Не пам’ятаю, що саме я запитувала, але зимові Карпати — це мій гештальт, який залишався незакритим протягом трьох довгих років. Гештальти існують, щоб їх закривати, а говорячи людською мовою, мрії мають збуватися.
Купили квитки, забронювали кімнату в садибі, купили еклерів, повідпрошувалися з робіт і сіли в поїзд Київ — Ворохта.
«Купити квитки» — як просто це звучить, але купити прямий квиток Київ — Яремче нам так і не вдалося. Довелося перед Івано-Франківськом (забув назву станції) переходити з одного вагону в інший. Провідник останнього не помітив нашого коварного маневру, і якби на перекурі у Франіку я йому б не сказав, що в нього у вагоні нові пасажири, так і перебував би він в щасливому незнанні аж до Яремче.
Раптом ви не в курсі, що робити, коли потрібних квитків на потяг немає, то ось вам лайфхак, назвемо його «Я мудріший за Укрзалізницю». Треба вам дістатися, наприклад, з Києва до Яремче. І потяг є підходящий, прямий, не треба у Франику (звичайно, через «И»)) пересідати на електричку чи, гірше того, на бусік. Тільки от квитків немає. І тут у вас є кілька варіантів. Спершу потрібно зайти на сайт Укрзалізниці і за номером потяга з’ясувати всі його зупинки. І якщо потяг їде далі, ніж вам потрібно, то пробивайте квитки до наступних станцій після вашої. І якщо вони є — купуйте не роздумуючи. Трохи переплатите, але точно доберетесь. У нашому випадку це не спрацювало, і квитків на зупинки після Яремче система вперто не пропонувала. Що поробиш, доведеться добиратися через Франик. І, о диво, на той самий потяг з Києва до Івано-Франківська квитки були. Беремо. Але не заспокоюємось. Перевіряємо, чи є Франик — Яремче. Звісно, що також нема. І тут знову зазираємо в маршрут потяга. Що там перед Івано-Франківськом? Ходорів? Ану, перевіримо. Ходорів — Яремче — бінго! Є квитки, тільки в іншому вагоні, але того самого потяга. (А Київ — Ходорів квитків не було, навіть і не сумнівайтесь.) Тут головне було не забути відмовитись від постелі в другій парі квитків. І до речі, нині система продажу добровільно-примусово впарює всім чай. Якщо раптом ви також фанат власного термоса і напоїв, відмінних від чаю в пакетиках і розчинної кави, то не забувайте, купуючи квитки в інтернеті, знімати позначку «1 чай». ...Вийшовши з потяга в Яремче ми зрозуміли, що в тому вагоні, в якому ми їхали з Києва до Франківська, доїхати сюди в нас не було жодного шансу, бо він... зник. Отак був другий вагон і не стало, а четвертий натомість став останнім з кінця. Шляхи Укрзалізничні недовідомі, логіка її незбагненна, і це завдає нам чимало непозбувних бентег.
Яремче зустріло нас несподіваним теплом. Одягнулися ми, як на Північний полюс, і піша прогулянка (навмисно вирішили пройтися пішки, глянути на містечко) на пару кілометрів від вокзалу до місця, де ми поселилися, далася нелегко. Але таки дійшли, скинули речі, сходили в душ. Вирішили добратися до сусіднього села Микуличина, бо вичитали, що там є пивоварня (не плутати з пивоварнею в селі Микулинці, Тернопільської області).
Плутати таки потрібно, бо тільки завдяки цьому ми й погнали в Микуличин. Передісторія така: «Що ми будемо робити в тому Яремче чотири дні? Треба з’ясувати, що там є поруч цікавого». Кажу: «Поруч є Микуличин, нібито найдовше в Україні село». — «О, Микуличин? А це не там “Микуленецьке” пиво варять?» — «Ні, кажу, це інший Микуличин, ніякого пива там не варять». Ситуацію врятувала Вікіпедія, яка розповіла, що це вже ніяке не найбільше село (хоча було, так, але не в Україні, а в Європі, і не саме по собі, а разом з Татаровим і Ворохтою). І другий важливий факт на всю статтю — що там таки є приватна броварня «Микуличин»! Щастю нашому не було меж. Подивилися на мапі, де саме вона знаходиться і вирішили, що треба неодмінно дістатися туди першого ж дня — відсвяткувати приїзд і урочисте закриття мого гештальту.
Жили ми, власне, не в самому Яремче, а в Ямній, селищі, що межує з ним, фактично околиці міста. По мапі, то до Микуличина звідти — два рази впасти. Садиба, в якій ми оселилися, знаходиться майже на березі Прута. Вартість двомісної кімнати 400 грн за добу (тобто по 200 грн з носа). Не надто сподобалось, тому контактами не ділитимусь. А зимовий Прут прекрасний, так.
Вставлю свої дві копійки (тобто абзац на півсторінки). Варіантів житла в Карпатах безліч — на будь-який смак і гаманець. В поміч вашим пошукам хоча би той самий сайт Карпати.інфо. Але всі ціни варто уточнювати і найкраще запитувати у друзів-знайомих — хто де був і чи сподобалось. А запитуючи, з’ясовувати деталі — що там вам потрібно для повного щастя? Бо ми обирали також за порадою і тому, хто радив, сподобалось дуже, а нам... ну, так... спокійно. Вочевидь, уявлення про щастя у нас різняться:) Ну, і враховуйте, що зима і, мабуть, весь березень — це в Карпатах СЕЗОН! А значить, це натовпи лижників, сноубордистів, навіжений трафік, як у мегаполісі. Тому, якщо ці види спорту вас не приваблюють, а ви їдете просто дихати і милуватися красою (займатися фотополюванням і літрболом), то обирайте щось подалі від всяких Буковелів і їхніх менш розкручених конкурентів. Буде і дешевше, і задоволення більше, справді відпочинете душею. З вами була рубрика «Порадник мізантропа», соціофобам вона також стане у пригоді. Далі буде, у нас ще багато корисних порад для охочих відпочити від людства.
Сучасна гуцульська архітектура — дике поєднання всіх можливих стилів, але часом будиночки на схилах гір виглядають доволі органічно і симпатично.
Йти по трасі Яремче — Буковель — те ще задоволення, але пейзажі навколо компенсували цю незручність.
До Микуличина ми таки дійшли... Ну, тобто до таблички, де Яремче плавно перетікає в Микуличин. Глянули, що до центру, де теоретично мала бути пивоварня, ще чалапати і чалапати. За часів Австро-Угорської імперії село Микуличин було найдовшим в Європі. До відділення від нього Ворохти і Татарова довжина села складала 44 кілометри.
Ну, ви вже в курсі :)
Вирішили під'їхати маршруткою. Але зупинили бусік таксиста, який за 30 грн довіз нас в центр села. Був час обіду і ми, свято вірячи, що от-от поїмо традиційних гуцульських страв, запиваючи крафтовим пивком, пішли шукати те «Гуцульське пиво».
Тим більше, що таксист сказав: «Ось тут недалечко», — і помчав за обрій (насправді повіз наступну партію туристів з чумайданами на Буковель). Після півгодини пошуків я почала згадувати і переказувати веселі історії про «гуцульський кілометр», яким могло виявитись оте «недалечко». А назв вулиць і номерів на будинках було негусто, інтернет тягнув так собі і все, що нам вдалося дізнатися, — це точна адреса броварні, а де знаходимось ми по відношенню до неї — встановити не вдалось. Запитати у когось? Ви що?! Боже збав, це не наш метод.
Промахнулися, але знайшли красиву церкву, прямо, як у поезії Сергія Жадана (вона ж і пісня, його ж) про греко-католиків Галичини. Не чули? Ну, там де про «церкви, криті сріблом та авіаційним дюральалюмінієм». Послухайте обов’язково, тільки дітей від динаміків заберіть. (Підлітків можна не забирати, вони вам самі можуть увімкнути і зацитувати Жадана, і не тільки його).
Зізнаюсь, попередній абзац я трохи переробила і дописала. То ж нічо, правда? Урочисто обіцяю: я більше... буду, звісно!))
Як не дивно, церква виявилася навіть історичною будівлею: Троїцька церква, зведена 1868 року, стіни її дерев'яні, в церкві збереглась унікальна ікона роботи Корнила Устияновича. Пам'ятка архітектури національного значення.
Будували храм силами місцевої громади, але за проектом цісарсько-королівського інженера-архітектора Надвірнянського повітового уряду Я. Чайковецького. Цікаво, що кожен двір Микуличина зобов’язувався збудувати по 3 метри кам’яної огорожі, або ж заплатити за відповідну роботу іншим виконавцям. Деревину везли з урочища Сухоліс, а ще з Форещика. Камінь для фундаменту та огорожі брали з Прута на Лазу. Після сильної повені 1911-го в церкві осів намул — ще кілька років довелось поновлювати фундамент та опорні конструкції, окрім того дах укрили бляхою, дзвіницю — гонтою. Під час Другої світової війни з церкви німці вивези 4 срібні дзвони. Вага найбільшого з них сягала 5 тонн. Той дзвін, кажуть, чутно було навіть за 12 км!
Церква чудово функціонує і донині.
Але душу, тобто шлунок, релігійними історіями не обманеш. Пішли таки шукати пивоварню. Так як писати номери на будинках — то для слабаків, трохи поблукали селом. Але нічо так. Чистенько, акуратненько.
Зверніть увагу на символічні паркани. Таке важко уявити східніше.
Пивоварню ми знайшли...(Першого разу ми тупо пройшли повз неї. Де були наші очі?)) Але нашому розчаруванню не було меж, коли виявилося, що при ній немає шинку, є тільки крамниця.
Дегустувати на порожній шлунок — небезпечно для вестибулярного апарату, тож ми розпитали, де найближче можна поїсти (виявилося, що через дорогу). Другим великим розчаруванням було те, що пива «Гуцульського» в закладі («Добродій» чи «У добродія» — якось так) через дорогу від броварні не виявилося, як і взагалі будь-якого нормального. Одна «Оболонь» (ну «Львівське» же!).
Але, на превеликий наш подив, нам дозволили (!) махнутися знову ж таки через дорогу і взяти цей омріяний напій богів з собою, до «Добродія» тобто.
І навіть келихи дівчинка-офіціантка принесла, і чемно та з розумінням посміхалася.
Далі була година кулінарної вакханалії з грибною юшкою, дерунами і гуцульським банушем з бринзою та грибами у сметані. Хоча ні, з банушем була боротьба не на життя, а майже на смерть)) Порції виявилися надто великими і ситними.
Тому замовляти варто всього по одному і ділити на двох. Та, думаю, це і так всі знають: гуцульська душа щедра і широка, значно ширша за можливості вашого шлунку. Дівчинка-офіціантка здивувала мене ще раз, коли висловила сумнів щодо того, чи смакуватиме мені бануш, якщо додавати до нього гриби в сметані. Втім, можливо, це вона так ввічливо і ненав’язливо натякала на те, що: «Ти же луснеш, дєтачька! Куди тобі ще ті гриби, та ще й в сметані?!» Але вибір було зроблено. І таки-так: гриби нам здолати вдалося (білі, мммм!..), а от у двобої з банушем ми здалися. Дівчинка знову з розуміючою посмішкою і словами «Я так бачу, що це можна забирати?» — після нашої понад годинної боротьби забрала його з очей подалі, але на моєму серці лишився шрам. Так завжди буває, коли щось смачнюче понадкусювати вдалося, а сил доїсти забракло. Ви тільки не подумайте, що бануш (він же банош) нам не сподобався! Просто, якщо ви раптом не в курсі, це дрібно змелена кукурудзяна крупа, зварена на... сметані! А тепер уявіть, що це ми заїдали грибами в сметані ж, а посипане воно було бринзою, зовсім не знежиреною, а дуже навіть навпаки... Коротше, бануватиму (сумуватиму, тобто) я за тим банушем ще довго. Може, саме тому він так і зветься?
Пива ми потім таки купили, взяли всього потрошки. І квасу. Ось тут можна глянути асортимент і ціни.
А от пивна косметика, наявність якої приємно здивувала, натомість неприємно здивувала цінами. Але зрештою, вони не такі й високі (дивлячись, із чим порівнювати), особливо, якщо вона якісна. Я не купила, втім на сайті все є, можна замовити і випробувати.
Але починало сутеніти (і холодати, вдень було плюс п’ять, а уночі зробилося мінус п’ять) і ми поїхали в нашу садибу дегустувати куплене пиво... Бо наступного дня вирішили (зовсім несподівано так)... піднятися на Говерлу!
Ну, хтось вирішив, а хтось наївно думав, що скатаємось у Ворохту, там покрутимось трохи і додому)) Та не так сталося, як гадалося...
Але про то наступного разу. Не перемикайтеся. Буде цікаво.
