Україна — у глибокій кризі. Можливо, в найглибшій за багато десятиліть. І її пік ще далеко не пройдений. Криза — і в безсило-сліпій поки що потузі народу, і в безпорадності опозиції, і в тому, що в арсеналі влади залишився нині, мабуть, лише один надійний аргумент — останній аргумент королів. Сила — нагадаю, якщо хтось забув.
Не варто рядитися в тогу морального авторитету. Претендентів на цю роль не злічити, і з кожним днем їх стає дедалі більше. Однак хочу поділитися з читачами DT.UA своїми міркуваннями про ситуацію і викласти кілька, як мені бачаться, актуальних пропозицій.
Так, схоже, майданна фаза кризи наближається до завершення, однак це ні в кого не має вселяти надію: чинники, які викликали збурення суспільства, не подолані, а, швидше, загнані вглиб. Вогонь, завдяки невтомним зусиллям влади й опозиції, покидає поверхню, і скоро ми станемо свідками пожежі на торфовищі українського життя. На жаль, це далеко не те видовище, яке мені, хто робив у своєму житті все, аби запобігти такому результатові, хотілося б побачити на власні очі.
Насамперед кілька слів про те, що є ця криза. Думаю, ми стали свідками й учасниками кризи держави, яка формувалася в Україні після 1944 р., коли радянські війська вибили німецьких загарбників із території нашої країни. Це держава, яка при народженні називалася УРСР, знала у своїй історії різне. Була велич космічного прориву, але було й убозтво черг, і жорстоке придушення української культури, і безжалісне знищення дисидентського руху 1970—1980-х. Була і "братня" залежність від Москви.
У 1990—1991 рр. УРСР здобула незалежність. З'явився шанс на мирний, еволюційний розвиток, на поступове подолання провінційності, відсталості та надзвичайщини — родових відмінностей радянського ладу по-українському. В 1990—2000-х ми зробили чимало, аби цей шанс реалізувати. Нашою стратегією стало повільне, проте неухильне зближення із Заходом, повна інтеграція України в європейський та ширший — євроатлантичний простір. При цьому докладалися величезні зусилля до того, аби зберегти відносини стратегічного партнерства з Російською Федерацією. Десятиліття ця стратегія була досить ефективною. Маю право так казати як активний учасник підготовки Великого договору з РФ і Хартій стратегічного партнерства зі США та НАТО.
Багато вдалося зробити. Створено ринкову економіку, сформовано, хай і нестійкі, демократичні інституції. З радянської республіки Україна перетворилася на ключову державу Центрально-Східної Європи, її внесок у забезпечення безпеки континенту важко переоцінити. Ніколи раніше українське суспільство не жило так вільно, як тепер. Усе це правда.
Однак правда й те, що наш науковий і промисловий потенціал за останні десятиліття різко скоротився, катастрофічно впав рівень культури, і насамперед правлячих груп, корупція з відхилення стала соціальною нормою. Зруйновано освіту, в тому числі й вищу. Кримінальна ментальність пронизала всі рівні економіки та громадського життя. Заблоковано "соціальні ліфти", а талановита молодь бачить своє майбутнє за межами України.
Тепер очевидно — Українська держава тяжко хвора. Показова доля Ради національної безпеки та оборони України. Сьогодні вона втратила традиції вироблення ідей стратегічного розвитку країни. Сумно все це.
Після Бухареста і Вільнюса змушений констатувати: євроатлантична та європейська стратегії, як вони були сформульовані в першій половині 1990-х, вичерпані. Умови, в яких вони народжувалися, минули назавжди. Вікно можливостей зачинене. Немає вже тієї України. Та й світ навколо нас уже не той.
На зміну Царю Борису в Кремль прийшов новий господар. І, на жаль, його дії вкотре підтвердили слушність слів П.Чаадаєва про "дурную повторяемость" російської історії. Ну що ж, В.Путін — не перший російський правитель, який приміряє шинель Миколи I, вперто проганяючи думку про те, що кожен зовнішньополітичний тріумф, не підкріплений внутрішніми реформами, тільки наближає ганьбу Севастополя часів Кримської війни. Чим більші успіхи, тим гіркіше буде розчарування.
Нинішнє ж покоління європейських і американських політиків всерйоз повірило в постмодерністські казки про настання нової ери й забуло, здавалося, добре й надійно вивчені уроки ХХ ст. Ну й Бог із ними. Давно відомо, що ліки від стратегічної недостатності ефективні, але гіркі і болючі. Їм би читати й перечитувати В.Черчілля та Ф.Рузвельта.
Зовнішньополітичні проблеми, як ще раз довів Вільнюс, — суть вторинні. Головне, що за останні 10 років, коли про реформи багато говорили, але мало робили, шанс на еволюційний розвиток країни майже упущений. Сьогодні Україні необхідні радикальні трансформації. При цьому важливо пам'ятати, що "просвещение надобно внедрять с умеренностью, по возможности избегая кровопролития".
І це головний висновок, та й зміст сьогоднішньої кризи. Українському суспільству необхідна зовсім інша держава. Держава сучасна, здатна до осмислених, раціональних дій, послідовних і ефективних. Настав час відтворювати державну службу. Рамка більш-менш очевидна, а ось із її наповненням — як завжди, проблеми, насамперед кадрові.
Пошук відповіді на перше традиційне запитання "Кто виноват?" — заняття захопливе, однак, за великим рахунком, безглузде. Набагато пліднішою може бути дискусія про те, що ж робити.
Наступний, 2014-й, обіцяє стати моментом істини, коли кожен, хто претендує на якусь змістовну роль в українському житті, має визначитися зі своєю позицією, і не тільки на словах, а й на ділі. За великим рахунком, скоро стане ясно, хто — голий король, а хто — стійкий олов'яний солдатик.
Насамперед, запитання до тих, кого звично називають олігархами. Власність зобов'язує. Економічна влада, як і будь-яка інша, — це не тільки, і навіть не так приємні привілеї, як висока відповідальність. Сьогодні настав час довести, що власники достойні свого капіталу, тобто здатні сформулювати порядок денний для політиків і примусити їх реалізувати суспільно важливі завдання. Інакше історія вкотре доведе, що той, хто не може впоратися зі своєю суспільною функцією, швидко втрачає і роль, і статус. Симптоми вже досить очевидні, і перші сигнали вже прозвучали з Кабінету міністрів.
Політикам годилося б усвідомити, що їхнє завдання — представляти суспільні інтереси, а не тільки улягати гравітації користі чи експлуатувати народну енергію. Піар — річ важлива, але далеко не головна. А гарні жести не можуть підмінити змістовних дій. Сьогоднішній час стиснутий, як у теорії відносності, а зірки в ньому не тільки сходять, а й заходять. І друге трапляється далебі не рідше, ніж перше. Принаймні так стверджують усі серйозні астрономи.
Влада сильна довірою суспільства. Без неї вона зависає над прірвою, і падіння стає питанням часу, хай іноді й відносно тривалого. Цього не змінити ні силою, ні зовнішньою підтримкою, хоч би якою великою вона була. Після 1968-го неминуче настане й 1989-й. І великою милістю Божою буде, якщо він у нас пройде за чехословацьким і польським, а не за румунським сценарієм.
Сьогодні пріоритетне завдання влади — формування національного діалогу. Українці повинні говорити, сперечатися одне з одним. Спільно шукати шляхи вирішення задавнених проблем. Особливе місце в цьому діалозі мають відіграти українські церкви, суспільна роль яких кардинально зросла в останні тижні.
Налагодити національний діалог складно, вулиця в Центрі й на Заході для влади втрачена, але невеликий шанс ще є. Та й Схід і Південь спокійні до певного часу. А гра з картами розколу загрожує кров'ю. Зі слов'янських народів нам, на жаль, у цьому ближчі не чехи і словаки, а серби, хорвати й македонці.
Окреме слово — до силовиків. Завтра неминуче настане. Законні накази законної влади мають виконуватися. У цій формулі критично значиме й важливе кожне слово. Як людина, котра стояла в 1990-х біля витоків формування силових структур України, знаю, про що кажу.
Майдан радикально змінив суспільну атмосферу, на наших очах відбувається естетична революція. Важливо, щоб ця енергія не виявилася марною й не була поглинута неминучою реакцією. Не менш важливо, щоб суспільний порив не пішов на небезпечні стежки екстремізму. Україна потребує широкого й відкритого суспільного руху за зміни. І тут годилося б згадати не тільки досвід Народного руху України (за перебудову), а й історію польської Солідарності, і КОС—КОР. Особливо останній.
Необхідна програма дій, і не так важливо, що сьогодні її, як багатьом здається, нікому втілювати в життя. У 2015-му або в 2017-му ситуація серйозно зміниться, і не дай нам Боже повторити ганьбу 2005-го. І тут запитання до громадських діячів та вчених. Відзначу, що вже ведеться активна робота над формуванням нової стратегії безпеки та зовнішньої політики.
Сьогодні багатьом майбутнє бачиться виключно в сірих чи навіть чорних тонах. І підстави для такого бачення немалі. Однак розфарбувати його в яскраві кольори — нам під силу. Адже всі ми хочемо світлого завтра, хоча й по-різному його розуміємо. Per aspera — ad astra.
Володимир Горбулін,
