«Я більше не набираю його номер. Але дуже довго вірила, що Руслан з’явиться в мережі, що це все — помилка», — каже Любов Галько, дружина загиблого захисника Руслана Галька з Івано-Франківщини.
Її чоловік загинув 21 березня 2024 року поблизу Гуляйполя. З початком повномасштабного вторгнення Руслан Галько на позивний "Малиш" добровільно пішов на фронт. Захищав, допомагав, рятував побратимів. А тепер про нього згадують як про людину, на яку завжди можна було покластися.
Дружина полеглого воїна Любов Галько розповіла журналістці Фіртки, яким був Руслан Галько — у повсякденному житті, в родинному колі та на фронті.
«З чоловіком ми були заочно знайомі — жили в одному селі, але по різних берегах річки. Разом зустрічали Новий рік.
Мені тоді було 16 років, я була дуже молодою. Він щойно повернувся з армії, був десантником, виглядав солідно.
Потім почали зустрічатися. Недовго, але серйозно. Чоловік зробив пропозицію, і я вийшла за нього заміж. Ось така така наша історія», — ділиться дружина.
За словами дружини, Руслан Галько був життєрадісним і позитивним чоловіком, який завжди шукав компроміс у різних ситуаціях.
«Він був дуже працьовитим. Ми разом будували дім. Руслан був люблячим батьком і дуже гордився своїм сином і донечкою.
Мій чоловік був безвідмовним — міг будь-коли прийти на допомогу. Якщо виникала якась справа, де потрібне було його втручання, він намагався все узгодити так, щоб нікому не створювати зайвих клопотів.
Старався робити все добре. Був дуже позитивною людиною», — розповідає Любов Галько.
Дружина загиблого воїна пригадує, що чоловік найбільше любив природу та ліс, був завзятим грибником.
«Руслан часто ходив у ліс — це його надихало. Дуже любив природу та звірів.
За професією він був ветеринаром і дуже дбайливо ставився до природи. Руслан жив цим», — розповідає дружина.
Жінка також додає, що перед тим, як піти служити, чоловік працював різноробом — будував будинки, штукатурив та виконував різні побутові роботи.
Щодо рішення захищати Україну, дружина каже:
«Для нього це було очевидне рішення. Ще з 2014 року він був захоплений цією ідеєю. Руслан вважав це своїм святим обов’язком — якщо не він, то хто?
Мій первий брат воював з 2014 року, і Руслан багато з ним спілкувався. Він дуже хотів допомагати хлопцям і всій країні, захищати нас усіх. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нашій сім’ї навіть не обговорювалося, чи піде він. Я відразу зрозуміла — піде.
У перший же день Руслан сказав мені, що йде служити. Казав, щоб не намагалася його відговорити — все одно піде. Він наголошував, що це його святий обов’язок».
Любов Галько розповідає, що чоловік записався до територіальної оборони вже на другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року. Менше ніж за тиждень його мобілізували, а на Великдень, 24 квітня 2022 року, його відправили на Схід.
Руслан Галько воював на Запорізькому напрямку, поблизу Гуляйполя.
«Чоловік казав, що розуміє — має захистити нас і нашу державу. Вважав це своїм обов’язком і не хотів чекати повісток.
Він говорив, що почуватиметься немужчиною, якщо цього не зробить. Для нього це було тверде і свідоме рішення», — згадує дружина.
Коли Любов Галько дізналася, що чоловік хоче йти на війну, вона плакала.
«Було страшно, адже на початку всі були шоковані та у стресі. Я плакала, але не намагалася відговорити Руслана, бо бачила в його очах патріотизм.
Розуміла, що він справді хоче захищати країну, і була впевнена — впливати емоціями на його рішення неправильно.
Я з дітьми підтримувала його морально і фізично. Ми постійно були на зв’язку, я казала, що його любимо, чекаємо і що він дуже важливий для нас. Вірила, що все буде добре».
Дружина Руслана Галька ділиться, життя кардинально змінилося після того, як чоловік пішов на фронт.
«Він постійно був на передовій, на «нулі», тому іноді по кілька днів ми не могли зв’язатися. Було багато прощань, адже чоловік готував мене до найгіршого.
Два роки я жила у стресі — боялася, що він може не зателефонувати. Це було постійне очікування. Телефон завжди був поруч, щоб не пропустити дзвінок чи повідомлення. Постійно чекала на звістку, що Руслан живий і все добре», — каже дружина.
Подружжя має двох дітей — сина Юрія і невістку Іванку, та доньку Наталію і зятя Романа. Подружжя дочекалося внука Ігорчика. На початку повномасштабного вторгнення, коли тато повідомив, що йде воювати, то в дітей був шоковий стан. Діти не знали, що сказати.
«Син підтримував чоловіка як справжній чоловік. Донька більше підтримувала мене, бо боялася емоційного зриву. Проте вони часто спілкувалися з татом телефоном і підтримували одне одного. Не було жодних нюансів.
Кожен з них старався підтримати батька, розуміючи, де він і який святий обов’язок виконує».
За її словами, Руслан часто ділився тим, що бачив на фронті — через повідомлення або під час відпусток. Іноді навіть плакав, розповідаючи.
«Він бачив, як гинули молоді хлопці. Пам’ятав, як за кілька кілометрів лежали тіла, які не могли забрати, бо ворог не давав це зробити. Це було для нього дуже болісно.
Руслан говорив, що навіть поховати людей не могли, бо не дозволяли забрати тіла. Були різні ситуації та випадки — багато всього мені розповідав», — додає дружина.
Жінка пригадує історію, яка особливо її вразила.
«Це був період новорічних свят 2023 року. Чоловік із побратимами був на передовій, коли ворог кілька днів поспіль сильно атакував їх дронами. Вони опинилися у пастці в окопах і не могли вийти. Два дні їх мучили, і хлопці думали, що не виберуться.
Та Руслан не здавався — він шукав вихід і знав, як діяти. Завдяки його рішучості побратими змогли вибратися з небезпеки. За цей подвиг він був нагороджений «Золотим Хрестом» від Валерія Залужного», — розповідає дружина.
Головний сержант Руслан Галько загинув 21 березня 2024 року біля міста Гуляйполе Запорізької області.
Дружина Руслана згадує, що дізналася про його загибель зранку того дня. Вони ще спілкувалися по відеозв’язку: він сказав, що йде на позицію і не зможе бути на зв’язку. Руслан був стривожений і мав далекий погляд.
«Я намагалася розговорити його, говорила щось позитивне, але він уже не дуже реагував. Казав лише: „Все добре, я не маю часу, мушу готуватися, бо треба йти“.
Я просила берегти себе, говорила, що потрібен нам живий», — розповідає дружина.
Зазвичай Руслан виходив на зв’язок о 5-6 ранку і писав, що все гаразд. Того ранку повідомлень не було, і коли вона подзвонила, його не було в мережі. Він залишив номери побратимів і командирів, щоб у разі чого вона могла дізнатися інформацію.
Близько восьмої години дружина почала хвилюватися і дзвонила по всіх номерах — деякі були недоступні, інші не відповідали. Пізніше друзі та знайомі почали телефонувати їй, що викликало підозру. Вона продовжувала дзвонити Руслану разом із донькою.
Коли донька зателефонувала командиру, він одразу сказав, що не знає, що їй повідомити.
«Я почала розпитувати, чи чоловік поранений, чи в полоні, що з ним. Я не могла подумати, що він загинув, але командир повідомив, що Руслана немає.
Далі я вже мало що пам’ятаю. Тоді дочка взяла трубку і щось його питала — чи тіло забрали. Це був дуже трагічний момент. Приблизно через дві години я вийшла з шоку й хоч якось почала реагувати. Тоді розплакалася, бо спочатку навіть не могла плакати.
Я все одно набирала номер Руслана, бо думала, що він з’явиться в мережі, і що це все неправда. Це був дуже важкий період.
Пізніше побратими зателефонували і пояснили, бо боялися мене засмутити. Всі знали, наскільки ми близькі з Русланом і як він турбувався, щоб не хвилювалася. Вони ставилися до мене з великою повагою».
Любов Галько каже, щиро вдячна кожному бійцю, які організували доставку Русланового тіла та документів.
«Їх було багато, і вони стояли біля нього з великою повагою дві ночі. Розповідали багато історій про Руслана — як він допомагав усім, підбадьорював побратимів. Він дуже любив колядувати, приносити позитив у ці темні часи».
Любов Галько пригадує, що чоловік дуже пишався тим, що пішов захищати країну від агресора. Руслан був старшим сержантом і дуже відповідально ставився до своїх обов’язків.
«Кожна нагорода для нього була великим досягненням. Він писав, що пишається, що не підвів мене. Руслан був строгий, але справедливий і відповідальний. Він не пив, не курив, завжди дбав, щоб усе було за правилами.
На нього можна було покластися — це найголовніше. Я була впевнена, що він ніколи не зрадить і не підведе. І всі його побратими ділилися такою ж думкою.
Коли був похорон, його командир у соцмережах опублікував фото, де він стоїть на коліні на тому місці, де стався обстріл і загинув Руслан. Це був його знак поваги до мого чоловіка», — ділиться дружина.
Дружина ділиться історіями, які найбільше її вразили.
«Мій чоловік дуже багато ходив, щось розвідував, старався дізнатися, де ворог, щоб бути в курсі ситуації. Якось він побачив двох молодих хлопців, які заблукали.
За його словами, вони прямували просто на ворога, на заміновану територію. Але Руслан встиг їх зупинити. Пояснив, де безпечна дорога, куди можна йти, щоб не підірвалися. Направив їх до наших позицій».
Ще одна історія назавжди закарбувалася в її пам’яті.
«Якось вони їхали на позиції, де стояв БТР. Один хлопчина був поранений, інший — молоденький — уже мертвий. Пораненого забрали інші бійці, а мій чоловік залишився з тілом у окопі. Просидів понад три години — над позицією літали ворожі дрони, і він не міг вийти.
А потім Руслан понад два кілометри тягнув тіло хлопця. Він мені сказав: "Люба, це так, як моя дитина. Я хотів, щоб його мама змогла поховати сина".
Це був дуже сильний вчинок. Руслан не побоявся, що може загинути сам. Він прикривав тіло й привіз його, щоб хлопця поховали з честю».
Любов Галько також познайомилася з багатьма товаришами чоловіка по службі.
«Деякі хлопці телефонують мені, пропонують допомогу, кажуть звертатися з будь-яких питань. Іноді я справді дзвоню через побутові потреби, і ніколи не відмовляють у підтримці.
Побратими залишили свої контакти, щоб я могла звернутися, коли потрібно. У мого чоловіка були дуже гарні друзі», — додає дружина.
За словами жінки, її життя кардинально змінилося після втрати чоловіка. Її життя набуло зовсім іншого виміру.
«Раніше я постійно моніторила новини, переживала, чекала на хороші повідомлення — думала, може, скоро буде ротація або відпустка. Слухала юристів, які розповідали про ситуацію на фронті та зміни в законодавстві.
Зараз стараюся менше заглиблюватися у новини, але продовжую допомагати, переказую кошти та підтримую, де можу. Мене дуже болить ця війна, бо розумію, що мої діти та онук мають жити у вільній державі — нам потрібно вибороти Україну.
Та за два роки, що я пройшла разом із чоловіком, мені стало важко постійно емоційно переживати всі події. Будь-яка трагедія чи похорон — це дуже болісно, я сприймаю це як особисту втрату. Коли йду на похорони військового, це ніби я знову ховаю свого чоловіка.
Я молюся за всіх наших захисників. Відчуваю, що ці хлопці й дівчата — ніби мої рідні. І якщо, не дай Боже, доведеться захищати країну, я готова це зробити, як зробив мій чоловік. Я ніколи не покину свою землю, не втечу з дому — ніколи».
Найбільшу підтримку нині жінка отримує від дітей, матері, сестер та дуже близьких друзів, які не залишають ніколи.
«Вони тримають мене на цьому світі — це моя опора на все життя. А ще близькі друзі, які залишилися поруч.
Особливо велику підтримку я знайшла у Ветеранському просторі та у групі "Дружини Янголів". Минуло багато часу, і я змогла хоч трохи відкритись людям. Зимою ми їздили у Верховину на ретрит, який організовувала Надія Шестак — це дуже допомогло. Нас запросила власниця готелю "Верховель".
Я перестала звинувачувати себе, що не відговорила чоловіка йти воювати. Зрозуміла і прийняла це з вдячністю. Тепер приходжу на могилу Руслана і дякую йому.
Дякую, що він був у моєму житті, що подарував мені таких чудових дітей, що ми разом дочекали онука. Я пишаюся тим, що мій чоловік — Герой, і можу йти з високо піднятою головою.
Група "Дружини Янголів" дуже підтримала мене. Зрозуміла, що ці жінки такі ж, як я, з одним спільним болем, яким можна поділитися. Дуже добре, що існують організації, які можуть допомогти людям у складних ситуаціях».
Любов Галько каже, відчуває також підтримку від громади та держави. У місцевій спільноті регулярно проводяться заходи на честь загиблих Героїв, їх пам’ятають і шанують.
«Мер міста дуже добре ставиться до наших хлопців. Проводяться роботи із встановленням меморіалів загиблим Героям. Коли звертаюся з різними питаннями чи потребами, завжди старається допомогти та вирішити. Відчувається підтримка як від громади, так і від держави.
Куди б я не телефонувала, називаючи себе дружиною загиблого Героя, мене завжди приймають із великою шаною та повагою. Це дуже цінно», — каже жінка.
Любов Галько поділилася думками про те, чи відчуває суспільство справжню ціну цієї війни.
«Суспільство відчуває, але чим довше триває війна, тим менше уваги цьому приділяють. Я з Яремче — курортного міста, і мені дуже боляче чути на вулицях російську мову. Раніше це не викликало жодних емоцій, а тепер, після повномасштабного вторгнення, це ранить дуже глибоко.
Коли робиш зауваження, щоб вшанувати пам’ять хвилиною мовчання, люди часто реагують агресивно. Тож, на мою думку, потрібно більше уваги приділяти таким речам і не ставитись до родин загиблих як до окремої групи.
Якщо дружина загиблого з часом поводиться інакше, не варто дивитися на неї з докором чи звинувачувати в забутті, навпаки — треба поважати те, через що вона пройшла.
Кожна дружина загиблого Героя — як фенікс, що піднявся з попелу, вона оживає і починає жити заново, відновлюючи те, що в неї забрали. До сімей загиблих має бути більше поваги.
Також хотілося б, щоб змінили норму щодо посвідчень «Діти загиблого Героя», які забирають у одружених дітей. Важливо, щоб вони зберігали цю пам’ятку».
Жінка каже, що зараз їй допомагає віра в Бога та молитва.
«Віра повернула мене до життя. Допомагають жити мої діти, онук, мама, друзі та родина — ті, хто не відвернувся, а підтримує», — розповідає Любов.
Колись Руслан дуже хотів, щоб дружина навчилася водити автомобіль. Тож вона поставила перед собою мету — навчитися кермувати.
«Я дуже відчуваю його присутність і кажу йому, що роблю це для нас. Здійсню всі наші спільні мрії та плани. Мене надихають наші розмови про майбутнє.
А ще — одна молитва: щоб війна закінчилася і щоб наші діти жили в мирі і спокої», — додає жінка.
.jpg)
Любов Галько хоче, щоб люди знали та розуміли, що її чоловік залишив усе заради захисту України.
«Руслан залишив сім’ю, залишив усе і пішов захищати нас. Він не через гроші пішов — мав багато друзів і фінансову стабільність, міг не йти, але обрав цей шлях.
Вдома і на фронті він був щирим і сумлінним. Така пам’ять про нього залишилася».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
У Запорізькій області загинув військовослужбовець з Прикарпаття Руслан Галько
«Іноді процес триває місяцями»: як в Івано-Франківську ідентифікують загиблих воїнів
