Ряд істориків і публіцистів стверджують, що левова частка всіх існуючих революцій, від закладин тіла держави і вдихання в нього, бездиханного, сякої-такої душі держави, відбувалися саме тоді, коли рівень життя народу зростав, а не навпаки. За найулюбленішу парадигму доказів своїх переконань вони беруть Велику французьку революцію, події 1917 року в Росії і зовсім новітнє, гаряченьке і все ще не вщухле явище – сплеск весняних арабських заколотів.
Твердо крокуючи за цією логікою, можна майже констатувати, що в нашому випадку, нашій країні скоріш за все вкотре доведеться, так би мовити, не випадати зі звичного русла історії, позаяк рівень життя українців аж ніяк не підвищується… Спитаймо себе, кому вигідно?.. Хоча, кажуть вже інші мізкуваті люди, ми можемо таки увійти в історію остаточно, себто вже не по яйця-жопу, а по голову, бо ми, як витоки і квінтесенція слов’янського духу, найбільш довготерпеливий піпл. Можливо, за довготерпіння ми колись удостоїмося якої-небудь почесті, нагороди, відзнаки від якоїсь майбутньої субінституції ООН типу медаль за збереження спокою та миру, разом з безвідсотковими виділеннями МВФ і дарунками від Світового банку, якщо світ затрусить більш географічно нерозбірливо, хаотично.
Терпіння - річ не позбавлена смислу, адже терпіння гартує волю і не зрідка розум, ця найпереконливіше християнська думка, ба навіть постулат аж ніяк не є якоюсь ефемерною чи пустою. На неї так люблять посилатися багато вітчизняних захисників і в дужках захисників, коли намагаються пояснити і виправдати слизьку проблематику слов’яно-українського менталітету, мовляв, ти, брате/сестро, терпиш, бо терпів Христос. І тернисто-мовчазно терпиш. Метонімічні узагальнення, на зразок цього, нерідко коли справді бувають вартісними і корисними, ще й правдивими, та біда в тому, що всяке думне і «амбітне» узагальнення в устах всякого це лише волею-неволею своєрідна система чи підсистема самозахисту і самовиправдання, в мікро чи макро вираженнях, доволі крихка, яка має свій головний споконвічний недолік, – винятково через те, що історично і «метаісторично» так склалося, що, власне, сама людина – недолік, а відтак внутрішньо-притаманно, автоматично має невикорінні здатність і потяг все псувати і паплюжити, до чого лише торкається. І геть паскудно, коли всяка велика система руками заземлених честолюбців, авантюристів чи просто благих сліпців перетворюється на десь фрагментарний, десь глобальний інструмент маніпулювання і найгірше – самообману (про благих сліпців).
У нашому випадку – «спасібо, Єдіний і Нєрушимий» – це фрагментарний інструмент маніпуляції і самоомани, він, повторююсь, звучить як: терпіння - талан і талант християнина. Для істинного християнина – поза всяким сумнівом, як і, можна і треба сказати, для іудея з мусульманином – Єдиний Бог Отець ще терплячіший, судячи з того, що творить його земне творіння вже немалий відрізок часу.
Проте, задаймося питаннячком, що спільного має з християнином чи іншим богобоязним пастирем той терпіла, який, вислухавши «з повним ротом соленої води» цілу порцію матірної і на 80-90% сумнівно об’єктивної критики на свою адресу від начальника-довбодзьоба, чи місяцями, а то й роками як проклятий бігає від установи до установи за нещасним папірцем, який йому відкриє омріяний шлях до свободи малого бізнесхлопа, допоки інша установа не підвищить не під силу податки або ще інша не відбере за рішенням суду…; під кінець дня, морально притлумлений, напідпитку спересердя дає прочуханки дружині, на додачу дітлахам за просто так, без Отче Наш до сну доходить не такого сумного висновку, що в принципі все, що з ним відбувається – це природна річ, що інакше елементарно бути не може і навіть не повинно, в принципі, адже він ще десь змалку успадкував сентенцію про те хто має владу, а хто ні, хто начальник, а хто «дурак», кому кобила з коником, а кому віз з гноєм. І відразу тут в його нутрі красномовно проявляється і провертається ще одна нехристиянська штукенція: він ловить себе на думці про циклічність світобуття, йому люба і до самозабуття втішна саме лишень думка, що настане той час, коли і він, страждалець, митар, син Голгофи , виповзе з цього ярма на волю-воленьку, а для цього головно потрібно – всіма мислимими і немислимими способами увійти в систему на правах колишнього терпіли-кріпака, теперішнього князька, хазяїна свого житія для лохів святого; рвати й метати, не гребувати фактично нічим, щоб показати, курва, шо хлоп чи пралєтарій він – а мож і мус паном/баріном стать.
А на Різдво і Пасху він з родиною, або зі свитою, якщо досяг істинно твердих і захмарних вершин, ревно і з таким виразно праведно-суворим обличчям молиться в церкві, колись регулярно бита дружина тепер чарівними ефектами ботаксів і силіконів красується в матусиній хустині і пальті від Сааб, а дітлахи-мажори-піжони жалісно томляться, немов в нижніх секторах чистилища, поглядають на катли за десять штук еврів в очікуванні вже от-от прийдешнього раювання в якомусь Парад-айс Клаб.
А десь там в унісон звучить: Україна нація суцільно православна, Україна нація суцільно католицька зі східним обрядом, і український нарід – то найбільш христо-смиренний, навіть вкрат за родіну Достоєвського і Андрєєва (!). Находяться протестанти з книжечками і своїми церквами, в яких, між іншим, де-не-де дядьків і тітоньок в Сааб не бракує, твердять своє: весь світ цивілізований – проти папи і патріарха був, є і буде, і ми його, так чи йнак, визволителі, рятівники, а всі, хто не з нами, тим пряма дорога в пекло, а чистилища, диявольське насіння, не існує.
Інша плеяда діячів, просвітителів, поглядаючи з боку на все це непоодиноке, але не повселюдне, квазідуховне збіговисько праведників, не припиняючи безнастанного копирсання в минулому своїх і чужих пра-пра, зненацька «осяює», що як зачати поклонятися сонечку, місяченькові і зірочкам на небі, або персоніфікованим силам Іштарці, Ладі, Перуну і Дагону.., купатися з Посейдон, Купалом або навіть на п’яну голову з Ульмо, а не ментально чужим нам і віднині замалим ворожим гебреєм Йоаном, то враз і зараз вся біда, зараза і скорбота нашої Нени, що від народження Дажбога-Ра, що забута віроломними нащадками волхвів і оріянок, зникне назавше. Ну, якщо не так ефективно і швидко, як би хтілося, то в такому разі варто взятися за семітів, негритосів, москаликів, жидомасонів і решту неугодних безальтернативно правдивому виборові народу й нації.
Після мільйонного геноциду власного народу, здійснюваного червоними кхмерами на чолі з Полом Потом в Камбоджі, завжди охочі в таких випадках «знавці істин» поспішили підтекстом звинуватити у цьому головно релігію убієнних буддизм, мовляв, ось до чого призводять пасивні, пацифістські вірування. Дехто з них зараз дірявить мозок, що робити з таким званим фундаментальним ісламом…
Очевидно, що важко назвати християнином, віруючим або людиною вищого і вічного закону і того іншого з роду двожильних, терплячих – їх значно більше, це основна маса, – в котрого погляд на життя в корені мало чим відрізняється від погляду того першого, істотний вододіл пролягає між ними лишень в питаннях – ключових питаннях – виокремлення бажаного і реалізації бажаного. Простіше кажучи, - хтось звикає, що над ним перманентно висить лишень досяжний шмат лайна, а не якась там адаптована версія American dream, що шматок лайна субстанція вповні їстівна, якщо звикнути до нього, а інший норовить своїми руками замісити це лайно і подати на тарелі міріадам мимоволі охочих, таким як той перший, сам же він воліє засмакувати харч іншого виробництва, не завжди при цьому вмиваючи рук після приготувань для ближнього.
Та обоє вони закляті терпіли і, щонайдивніше, парадоксальним чином, вони таки бунтарі, нехай закусить язик кожен, хто вважає нашого брата безнадійно раболіпним і сумирним. Так, наш народ безперервно бунтує і бунтував завжди, тільки, як правило, це особлива форма бунту, до біса, трясця, витончена – проти себе і всього, що тебе поєднує чи могло б гіпотетично незле поєднувати з твоєю країною і державою. Ця форма бунту вміщає велику товщу аутоагресії (те, що не сповна чи взагалі не виходить назовні, розвивається у особливій формі всередині), агресії, несвідомо спрямованої на себе і все своє, у невіддільному взаємозв’язку з ближнім і довкіллям – і тоді, коли (в контексті першого брата, верткого ) сраний суддя усякої інстанції за бакшиш виліпить і намалює будь-яке рішення чи такий самий пахнючий чинуш усякого рангу життя марно проживе як не вкраде чи відкатне десь там, щось там; і тоді, коли ( в контексті другого брата, тугого) бидляцька раса туристів в лісі розгорне і не згорне паперово-скляну фабрику на найближчій поляні чи більш повсякденний варіант - десь в парку чи сквері, в меншій дозі.
Ані чинуш, ані суддя не спроможні в своїй зажерливості піднятися до того не архіскладного рівня, де б їм зійшла на очі вірогідна ситуація в майбутньому (якщо нема, то завжди може виникне той, в кого грошей, зв’язків і влади може виявитися побільше, панство) , в якому їх любі діти чи внуки, коли не вони самі, постануть такими самими жертвами несправедливого волюнтаризму і правової вакханалії, в державі, яку вони обеззброїли, обезправили ось-ось дощенту. Ані той, хто засерає простір несформованої країни в більш посполитий спосіб – стоячи постійно раком, ну, не можуть фекалії в такій позі не заполоняти твою особисту зону, бевзю, - це вже за простими законами фізики, а не якоїсь там метафізики.., а на секунду уяви, що таких, нужденних і тих, хто вряди-годи справляє нужду побіля тебе сила-силенна, ще й цей комунальний, суспільний сральник має висотні сектори. Напевно, як би наш брат не срав з якогось ярусу своєму ближньому на голову, то може б у ньому і прокинувся не якийсь перверсійний, інверсійний бунтар, а так штучно і природно створена ієрархія серунів унеможливлює бодай побудову комунального пісуару, бо коли ти з висоти среш, то ти, вважається в нас, не ллєш водичку, не ллєш рідку водичку.., перепрошую ( в нас навіть конотативний вираз виник на цьому фоні: лити водичку, тобто бути несерйозним пацаном, гнати бєса чи звидіти, в нас кожен поривається серйозним пацаном, найульотніше – паханом того чи іншого масштабу), а в найгіршому (?) разі розріджену ковбаску.
Нездатність і небажання заглядати в майбутнє, свідчить про повну втрату метафізичних властивостей особи чи народу, ця істота, цей організм живе виключно сьогоденням, виключно злободенним і ні на крок вперед, дихає, немов у інгалятор, крізь призму тимчасовості – яка нафік турбота за нащадків у висококультурній і розвинутій країні, яка робота на благо усім, а не кільком, яке християнство, яка релігія, про що ви говорите, коли ти живеш один-єдиний раз, як не вже, то скоро здохнеш і тебе просто-на-просто зжеруть хробаки, а ти, ганю, петре, ні разу не жер/жерла устриць, не видів/виділа Ейфеля Вежу і не зажигав/зажигала на повну, нє парядак, трясця ?!?
Переважно атеїстичні держави, на кшталт Швеції чи Чехії, бодай сакралізували спільну потребу – жити в правовій, справедливій і ситій країні. В нас – лишень ситій, та й то для деяких, при цьому те «деяких» уразило на побутовому рівні далеко не деяких, чи варто дивуватися і ображатися, що в кінці кінців цією країною заволоділи лишень деякі?? Все закономірно, як на мене. Поки одне стадо бунтує в свій звичний спосіб, відділене, менше стадо у свій звичний – їхні нащадки і вони самі мають можливість почуватися далеко не чужорідними в інших країнах, де бунтували і бунтують в дещо в інший спосіб. Або там, де бунтують за схожою з нашою схемою.
Можна протиставляти цю двоїсту породу бунтарів як садо-мазохічну, але така взаємодоповнююча дуальність не зовсім буде правомірною, оскільки українець це більшою мірою і в глибинному розумінні мазохіст ( символічно і недарма Захер-Мазох з українського терену), ніж садист, і цей, і той, через ті ж самі неспроможність і небажання дивитися вперед і глобально, через суспільний сральник, де чи не кожен, завдяки висотній структурі сральника, якщо не в лайні, то обов’язково смердить – ну так не буває, щоб зовсім ані-ані.., скільки б ароматів без іронії пахучих не вилляв на себе, як і чим відгородився, заслонився.
Хтось заперечить, мовляв, а ті, що на самому ген-ген вершечку – точно не в гівні, вони-то сруть-поливають на кого хочуть і скільки хочуть, мають-бо вільний доступ до наїдків всіляких і з шлунком в них повний контроль…
Вони-то сруть вільно і фривольно, але коли гівно врешті-решт наводнить вщент, то в нескладному механізмі обов’язково загуде кепською сурмою, а піддавати сумніву, що це не складний механізм не доводиться, трафиться всенаціональний потоп без поділу на табори і когось з них стовідсотково знесе звідтам, дно засмокче. Вельми цікаве і незабутнє те буде видовище, якщо раптом українець переосмислить техніку і спрямованість свого бунтарства, - революція на гімні. Революція мазохістів, неждано перевтілених у садистів. З легкістю можна спрогнозувати, що, наприклад, наш рефлексивний інтелектуал борсатися туди не полізе… – йому, бачте, подавай революції на граніті, на апельсинах.., а на гівні… - він надто рафінована і естетична істота, щоб отак обезчещувати себе, заради кого смердіти маю, спитає патетично він себе і напише розлоге есе на тему: «Як і чим пахнути має мудрець», ще й книжку видасть цілу, клозетний порадник і, можливо, потоне не в гімні, а сльозах.
Ні, звичайно, вигулькнуть такі, їх буде багацько і вони будуть молодшими та енергійнішими (або незмінною генерацією пердунів, як таке можна виключати в нас ?!?), що на противагу попередникам навчені дихати не легенями, а зябрами гівна і тому природно зазнають мутації хто акул, хто матросиків, не потонуть, не переживайте. Дельфінів буде мало, дельфінових китів ще менше. Проста решта – звично осяде пісочком і мулом, і остаточно скалічіє, деградує в бунтарстві своєму – все в житті треба робити вчасно, а вчасність мабуть має історичну передумову, а не лишень нагальну вимогу?
Є ще третій вид мазохіста українського, найбільш латентного, завуальованого мазохіста, елітарний вид, він якнайменше дотичний до лайна і водночас якнайбільше, а сам він віддає перевагу усередненій рідині-густині – болоту, бо саме в такий компромісний спосіб найліпше контролювати лайно і чисту воду, плюс – не відмитися йому дочиста і не позбутись болотно-хижих, а не чисто-водних інстинктів (хоча незгідні скажуть, що моря і океани Атлантики все частіше потерпають від забруднення, як не нафти, то ще якоїсь зарази…) , на які б форуми і саміти він не їздив. Зветься він – алігатор, або алігархатор. І він парадоксально пожирач свого народу і борець за свій народ, бо не змириться ( ось хто реальний бунтар !) з думкою, що якась чужоводна хижа рептилія чи рибина буде панувати в їхній багнюці. В такі та схожі критичні моменти патріотичного піднесення вони схильні плутати і перемішувати багно з гімном, як то, наприклад, в 2004 році?
Одначе, одначе колись-таки наш народ, принаймні, безсумнівно його частина, на власній шкурі переконається у перевазі та доцільності панування не кланів Ахметових, Фірташів чи, не дай Боже, Абрамовичів, Дєріпасок, а Ротшильдів й Рокфеллерів, за умови, що існуючий і наростаючий (новий?) світовий порядок не відкине на щаблі позаісторичності, там теж можуть бути серйозні потопи, інакше наша неісторичність, якщо за Гегелем, а відтак мазохічність, за ким би не було, виправдана на всі сто з лихвою.
