У теорії вибори є одним зі способів здійснення народовладдя. На практиці — однією з форм існування політиків. Виборами охоче заміщують політику реальну.
Покійний Іван Плющ жартував: "Тільки-но виборець починає нарікати, що обрані не виконали своїх обіцянок, треба негайно розпочинати нову кампанію. У принципі, можна обіцяти те саме".
На виборах можна обіцяти що завгодно: АТО за кілька годин, швидке встановлення миру, долар не вище десяти, повернення в держскарбницю вкрадених мільярдів, безвізовий режим у 2015-му, неминучу кару сановним негідникам, деолігархізацію. Несміливе запитання про відповідність слів справам легко глушиться гнівним обвинуваченням у колабораціонізмі та задушевним монологом про тяжкі часи. Головне — зробити це переконливо. Добре, якщо оратор висловлюється витонченіше, ніж Янукович, і доступніше, ніж Ющенко. Але такі прийоми, як правило, мають короткочасний ефект. Коли кількість незадоволених значно перевищує кількість тих, хто читав коаліційну угоду й не цілком задоволений точністю її дотримання, — доводиться терзати мозок пошуком нових аргументів. Якщо хочеш уникнути передчасної зміни режиму, яка має кепську звичку підкрадатися непомітно.
Чутки про дострокові президентські і парламентські зазвичай з'являються не пізніше, ніж через півроку після обрання чергового очільника держави та формування чергового законодавчого органу. Інколи погрози стають реальністю, причому недотримання процедур дострокового припинення повноважень гаранта і ВР не дуже бентежить. І, навпаки, місцеві органи інколи не переобиралися, навіть коли всі необхідні умови для цього лежали на поверхні. Бо у вітчизняному політичному лексиконі успішно прижився принцип "політико-правового" рішення. У перекладі доступною мовою він означає: політична доцільність часом може домінувати над буквою закону. В Україні епохи війни та кризи "політико-правові" рішення можуть використовуватися (і використовуються) в дуже різних сферах державної життєдіяльності.
У 2014-му багато хто наважувався прогнозувати, що свіжообрані президент і парламент навряд чи доживуть до кінця каденції, встановленої Конституцією. Навесні 2015-го про позачергову президентську кампанію говорять охоче, але досить обережно, а ось про позачергову парламентську — дедалі голосніше. Прийдешні планові місцеві вибори дедалі частіше розглядають як пробу сил перед можливими достроковими виборами до Ради. І як привід для наближення гіпотетичних дострокових виборів президента.
Про жовтневі вибори місцевого самоврядування говорять менше, ніж вони того заслуговують. Тим часом їх важливість важко переоцінити. По-перше, це серйозний екзамен на спроможність влади, тест на її підтримку в регіонах. Що дозволяє заміряти рівень більш-менш реальної довіри до неї в регіонах та готовність місцевих еліт протистояти сепаратизмові. По-друге, майбутня децентралізація (яку чинна влада позиціює як чи не найголовніше майбутнє державне перетворення) має потрапити в умілі й надійні руки. Інакше перетвориться не на зцілювальне зілля, а на швидкодіючу отруту.
Інтерес до місцевої кампанії штучно підігріли Мінські угоди, згідно з якими Київ узяв на себе зобов'язання провести де-юре повноцінні вибори на де-факто окупованих територіях. Досі, з цілком обґрунтованих причин, ніхто не може відповісти зрозуміло — відбудуться у бунтівному краї восени нинішнього року вибори під егідою Києва чи ні. Уявити таке поки що вкрай складно, але вітчизняна політика — мистецтво неможливого компромісу. Ціла низка поінформованих джерел сигналізує про теоретичну готовність Банкової до такого кроку.
Поки що підготовка до місцевої кампанії ведеться без урахування побажань т.зв. "днр" і "лнр", які з нахабним поспіхом оформили проект доповнень не тільки до виборчого законодавства, а й до Основного Закону. Обговорюється варіант вилучення зі списку виборних об'єктів Донецької та Луганської обласних рад. Аргументи — обласні центри не перебувають під контролем Києва, вся повнота влади в областях тимчасово передана до рук військово-цивільних адміністрацій, забезпечити представництво в облрадах усіх громад неможливо. Уточнюється перелік територій, на яких проведення виборів неможливе через активні бойові дії, наприклад у Широкиному.
На початку року спікер Ради Володимир Гройсман обіцяв, що нове місцеве виборче законодавство буде прийняте не пізніше травня. Тепер терміни змістилися на червень—липень. Учора Конституційна комісія мала обговорити концепт децентралізації, що покликаний втілитися в новій редакції Основного Закону. Передбачається, що цей концепт буде логічно і юридично ув'язаний із новим місцевим виборчим законом. Якщо влада всерйоз наміряється провести вибори на відторгнених територіях (про це трохи згодом), необхідно, щоб свіжа версія Конституції була попередньо схвалена 226-ма голосами до літніх канікул Ради й остаточно затверджена у вересні. У проміжку отримавши позитивний висновок Конституційного суду.
Якщо цього не станеться, юридично про якийсь спеціальний статус для Донбасу говорити не доводиться. Незважаючи ні на закон "Про особливий порядок самоврядування", ні на Мінські угоди. Бо 140-ю статтею чинної Конституції законодавчі особливості самоврядування дозволені тільки для Києва та Криму. Є, звісно, рятівний "політико-правовий" звичай, що дозволяє на Основний Закон плювати. Але вже надто делікатна тема ніби…
Який саме вигляд матиме майбутній місцевий виборчий закон, можна судити тільки в загальних рисах. Перший проект внесений днями Юлією Тимошенко. Він передбачає повну відмову від "мажоритарки" і чисту пропорційну модель. Виборчі списки позиціюються як "відкриті", але при цьому фактичне переміщення кандидатів у табелі про ранги регулює не виборець голосуванням, а… місцева парторганізація.
Наскільки можна судити, цей варіант навряд чи буде схвалений залом. Як потенційно прохідний розглядається проект, що наразі допрацьовується групою під керівництвом глави комітету з питань правової політики і правосуддя Руслана Князевича. В основі документа, наскільки можна судити, лежить так звана "німецька модель". Ідеться про "зв'язану схему", коли виборцеві пропонується голосувати і за партію, і за її представника в конкретному виборчому окрузі. Підсумки голосування за партію визначають кількість отриманих нею мандатів. А їх власниками насамперед стають ті партійці, котрі отримали максимальну кількість голосів в округах, а вже потім — "списочники". Мінус такої моделі — фактичний переможець голосування в окрузі може не стати депутатом, якщо партія, котра його висунула, не заручилася належною підтримкою виборців.
Найімовірніше, буде передбачено голосування у два тури на виборах мерів міст, населення яких становить не менше 100 тис. Під цю умову підпадають, зокрема, всі обласні центри, крім Ужгорода, чисельність городян до умовної планки не дотягує.
Схильність влади до "німецької моделі" пояснюють двома обставинами. З одного боку — невпевненістю в досить високому рейтингу довіри до себе (звідси — страх перед беззастережною "мажоритаркою"). З іншого — відсутністю достатньої кількості надійних "прохідних" персон (звідси — "розмивання" мажоритарної компоненти). "Зв'язана" схема, що становить собою симбіоз "мажоритарки" і "пропорційки", здатна дати додатковий шанс саме тій партії, котра представляє владу. Особливо якщо вона має фінанси і розраховує на певний адмінресурс.
На Банковій небезпідставно побоюються, що в цілому ряді регіонів більшість у місцевих радах можуть отримати представники Опозиційного блоку. Підвищення рейтингу яких в областях Півдня та Сходу — прямий наслідок неефективності влади. Страх до гикавки перед можливою "посадкою" у 2014-му змінився бридливою пихатістю у 2015-му. Ті, кому належало смиренно обживати камери на Лук'янівці, комфортно розмістилися в кабінетах на Грушевського. Експлуатуючи очевидну схильність влади до гендлярства (саме воно, на жаль, з усією очевидністю стає головною формою здійснення державної політики), "вчорашні" ліниво утрясають із владою окремі імена, округи та ради. Поки що ліниво.
Можливі домовленості між формальними ворогами, імовірно, можуть гарантувати Банковій відносний мир з опонентами (або мирний "розпил", кому як подобається) на місцях. Але осад від легалізованих ознак контрреволюції після виборів у суспільстві залишиться.
І на цьому тлі "опоблок" отримає можливість не тільки дедалі голосніше говорити про необхідність дострокових парламентських виборів. А й активніше шукати союзників для підготовки до можливих дострокових президентських.
Додатковий імпульс для активності вчорашні поплічники Януковича отримали завдяки Мінським угодам.
Коротко: Захід не хоче війни, не бачить у Порошенку готовності ефективно воювати, не має іншого плану заморожування конфлікту, крім Мінського. Можу помилятися, але з окремих рухів ряду дипломатів можна судити: і у Вашингтоні, і в Берліні розглядають участь та можливу перемогу недавніх регіоналів на неконтрольованих територіях як механізм штучного умиротворення Донбасу. Тамтешніх "відморозків" бояться, кандидати від нинішньої влади там не переможуть (вони туди й не поїдуть). Горезвісний "опоблок" — сурогат, зрадники для багатьох там, зрадники для дуже багатьох тут, але вони декларують єдність України і за цією формальною ознакою почасти влаштовують усіх сильних світу цього. У тому числі й Москву, яка небезпідставно розглядає багатьох з них як агентів свого впливу.
Питання можливої участі (і можливої, частково "договірної", перемоги) "опозиціонерів" у виборах на неконтрольованій території зараз активно обговорюється. "Під них" готують можливі, які на сьогодні здаються неможливими, ніби українські вибори в Донецьку, Луганську, Горлівці, Макіївці, Стаханові та Алчевську. Вони про всяк випадок викуповують борди на окупованих територіях.
Стидна історія, як на мене. Але Захід не має якогось іншого плану, крім Мінського. А Київ не має взагалі ніякого. І не має інших союзників. І не має успіхів, що дозволяли б із цими союзниками торгуватися.
Вимоги, озвучені "днр" і "лнр" з подачі Москви, єзуїтськи оформлені. У повній відповідності до "духу" Мінських домовленостей — ані слова про формальну автономію, ні слова про російську мову як про державну, жодного згадування про "днр" і "лнр", навіть Крим у їхньому конституційному драфті демонстративно згаданий як територія України, ну, "соборники" прямо, обридатися. Тим часом вимоги ці маніакально масштабні (чого варта вимога позаблоковості, висунута купкою людей цілій державі). І цинічно раціональні — вони хочуть узаконити свою бандитську владу, російську зброю і при цьому отримати українське фінансування.
Ці вимоги — не більше ніж заявочна позиція. Така ж, як наші вимоги про виведення найманців, складання зброї або контроль над кордоном. Інша річ, що наші позиції в переговірному процесі трохи ослабли. Захід втомився. Втомився від брехні та бездіяльності Києва, помножених на втому від накопичення власних проблем. А тому в адресованих Києву закликах Вашингтона, Берліна і Брюсселя дотримуватися Мінських угод з'явилися виразні нотки металу. Сьогодні українські вибори там видаються повною маячнею. Але ж ми рапортуємо про відведення важкого озброєння, обговорюємо готовність "демілітаризувати" Широкине, всупереч ігноруванню бойовиками своїх зобов'язань.
Прийняття нової редакції Закону про правовий режим воєнного стану, розмови про новий широкомасштабний наступ — почасти реакція на нові виклики. Ніхто не знає, що у "скрепленій" голові Путіна. Інформація про те, що ризик нового витка ескалації мінімізували розмови президента РФ з Меркель і Керрі, загрози посилення воєнних дій не знімає.
Але почасти псевдомілітаристська риторика може бути підготовкою до виправдань за чергові поступки.
Якось так: "Ми врятували країну від загрози нової окупації. Нам потрібен час для перепочинку. Ми все відвоюємо — Іловайськ, Дебальцеве, ДАП, Донецьк і Луганськ, Крим. Але потім. Потрібен час зібратися на силах".
Потрібен. Але на Заході втомилися чекати, коли влада знайде час відволіктися від перерозподілу потоків та "ребрендингу" тіньових схем. І сили на запуск тих реформ, які ними є, а не тільки називаються. Це не їхня війна. Це не їхня країна. Будемо імітувати й далі — залишимося старою зоною чужого впливу і новим джерелом розподілу ресурсів. Землі насамперед.
До речі, втома Заходу, змученого Москвою, ІДІЛ, Сирією, Іраном, африканськими біженцями та Грецією, отримала нове оформлене вираження. Він уже більше не тримається за нашу коаліцію, яка могла розвалитися не народившись, відразу після виборів-2014. Захід охолов до харизми Арсенія Петровича. Або просто нарешті роздивився те, на що раніше не було часу.
А річ же ж не в прізвищах, за які ми так часто чіпляємося. Не в Порошенку і Яценюку. Не в Махніцькому, Яремі чи Шокіну. Не в Чеботарі, Шкіряку чи Боровику. Імена — візуалізовані, формалізовані образи наших запитань, подиву, розчарувань і претензій. І обґрунтованих, і не дуже. Які, проте, відволікають від головного — система поки що не змінилася. Держава, на яку покладали надії, не запрацювала. Є яскраві окремі успіхи одиночок. Як героїзм десятків у Пісках, Широкиному та Авдіївці на тлі сотень, що віджимають, стягують і дахують там, де не стріляють. І чим менша зона активних бойових дій, тим наочніше розкладання в лавах людей зі зброєю. Велика війна мобілізує.
Ще й тому Москва, швидше, зацікавлена в малій. Тихій. Придністров'я за наші гроші. Чечня після першої війни — тільки не на їхній території. Трохи менше року тому ризикнув сказати, що все йде до українського Хасав'юрта. До фактичної автономії і держфінасування в обмін на "майже не стріляють". Заклювали. Сьогодні цей образ обростає плоттю і кров'ю. Вже розтерзаною плоттю і вже пролитою крові. Марно?
Повернімося від лірики до фізики. Геополітика не терпить порожнечі. Захід "відпрацьовує" Опозиційний блок як засіб заміщення української влади на неконтрольованих територіях і розчарування чинною владою взагалі, коаліцією взагалі та Арсенієм Петровичем, зокрема. Цих пошуків і роздумів не могли не помітити ті, хто хоче дострокових парламентських виборів. Для зміни якості країни? Ну не знаю. Для збільшення свого представництва — поза сумнівом.
Чи потрібні дострокові вибори Опозиційному блоку? Звісно. І Москва їх тільки підтримає в цьому почині. Не лише тому, що це найбільш соціально близька політична сила. А й тому, що кожні дострокові вибори — додаткове розхитування ситуації.
Тимошенко? Так. "Батьківщина" розраховує прирости кількістю на місцевих виборах і прогнозовано добрати популярності на критиці тарифів та можливій реалізації Мінських угод.
"Самопоміч"? Безперечно. В уряд не входить, різких рухів не робить, а тому акуратно пригріває частину розчарованих. Дострокові вибори для команди Садового — новий плацдарм. Тим більше що саме вони стають фаворитами Заходу на тлі розчарування Порошенком і Яценюком. А Україна на тлі бізнес-активності і політінертності Петра Олексійовича та Арсенія Петровича стає дедалі більш залежною від зовнішнього впливу. І західного, і східного, чого гріха таїти. Якщо так піде, обговорення нашої долі без нас стане правилом, а не прикрим винятком.
Коломойський? Швидше, так, ніж ні. Маса проектів, маса образ, море грошей…
І навіть чинний президент при певному розкладі може бути зацікавлений у дострокових виборах. Як у факторі відволікання від реальних проблем. Як у способі видалення з парламенту умовної "партії війни" на тлі порожніх розмов про вимушений мир. Як у можливості отримання сатисфакції після програшу НФ (наші політики більш помисливі, марнославні і злопам'ятні, ніж ви можете собі уявити). Як у механізмі пошуку нових, зговірливіших союзників.
До речі, своїх можливостей цей склад парламента не то що не вичерпав, а навіть не до кінця показав. Наступний, досить імовірно, може виявитися нижчим за якістю.
Хоча наразі Петра Олексійовича дострокові вибори можуть цікавити більше як спосіб шантажу, ніж як спосіб зміцнення влади або інструмент кадрових змін.
Вибори — все-таки війна. А він — президент миру, якщо пам'ять не зраджує.
Миру, який ще належить відвоювати.
Сергій Рахманін,
Дзеркало тижня. Україна,
