Світлана Талан «оголила» правду про Донбас і про те, яким свавіллям займаються там «бородаті дядьки».
Сьогодні, на літературній зустрічі в Івано-Франківську, луганська письменниця розказала про роман «Оголений нерв», який є відображенням того, що відбувається на сході країни, повідомляє новинар Фіртки.
«Коли, після «референдуму» з міста зникли українські прапори, коли містом ввечері пронеслися бронетранспортери з прапорами Росії та Чечні» – стало по-справжньому страшно», - ділиться своїми переживаннями жінка.
Під час стрілянини люди ховалися в бомбосховищах. Світлана ж ніколи не тікала, а навпаки, вмикала комп’ютер і починала писати.
«За спиною, від вибухів стрибали каструлі, а я тремтячими пальцями била по клавіатурі і молила «Боже поможи», - ділиться письменниця своїми відчуттями.
Три місяці Лисичанськ був під окупацією, пережив важкі часи, за яких мешканці натерпілися не аби-якого страху.
«Війна прокотилася не лише по вулицях міста, вона прокотилася по наших родинах, по наших душах, коли сімї поділились навпіл і почали ворожнечу між собою», - розказує жінка.
Вулицями ходили «бородаті дядьки» і забирали у людей, що виходили з магазину, продукти, які ті купували для себе. А ще,зі словами «слышь ты…» ,заставляли повертатись до магазину за сигаретами…І всі купували.
Найважче було пережити очікування. Не було газет, інтернету, телефонного звязку – тільки вибухи.
Родина письменниці не знала коли їх звільнять від бойовиків і чи звільнять взагалі.
«І, коли, ми з чоловіком побачили з балкону техніку, яка промчалася вулицею під українським прапором, ми подумали, що нам здалося, бо перед тим три ночі не спали. Тоді ми пішли до Білого Дому пересвідчитись на власні очі чи українські солдати справді звільнили нас від окупації. І під вибухами ми все ж таки добрались до нього. Там ми побачили державний прапор, перед яким я розревілася. І прийшло розуміння того, що є вина кожного з нас в тому, що трапилося, і в майбутньому ми не повинні допустити більше такого», - з тремтінням в голосі згадує Світлана.
«Я не піарюсь на війні – я там живу», - і одинока сльоза застигла на щоці Світлани. Наскільки вистраждана та сльоза, відомо тільки жінці.
