох років Ігор, солдат-стрілець 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 4-го стрілецького батальйону, ніс варту з охорони та оборони важливих державних обʼєктів.
Їхня частина неодноразово направлялася на передову за бойовими розпорядженнями в Донецьку область. 27 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини, внаслідок скиду БПЛА ворогом Ігор отримав осколково-вибухові поранення, несумісні з життям.
3 27 лютого з 2025 року вважався безвісти зниклим, оскільки не було можливості забрати його з поля бою. 25 березня 2025 року побратими зуміли забрати тіло Ігоря, яке 31 березня 2025 року поховали на Алеї Героїв міського кладовища у селі Чукалівка.
"Він був дуже добрим, люблячим батьком, в першу чергу коханим чоловіком і добрим сином. Він був справедливою людиною, яка мала свою думку і висловлювала її. Він не боявся ні перед ким висловлювати свою думку.
Можливо, багато хто не любив його, бо, знаєте, справедливих і таких прямолінійних людей не люблять. Але завжди поважали як побратими, так і друзі. Бо він був дуже хорошим другом, завжди підтримував. От: "Ігор, щось треба?" — "Нема питань".
Дуже він любив свою дитину. На жаль, мама померла, не витримало серце в матері після втрати, як поховали. Я була на роботі, він до мене подзвонив і каже:
"Все, Іра, їде машина по мене, заходжу на бойове завдання. Не буде тиждень, два, три, скільки там треба буде часу, не буде зв'язку, але знай, я телефон лишив, хлопці тобі дадуть знати, що все добре". І так сказав:
"Все, люблю вас, будьте сильними, в разі чого. Все…". І тоді одразу в той час я відчула, що це вже все. Таке, як то кажуть, жіноча інтуїція. І після того мені 1 числа принесли сповіщення, що зник безвісти»”, — зі слізьми говорить дружина загиблого героя Ігоря Фільварка Ірина.
Побратим Ігоря Фільварка, Олег Горбань, пригадує його як відданого воїна, який навіть у найскладніших обставинах думав про свою сім’ю та захист України.
"Доля мене з Ігорком звела в недалекому 2022 році під час повномасштабного вторгнення. Потрапив він у наш підрозділ десь у липні, напевно, 2022 року.
Виявився чуйним, вірним побратимом. Він дуже переживав, що в нього залишилась старенька мати, був один син, міг звільнитися, міг шукати легких шляхів, але не зробив цього. Був вірним присязі, любив свою Україну, і віддав життя за неї.
І тому я дякую долі, що в мене був такий побратим, і що я мав честь бути з ним знайомим", — пригадує солдат Національної гвардії України Олег Горбань.
Міський голова закликав пам'ятати подвиг захисників, підтримувати їх молитвою й шаною. А місто своєю чергою буде далі продовжувати допомагати захисникам на фронті та вшановувати тих, хто віддає своє життя за Україну.
"Це та ціна нашої України, української держави, української школи, українського прапора. І звертаючись до вас, діти, школярі, пам'ятайте, якою великою ціною дається можливість жити у відносно мирному Івано-Франківську.
Але це завдяки тим хлопцям і дівчатам, які ціною свого життя, здоров'я захищають нас. Пам'ятаймо три речі: молитва, зберегти пам'ять і допомагати нашим захисникам — без допомоги не буде перемоги та не буде справедливого миру.
Це наш обов’язок. Що б я не казав, слова — це тільки слова. І тільки рідні, ті, хто втратили, можуть зрозуміти біль втрати.
Тому наші співчуття. Ми будемо пам'ятати в різний спосіб — анотаційні дошки, інші символи, книжки, програми й багато чого, що буде знято, і можливо, цими дітьми, які присутні, вони теж докладуть зусилля, щоб вшанувати пам'ять”, — підсумовує Руслан Марцінків.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
