Автор витерпів екстремальну поїздку в кузові ЗіЛ-131, відчув себе мішком з піском, щоб ви, відкинувшись на спинку крісла, в цьому дописі побачили неймовірні красоти Ліснівського хребта та його околиць, познайомилися із побутом полонинного господарства, порвали шаблони, дізнавшись цікавий факт про папєрєдніка і побачили як приганяють та доять отару овець.
1. Ліснівський хребет з його полонинами відкриває туристам неймовірні красоти навколишніх Карпат.
2. Ось ми, гарно поснідавши, залізли до кузова брутального ЗіЛ-131, що повезе нас на полонину. Можна було-б туди пройтися ніжками, проте це зайняло-б багато часу, якого не залишилося-б на перебування зверху. Ну, або виходити з самого рання, чого ніхто не хотів робити. Хоча, так, по хребту проходять марковані маршрути.
3. Вантажівка набирає ходу, пасажири починають відчувати себе вантажем і вчаться ухилятися від гілок. Далі будуть думки — навіщо я сюди сів?
4. Їдемо лісовою дорогою. Наш атракціон одного разу перегрівся і став. На цій ділянці іще найкраща дорога.
5. Виїжджаємо на гору — дорога виводить на хребет і поїздка стає схожою на американські гірки — вниз, вгору, вниз, вгору, яма, гілки, яма, гілки. А навколо дуже гарно.
6. Десь там, знизу, залишився Микуличин. Висота хребта близько 1200 метрів над рівнем моря. Колись чув, що шкіра для сидінь дуже дорогих автівок робиться із худоби, що весь час знаходилася в горах — там немає комарів.
7. Вантажівка знову зупинилася і ми оглянулися на навколишні красоти.
8. Нарешті приїхали — полонинне господарство. Нас там чекали, власне, віз сюди його власник. Схоже, що туристи для нього — один із способів підробітку, що там тих овець.
9. Суть в тому, що вівця дає найбільше молока (корови тихенько хіхікають поруч — коза і то більше дає) коли вони пасуться на ходу. В селі пасти ніде, коло села всі землі використовуються під сінокоси, а от вище косити уже ніхто не буде — не навозишся. Тому такі господарства розташовуються у важкодоступних полонинах, хоча це іще відносно доступне — всього півгодини потрястися у кузові і ти на місці. Так от, овець із весни до осені виганяють на полонини, там влаштовують тимчасові будівлі і стережуть їх.
Як бачите, загін для овець порожній — вони зараз пасуться деінде і будуть пригнані пізніше. Поруч із загоном щось типу великої собачої будки — насправді, там ночують вівчарі, поруч із отарою, щоб у разі нічного візиту косолапого, оперативно пояснити йому, що, окрім кущів з малиною, йому нічого не світить. Та-й малину вже пожерли туристи.
10. В тім, собача будка теж присутня. Менший собака гавкав на туристів, помахуючи хвостом. Гадаю, сигналом появи ведмедя слугує замовкання собаки — поки гавкає, можна спати.
11. Йдемо до господарських будівель — там ночує ватаг, готуться їжа і зберігаються продукти. Прапор України підказує туристам, які заблукали, що вони іще не забрели до Румунії.
12. Поруч із будівлями живе більший собака — він більш злий. Взагалі, тема ведмедів і розмові тут не прийнята, щоб не накликати.
13. Заходимо всередину — там закопчено, димаря немає. А зверзу стоїть будз — овечий сир і проходить димом. Хотів покласти більше фотографій закопченого інтер’єру, проте допис і так вийшов великий.
14. Виходимо назовні — поки для нас готують банош — вівчарську страву — ми маємо час прогулятися навколо. Взагалі, робота на полонині дуже важка, я-б не витримав, хоча маю певний досвід сільського життя із господарством. Так ось, на полонині є трішки ВРХ окрім овець.
15. Йдуть сюди працювати явно не від хоршої долі — все-ж краще підніматися на верх туристом. Гуляємо хребтом і бачимо гарні краєвиди.
16. Явірник-Ґорґан на горизонті. Колись хочу туди вилізти.
17. Це полонинне господарство іще не таке віддалене від населених пунктів і кажуть, що тут тримав свої вівці папєрєднік Віктор Ющенко. Ага, у нього не тільки бджоли. За дачу в Микуличині я казав. А тепер позбирайте свої порвані шаблони.
18. Тим часом нам приготували банош у казані — туристи потихеньку сходяться за стіл, зараз будуть розсипати по мисках.
19. Дуже ситна страва із кукурудзяної крупи, овечої сметани, бринзи — жиру в цій порції як у стограмовій пачці чистого масла. Разом із підпаленими на вогні ковбасками та хлібом вийшов нічогенький обід. А ви їли банош на полонині? Для повного щастя треба було дерев’яну ложку.
20. Погода вже давно досить суха, грибів не густо, проте поки гуляли навколо, дехто знайшов великого гриба.
21. Спочатку пригнали молодняк.
22. Вівці припаркувалися під деревом і відпочивали.
23. Із-за лісу долинали вигуки і скоро стало зрозуміло, що сюди женуть велику отару. Всі стали коло лісової дороги — там з’явилися перші вівці.
24. Під крики вівчаря вони йдуть до обори. Туристи на задньому плані роблять однакові кадри. Я теж тисну кнопку в режимі серійної зйомки — переглядаючи знімки один за одним виходить майде анімація, де отара овець наступає. А попереду — коза. Кажуть, що за допомогою неї можна управляти ходом отари, коза розуміє, куди прямувати, а вівці йдуть слідом.
25. Під крики вівчаря, який давно посварився з бритвою, отара суне до обори. Хтось не втримався і видав "Аллах акбар". Але цілий день бігати і кричати — це ще треба витримати.
26. Обора поділена на дві частини — нижня для недоєних овець, верхня для доєних. У нижній студенти готуються до сесії вівці чекають на процедуру відбору молока. До верхньої частини веде вузький лаз, кудою пропускають по одній вівці, доять і відпускають.
27. Багато вовни. Можна рукою дотягнутися — вона всередині аж гаряча, вівцям тут жарко. Так тут, на полонині, іще приємна температура, продуває вітерець, а як вівцям десь там у більш жарких країнах, де Аллах акбар?
28. Вівчарі відкрили штафетину, тудою пролізли перші вівці — коза і тут перша. Вівцю хватають за цицьки, притягують до відра, цвірк-цвірк і відпускають. Насправді, там мало малока, на всю отару вистачить години півтори, а зараз і менше.
29. Процес ближче — трішки овечої еротики. Вівчарі, по ходу, відповідали на наші запитання і не зважали на клацання затворів.
30. Також ми затарилися будзом — його можна перетерти на терку, гарно посолити і вийде бринза. Саму її їсти не вийде, а от як приправа до різних страв, де можна класти тертий сир, вона чудова. Я собі додому взяв вузлика майже в півтора кілограми, гарно посолена бринза витримує поїздку через пів України. Також копчений будз непогано йде до місцевого пива.
31. На цьому все — ми залізли у екстремальну вантажівку і з вітерцем покотилися донизу.
