Актор уже в образі Богдана Сухоноса: у гримі, фраку, дещо схвильований – тільки відіграв сцену зі світської імпрези у Степана Балинського, пише Галицький кореспондент.
– Невже актор може отак під час вистави, в якій він грає, давати інтерв’ю?…
Може, якщо це йому не заважає і не впливає на якість виконання ролі. У мене зараз багато часу між виходами, тому можу. А ще якщо б це був не я, а мій персонаж, запальний чотар УСС, то він би точно розмовляв, ще й би на гітарі вам зіграв і пісню про вас написав (сміється).
– А як ви зараз, за 15 хвилин, повертаючись на сцену, входитимете назад у роль?
Оце є я. І на сцені – це є я. Тільки там я – від імені персонажа. Перед виходом на сцену, за кулісами я собі прокручую історію: хто я, звідки йду, чому я туди йду, що я там робитиму, що в мені (персонажеві) змінила попередня ситуація – і так далі. Ще потрібно врахувати такі фактори, як настрій, характер, темперамент персонажа, час дня, пору року, епоху і багато іншого. Треба знати, чому ти виходиш і чого хочеш досягнути.
У гримерці радіоприймач «у прямому ефірі» транслює виставу, що йде на сцені. Актор час від часу відривається від розмови й уважно прислухається, до реплік: чи йому ще не пора виходити. Паралельно зі словами акторів транслюються зауваження завтрупи йпомічника режисера Андрія Фелика, якого актори між собою жартома називають «помрєж».
– У вас є польське коріння. Чи плануєте в найближчому часі виходити з творчими проектами на міжнародний рівень, на ту ж Польщу?
Так, мій прадід був поляком, Луцький, і по мамі – Старчевська – польська лінія. Але я українець, виріс і виховувався в Україні – в селі Боднарів Калуського району. Звісно, хотілося би взяти участь і в міжнародних театральних чи кінопроектах. Усе ще попереду. Для цього потрібно постійно тримати себе в формі і вдосконалюватися, тому що інструмент актора – це його тіло, голос, психіка. І шукати проекти (або вони самі тебе знаходять), в яких ти можеш себе реалізувати і дорожче продати.
– Це звучить доволі прагматично. Хіба в акторстві важливі ринкові відносини?
Щодо цього, то це робота агента. Моя ж стосується безпосередньо творчості. Я говорю зараз про кіно і про продюсерські постановки. В Україні ж біда з крутими театральними проектами. Мені здається, наш театр уже виходить на цей рівень, скажімо, з такими виставами, як «Оскар і Рожева пані». Готується ще одна вистава – спільна продукція з «Золотими воротами» і київським театром Франка. Але даруйте, мій вихід…
За 30 хвилин актор повертається у гримерку вже в одязі січового стрільця, відігравши сцену на Мадярщині.
– Ви патріот Франківська? Змінили б місто на інше заради більших можливостей?
Я не патріот. Не подобається мені це формулювання, воно обмежує. Я просто люблю Франківськ. А моя любов проявляється в тому, що сміття викидаю в смітник, на бруківку не харкаю, на балконі чисто і ростуть квіти. Бо тут я живу. І це моє місто. І тим не менше… Я люблю великі міста. Київ люблю за те, що він дає більше можливостей, ніж Франківськ. Франківськ люблю за затишок і домашність, яких не дасть Київ.
– То правда, що після школи ви не хотіли вступати до університету?
А звідки ви це знаєте? Не не хотів, а просто не вступав. Ще до 11–го класу я не знав, ким хочу бути. Думки змінювалося рік від року: то я хочу бути священиком, то вступати в авіаційний, то нумізматикою займався, фанатів від історії, марив археологією – всім на світі хотів бути. Але впродовж дитинства я постійно малював. А потім у мене першого в селі з’явилася відеокамера. І після 9–го класу я почав знімати весілля.
– А щось своє, наближене до художнього знімали?
Так. Сусідка прийшла, як в нас кажуть – цьотка Наді. От цьотка Наді прийшла до баби. Я кажу: розказуйте новини, що в селі сталося… Ще багато різного було. В школі грибок кинувся – Рома, йди зніми, бо треба до Калуша дати касету. Я все й знімав.
А коли прийшов час вступати, я не знав, чого хочу. Знав єдине: хочу такої роботи, яка б була несидячою і нефізичною, і бажано творчою, щоб цікава… Ні в медичний, ні в юридичний, як тоді було модно, я вступати не хотів, тому що там усе серйозно і по–дорослому (сміється). І спинився на дизайні, малював круто. Але в мене не було базової освіти, і я продовжив пошуки себе.
– І тоді ви пішли працювати?
Я пішов на «Галичину», пробувався оператором. Кажу: добрий день, я Ромко з Боднарова, знімаю весілля. Вам треба оператора? (Сміється). Там мені порекомендували вступити на режисуру і пообіцяли, що після закінчення вони мене заберуть. Вступив на режисуру і тільки там спробував акторське мистецтво.
– Ви – театральний актор, що знімається у фільмах, чи кіноактор, що грає в театрі?
Я насамперед актор. Хороший актор і там, і там зможе працювати. От, наприклад, велика сцена вимагає гри в плюс: більше голосу, жестів, міміки. На малій сцені треба жити так, як є. У кіно в загальних планах – як у житті, а на крупних планах це гра в мінус, недогравання. Гра в мінус для мене природніша, тому в кіно я себе почуваю комфортно.
– У театральних ролях ви себе не можете бачити збоку. А що відчуваєте, коли переглядаєте фільми зі своєю грою?
Я мав змогу продивитися наразі тільки два фільми з собою – «Брати» і «Параджанов». Вперше коли я дивлюся на себе, я скручуюся на кріслі і заплющую очі: не хочу себе бачити і чути (сміється). А вже коли вдруге сам переглядаю, то аналізую. Є внутрішнє відчуття: я хотів зробити так, а вийшло інакше. Часто є незадоволення собою. Але якби я був задоволений тим, що роблю, я був би менш критичний. Якби я був взагалі некритичний – це була б катастрофа.
– Для актора дуже важлива зовнішність, типаж. Ваш Михайло з «Солодкої Дарусі», Вершинін з «Трьох сестер», Бернар з «Оце так Анна!» та ін. – милі, ніжні, делікатні. Через це амплуа не виникає проблеми однотипності ролей, які вам пропонують?
Іноді буває. Але дочекаймося «Століття Якова», воно зараз у виробництві. (А взагалі, маю надію, що колись знайдеться режисер, який ризикне відкрити в мені кардинально інші сторони.) Звісно, хочеться зіграти негативного персонажа.
– Вас не ображають заголовки деяких видань: «Роман Луцький будує кар’єру в кіно»?
Нічого поганого в цьому не бачу. Я серйозно ставлюся до своєї фільмографії. У наш час насправді дуже важко відмовитися від ролі у фільмі. Минулого літа, коли я був у відпустці, мені запропонували знятися в 4–серійному фільмі за немалу суму… Я проти російської мови нічого не маю, але за сценарієм дія відбувається в Росії, з російськими бандитами і мєнтами, і т.д. Я відмовився. Я хочу, щоб у моїй фільмографії були якісні, творчі роботи. Моя фільмографія – це і є моя кар’єра…
Уважно вслухається в репліки з радіоприймача, перепрошує, зривається і біжить на сцену. Повертається за 20 хвилин.
Можемо продовжити розмову. Я маю ще вільних півгодини до наступного виходу…
– Ви дуже цілеспрямовані. Яка ваша ціль?
Розмову перериває крик «помрєжа»: «Хто це прийшов із котом на роботу? Чий кіт? Люди, по сцені ходить кіт!!!»
Ми тут граємо «Шаріку», а якийсь кіт по сцені ходить. Фелик ганяє його… Актори танцюють на сцені, а там ззаду кота ловлять (сміється).
– А часто стаються подібні трафунки під час вистави?
Відколи я працюю в театрі, це вже другий кіт–актор.
– Тож, повертаючись до попереднього питання, яка ваша ціль, мета?
Якщо хтось себе вважає в 30 років маститим актором, то я себе вважаю дуже молодим. Це молодий вік для актора. Хочеться завжди розвиватися і тягнутися вище.
– Про власне режисерство думали?
Так, але це повинно прийти з потребою. Думаю, це буде щось психологічне, драматичне і правдиве. Як, наприклад, «Час циганів» Еміра Кустуріци. Або, може, «Білий кіт, чорна кішка».
– Ви ж знімали боднарівські весілля, там, певно багато від Кустуріци було…
(Сміється). Там суцільний Кустуріца. Я не просто традиційно знімав весілля, а в певний момент проходився і кухнею, зазирав камерою у баняки, знімав, про що говорять кухарки. Знімав п’яних, що спали в салатах – буквально. А потім вони себе бачили на відео і сварилися: Ромку, віріжь то, віріжь там! А якщо серйозно, то моє кіно було б зроблене маленькими «мазками».
– Новорічна романтична комедія «Тепер я буду тебе любити», в якій ви нещодавно знялися, – це легкий розважальний жанр. Вам не «замілкі» в плані гри такі проекти?
По–перше, це українське кіно, зверніть увагу, хто там знімається: Богдан Бенюк, Ольга Сумська… По–друге, це повний метр, повноцінне кіно, це не телевізійний розважальний проект. Це кіно такого жанру, який вимагає легкості. І в ньому мені пощастило працювати, і в нім я теж багато чого взяв для себе.
– У фільмі є відверті пікантні сцени. Окрім того, ви часто на гастролях або на зйомках. Мабуть, і залицяльниць вистачає. Дружина не ревнує?
Ні, дружина мене розуміє. Звичайно, як жінка вона переживає, намагається не ревнувати. Хоча я як чоловік розумію, що вона – жінка. Інколи я люблю її позадирати, беру сценарій і вголос читаю якусь «делікатну» сцену. Але вона розуміє: це фільм, це моя робота, це те, чим я живу і в чому розвиваюся. В цьому творча свобода. Вона розуміє, вона мудра.
– Що для себе в житейському плані ви взяли з фільму «Брати»?
Після прочитання матеріалу я дуже захопився цією роллю. Якщо абстрагуватися від мого акторства в цьому фільмі і не так сухо, по–робочому його аналізувати, то бачиш, що егоїзм як корозія роз’їдає тих, хто себе від нього не захищає.
– Зараз ви знімаєтеся у пригодницькому українському екшені «Сторожова застава», де граєте Олешку Поповича. Билинні герої, здається, родом із російської культури. Не боїтеся, що будуть вам закидати це?
Не боюся, бо той, хто буде таке закидати – можу з повною відповідальністю сказати – йолоп. Щоб закидати – треба впевнитися. Перед роллю я читав про Олешка. Насправді він родом з Кубані. А це була Україна. І спершу він був Олешком, це вже потім його розкрутили як Альошу.
– Що ще довелося опановувати під час зйомок екшенів?
Я спеціально їздив вчитися боїв, фехтуванню, верховій їзді. Бій був розроблений командою каскадерів, які працювали і знімалися у фільмі «300 спартанців». Думаю, в цей фільм закохаються всі, він дуже класний, це пригодницький екшн. У бюджеті більша частина закладена на розкрутку і рекламу – нарешті. Бо зазвичай в Україні ледве нашкрябують на виробництво. Вже мовчу про рекламу.
– Ви також зараз знімаєтеся у «Столітті Якова». Чому цей фільм варто буде подивитися?
Це, по–перше, крутий український літературний матеріал. Цей твір переміг у конкурсі «Коронація слова» в 2010 р., а відтак переміг у конкурсі найкращого твору з десяти призерів «Коронації». Плюс це наша, українська історія… Ми знаємо, як було на Прикарпатті. А що ми знаємо про життя простих волинян? От цей фільм поділений на два «часи»: сучасність і минуле. У теперішньому Яків розповідає дівчинці про минуле, і в цій ретроспекції я граю молодого Якова. У Якова як персонажа є чого повчитися.
– З акторів івано–франківського театру вас найчастіше запрошують на зйомки в кіно. Колеги не заздрять?
Кожен актор хоче зніматися, і це нормально. І мої колеги мене підтримують. Та й самі починають зніматися. І мій художній керівник Ростислав Держипільський іде мені назустріч, підлаштовуючи репертуар до графіків зйомок.
– Наближається Новий рік. Як будете святкувати?
Новий рік – з родиною. Не люблю працювати Дідом Морозом. Хоча доводилося…
– Зараз після закону про декомунізацію його «списують» зі всіх сценаріїв…
Якщо хтось собі любить Діда Мороза, то нехай він їм буде в їхній родині. Але українці мають Святого Миколая. Тут підхід не зовсім правильний. Ми концентруємося на негативі. А може, давайте краще сплануємо розкрутку і піар Миколая і про це будемо говорити, а не про заборону Діда Мороза?
– Ви замовляли подарунки у Святого Миколая? Що цього року він вам принесе?
На саме свято я буду зніматися, але, думаю, Миколай десь там приховає подарунок до мого приїзду. Цього року це буде дуже крутий подарунок. Але поки що це секрет (сміється).
