Двоє знайомих любили походи в гори. Часто на тривалий період зупинялись жити у лісовій хатинці, яку самі ж і збудували. Літом і восени збирали гриби, ягоди, заготовляли дрова.
Якось взимку один з товаришів підстрелив молодого оленя.
- Навіщо ти це зробив? Ми ж домовилися, зброя тільки для захисту! – злісно закричав інший.
- Ти що, шкода, щоб таке добро пропало! Дивись, які роги красиві, та й шкіра гарна, а м’яса скільки буде! – сказав горе-мисливець, тягнучи здобич додому. - Шкіру висушимо, м’ясо трохи насолимо, а трохи заморозимо, роги продамо…
- Слухай, це перший і останній раз! Ти чув?!
- Добре, добре, розслабся, більше не буду!
- Треба буде якось примести сніг, бо на ньому видно сліди крові, які ведуть до нашої хижі.
- Ай, нічого не буде, до завтрашнього ранку випаде новий і все приховає. – легковажно відповів той.
Вночі побачили під вікном зграю голодних вовків, які бродили навколо хати. Намагалися вибратися, та було вже пізно. В результаті: ні зброя, ні міцні двері не допомогли…
Гріхи – це наші брудні сліди, залишені на білому снігу. За кожну провину доведеться рано чи пізно розплачуватися.
Аудіо слухайте тут: http://music.i.ua/player/8100250/102570/1162192/
© Юлія Головчин «Причті»
