Щороку, 12 вересня, вшановують День пам'яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини у 1944 – 1951 роках.
Цьогоріч виповнюється 77 років від початку депортації автохтонних українців цих регіонів, повідомляє Фіртка.
У грудні 2019 року на засіданні 33-ї сесії Івано-Франківської обласної ради прийняли рішення «Про проголошення в області 2020-го року – Роком пам’яті депортацій українців у ХХ столітті». Однак на всеукраїнському рівні визнання депортованих Верховною Радою тривалий час залишається лише на стадії законопроєкту.
Відомо, що 9 вересня 1944-го року радянська та польська влади підписали угоду, яка призвела до масштабного виселення українців із прикордонних регіонів на територію сучасної України, цим самим зламали долі багатьох українських родин.
«Починаючи з другої половини ХХ століття, Лемківщина втратила цілісність як історико-етнографічний регіон, будучи ще більше пошматованою адміністративними кордонами. Явна регіональна катастрофа серйозного опору не викликала, причому як на локальному, так і на міжнародному рівні.
Загалом після виселення лемків із батьківських теренів можна впевнено стверджувати про втрату цілого своєрідного етнокультурного анклаву, де у попередні покоління відбувалася популяція колоритної лемківської культури. Депортація стала катастрофою всього лемківства новітньої доби, осмислити та пам’ятати яку маємо своїм обов’язком перед нащадками», - розповідає Ігор Любчик, історик та дослідник Лемківщини.
Науковець розповів, що проблема депортації свого часу торкнулася і його рідного села Липівка Тисменицької ОТГ. Саме воно у трагічні 1940-і роки стало другою батьківщиною для чисельної групи українських виселенців з Лемківщини.
Цікавим залишається той факт, що й до сьогодні південна околиця села, яка офіційно іменується як Нова Липівка, серед місцевого населення продовжує називатися “лемки”.
Серед цих, зморених нуждою та зневірою, виселенців, вигнаних із рідної хати та краю, була й сім’я Любові Ворони, бабусі Ігоря Любчика.
Відомо, що спочатку, у 1945 р., їх виселили у с. Шилівка Зіньківського району Полтавської області, однак там родина прожила всього рік. Оскільки вперше прибули на Полтавщину, то привезли з собою найцінніші раритети, зокрема Євангеліє, яке з рук старійшини родини Петра Прислопського передали на зберігання у місцеву церкву.
Світлина про цю подію зі спогадів збереглася серед родинних фото й до сьогодні. Кілька родичів на Полтавщині так і залишились, де досі проживають їхні діти та внуки.
Однак, за словами історика, як і більшість переселенців того часу, його рідні щодня жили думкою про повернення, тому прагнули переїхати якомога ближче до польського кордону.
На території сучасної Польщі у них залишився новозбудований маєток, в якому прожили менше, ніж рік. Облаштоване господарство сім'ї примусово довелося обміняти на старенькі глиняні хатини, захаращене подвір’я та зневагу місцевих жителів, які відверто холодно сприйняли вимушених переселенців.
«Психологічно виснаженому сімейству довелося мандрувати ближче до заходу з надією перетнути кордон і жити таки в рідному домі. В результаті вони зупинилися у Липівці, де вже «багато було наших» (фраза, яку бабуся часто вживала). Але тут треба було починати все з початку: випрошувати прописки, шукати хату, вимолювати долю. Зі спогадів бабусі та її молодшої сестри, а згодом і численних архівних звітів, знаю, що місцева влада не бажала прописувати на постійне проживання тих, хто не прижився у місцях попереднього виселення», - розповідає дослідник.
Так і розпочались тяжкі післявоєнні будні й складна адаптація. Проте новими були тільки місцевість та обличчя - на новому місці переселенці знову зустрілись зі зневажливим ставленням односельців, облаштуванням житла та подвір’я фактично з нуля.
«За родинним столом, бабця мусила бодай словом згадати пережите, і то настільки емоційно, що без сліз розмови не обходились. Будь-що вона порівнювала із «як у нас вдома». Бо опинилися серед свого народу, але не на своїй землі», - продовжує історик.
Мрія Любов Ворони побувати на родинному подвір'ї таки здійснилась - у 1994 і 1995 роках вона побувала на рідній Лемківщині. За понад півстоліття, що минуло з часу депортації, місце, де вона провела своє дитинство дуже змінилось.
На подвір’ї, вже господарювали польські ґазди, єдиним зв'язком з минулим залишився старенький горіх, який ще ріс під вікном хати.
«До речі, навіть пояснивши, що моя родина не претендує на маєток, поляки прийняли їх не зовсім гостинно, запитуючи «Чому ви сюди приїхали? Це не ваше!»
Пам’ятаю, бабуся розповідала, що взяла з собою гілочку того горіха на пам’ять та трішки землі, які пізніше дуже берегла. З того часу практично постійними у бабці на столі стояли лемківська література (зокрема, «Церква в Руїні», «Історія с. Кам’яна») та лемківська періодика (журнали «Лемківщина» та «Дзвони Лемківщини»)», - ділиться дослідник.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
