«Пішов, бо інакше не міг»: історія полеглого захисника Івана Майки, який без вагань став на захист України

«Іван пішов воювати, бо для нього це було питання честі й відповідальності. Він не зміг залишитися вдома, коли країна потребувала захисту», — згадує Тетяна Майка свого чоловіка, полеглого захисника Івана Майку.

Іван Майка народився 29 липня 1976 року в селі Радча. Навчався в місцевій школі. Мав спокійний характер та добре почуття гумору. З дитинства захоплювався автомобілями. Вони стали його пристрастю та справою всього життя.

Після закінчення школи здобув фах водія. Пройшов строкову службу в Збройних силах України. Працював водієм як в Україні, так і за кордоном. Брав участь у Революції Гідності.

Із перших днів повномасштабного вторгнення Іван Майка без вагань став на захист України. Спочатку служив водієм на Донеччині. Був старшим стрільцем 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Воював на Покровському напрямку, сумлінно виконував бойові завдання та залишався відданим військовій присязі й побратимам.

Тетяна Майка згадує його як спокійного, доброго і справедливого чоловіка, який вірив: захищати свою країну — не вибір, а обов’язок.

Жінка розповіла журналістці Фіртки про їхнє спільне життя, захоплення чоловіка, його військовий шлях та чин.

Тетяна Майка ділиться, що вони познайомилися на роботі — разом працювали у магазині-пекарні.

«Я була продавцем, а чоловік — водій-експедитор. Разом працювали два роки. Пізніше почали дружити. Спочатку була недовіра, але Іван був завзятий.

І стосунки почалися з його допомоги мені у будь-яких речах. Ми були сім років разом, з яких п’ять — в офіційному шлюбі», — розповіла дружина загиблого Івана Майки.

фото подружжя

Офіційне одруження стало для Тетяни Майки непростим рішенням. Після невдалого першого шлюбу вона боялася знову створювати сім’ю. Проте її майбутній чоловік був наполегливим і щиро прагнув, аби вони стали подружжям.

«Я не дуже хотіла офіційного шлюбу, бо мала невдалий перший досвід. Мені було страшно. Але він дуже наполягав, дуже хотів, щоб ми одружилися. Я тоді ще не була до цього готова», — зазначила Тетяна.

Не меншою була й тривога жінки за доньку Настю від першого шлюбу. Тетяна переживала, чи зможуть вони знайти спільну мову. Та всі побоювання виявилися марними.

«Найбільше я боялася, чи вони порозуміються. Але цей страх був абсолютно безпідставним. Настя одразу прийняла його. Вони всюди були разом, постійно проводили час разом. Люди навіть казали, що ніколи не подумали б, що це не його рідна дитина.

Він ставився до неї як до своєї, і я ніколи не відчувала, що він її не прийняв».

Згадуючи чоловіка, Тетяна Майка не прагне його ідеалізувати. Каже, що він був звичайною людиною, але саме в цій простоті й полягала його особливість.

«Він був простим, звичайним чоловіком. Працював водієм, і це було його життя. Ми навіть жартували, що він народився з кермом у руках.

Він неймовірно любив автомобілі. Уся його робота була пов’язана з машинами, він мав усі категорії водійських прав. У чоловіка була й велика мрія — сісти за кермо великовантажної фури та працювати далекобійником.

Він любив життя, будував плани на майбутнє. Мріяв подорожувати та прожити довге й щасливе життя до старості».

Тетяна розповідає, що чоловік був добрим, спокійним і справедливим.

«Він не був ідеальною людиною, як і всі ми. Мав свої недоліки. Але в нього було дуже сильне почуття справедливості. Іван хотів, щоб усім було добре, щоб усе було правильно. Для нього це було надзвичайно важливо», — додала жінка.

Про свого чоловіка як воїна Тетяна говорить як про справедливого та щирого захисника.

«Хотів, щоб усе було правильно. Любив Україну, був на Майдані під час Революції Гідності. Для нього це був обов’язок — не питання вибору.

Будучи на війні, чоловік ніколи не скаржився на труднощі, хоча їх було дуже багато, адже перебував у зоні бойових дій. Завжди намагався підтримувати побратимів і друзів. Постійно казав: «Все буде добре».

Він розповідав, що під час знайомства з побратимами, які, як і він, були водіями, сказав, що в Польщі працював на автобетонозмішувачі (міксері). Відтоді за ним і закріпився позивний «Міксер».

Початок повномасштабного вторгнення родина пам’ятає до дрібниць. Того ранку вони збиралися на роботу, коли пролунали перші вибухи.

«Ми ще до кінця не вірили, що буде війна. Але коли почули перші вибухи, він одразу сказав: «Війна». Незабаром принесли повістку, і він без вагань поїхав до військкомату. Він говорив: «Хто піде, як не я? Я мушу захищати свою країну».

Він весь час казав: «Коли я вже піду? Я більше не можу чекати». Не хотів сидіти вдома, поки інші вже стали до війська.

Так, 6 березня йому зателефонували з пропозицією терміново стати водієм військової техніки. Відмовлятися він навіть не думав.

Запитали, чи може сісти за кермо водовозки, бо не кожен водій умів керувати такою машиною. Він одразу погодився. Для нього питання вибору не стояло», — пригадала жінка.

Уже наступного ранку, 7 березня, Тетяна разом із братом чоловіка Богданом відвезли його до місця збору.

«Він уже був повністю зібраний. Ми повезли його до місця розташування. Звідти вони вирушили до Рівного. Так почався його військовий шлях.

Іван пішов воювати, бо для нього це було питання честі й відповідальності. Не думаю, що він зміг би залишитися вдома, коли країна потребувала захисту».

Перед тим як вирушити на фронт, чоловік Тетяни Майки сказав їй слова, які вона пам’ятає досі:

«Все буде добре. Я тебе люблю», — ці слова були його постійною фразою. Навіть під час побутових сварок, які траплялися, як у кожній родині, він завжди повторював: «Все буде добре. Я тебе люблю».

На початку повномасштабного вторгнення подружжя ще не усвідомлювало масштабів війни.

«Ми всі тоді думали, що це на два-три місяці, що все швидко закінчиться. Ми не розуміли, що це затягнеться на роки. Тоді ще не було усвідомлення, що відбувається насправді», — пояснила жінка.

Тетяна зізнається: життя поділилося на «до» і «після» того моменту, коли чоловік пішов до війська.

«Дуже сильно життя змінилося. Це ніби два різні життя — до і після. Він пішов 7 березня, і тоді, прощаючись, віджартувався, що це мій подарунок на 8 березня. Я тоді відповіла, що все буде добре».

Перші місяці війни, каже Тетяна, були особливо важкими через невідомість і хаос.

«Тоді було дуже складно. Ми не розуміли, що відбувається, не було ні інформації, ні доступу до нормального зв’язку.

Він служив у матеріальному забезпеченні, був водієм. Ми намагалися якось зібрати йому необхідні речі, але це було дуже важко — тоді ще не було волонтерських мереж у тому вигляді, як зараз.

Про виплати, про забезпечення — ми тоді взагалі нічого не знали. Це зараз усе є в інтернеті, є волонтери, допомога. А тоді ми були повністю в невідомості», — уточнила Тетяна.

Після формування підрозділу чоловік Тетяни разом із побратимами вирушив у район Покровського напрямку.

Іван Майка рідко, але все ж ділився з дружиною тим, що бачив на війні.

«Він розповідав. Це було дуже важко слухати. У нас у сім’ї ніколи нічого не приховували одне від одного. Але це були настільки важкі речі, що іноді навіть важко було їх усвідомити. Я ніби жила цим у реальному часі.

Дуже важко було, коли він не виходив на зв’язок. Бували ситуації, коли просто не було можливості зв’язатися. І це найстрашніше — невідомість».

Останні місяці перед загибеллю були складними — через хвороби та постійні навантаження.

«Він був хворий: висока температура, сильна слабкість. Спочатку чоловіка лікували в місцевих санчастинах, а вже пізніше в госпіталі.

Після лікування чоловіка знову повернули у стрій. Він навіть казав, що його можуть комісувати, але в четвер зателефонував і сказав: «Мене забирають назад на позицію», — пригадала дружина полеглого військовослужбовця.

23 квітня 2023 року Іван Майка загинув поблизу населеного пункту Пречистівка Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми, отриманої під час виконання бойового завдання.

«Це було зранку. Він подзвонив і сказав, що вони поспішають, що не встигають. Сказав, що перетелефонує, коли буде на місці. І більше я його не почула.

Після цього зв’язок обірвався. Почалися дні тривожного очікування. Він раніше міг не виходити на зв’язок, але його побратими завжди казали, що все добре. А тут уже почалися підозри. Я почала дзвонити всім — ніхто не відповідав».

Правду Тетяна дізналася від побратима.

«Я набрала одного з хлопців. І він після паузи сказав: «Ми не доїхали… ми підірвалися… він 200». І кинув трубку.

Після цього я почала самостійно шукати підтвердження. Я дзвонила всюди, навіть на гарячу лінію. Було десятки пропущених дзвінків, але відповіді не було. Потім уже побратими підтвердили, що він загинув, але офіційного повідомлення ще не було», — розповіла Тетяна. 

Тетяна зізнається: найважче було навіть не сама звістка, а невідомість і очікування.

«Це було найстрашніше — коли ти вже ніби все розумієш, але офіційно тобі ніхто нічого не каже», — сказала Тетяна.

Попри біль втрати, жінка каже, що відчуває підтримку оточення.

«Від громади підтримка є. Не можу сказати, що її немає. Люди допомагають, цікавляться. Але кожен такий випадок — це дуже індивідуальна історія, і біль нікуди не зникає».

Після загибелі чоловіка Тетяна Майка намагається підтримувати зв’язок із його побратимами, однак визнає — це відбувається рідко.

«Я знаю, що дуже багато хлопців із тієї бригади вже немає серед живих. Частину підрозділів розформували, і залишилося зовсім небагато людей», — додала вона.

Поступово після втрати, каже жінка, змінюється і внутрішня опора.

«Не можу сказати, що саме віра допомогла мені в перший період після загибелі чоловіка. Я вірю в Бога, але після втрати чоловіка була сильна зневіра. У такі моменти ти навіть думаєш, чи правильно молилася, чи достатньо.

З часом приходить розуміння, що це не в наших силах і все відбувається не випадково. Велику роль зараз відіграє спілкування з людьми. Дуже допомагає спілкування. Це те, що тримає.

Зараз трохи стало легше, але біль нікуди не зник. Особливо важко, коли немає розуміння з боку людей, коли інколи можуть сказати щось болюче. Це дуже складно переживати».

Водночас, зізнається Тетяна, зараз вона менше стежить за новинами.

«Дуже багато інформації, і не вся вона правдива. Є багато дезінформації, і ти мусиш вміти відрізняти правду від фейків.

Війна для мене — це не просто новини. Це особиста історія втрати, болю і великої ціни, яку заплатила моя родина та щодня платять українські родини за свободу.

Дуже хочеться, щоб люди пам’ятали, якою ціною дається ця свобода, пам’ятали не лише Героїв, а й їхні родини, які живуть із цією втратою щодня», — зазначає Тетяна.

Жінка визнає: питання довіри суспільства та пам’яті про війну для неї залишається складним.

«Є люди, які пам’ятають, але їх не так багато. Часто бракує розуміння, особливо щодо ветеранів. Насправді суспільству ще потрібно навчитися підлаштовуватися під них, а не навпаки.

Ми стояли на хвилині мовчання. І в цей час люди просто проходили повз. Ніхто не зупинився. Це було дуже боляче. Не всі ще усвідомлюють ціну втрат».

Жінка хоче, щоб чоловіка пам’ятали не лише як героя, а й як добру, щиру людину, люблячого чоловіка, тата й дідуся.

«Людину зі своїми планами, мріями та переживаннями. Патріота з великим серцем. Він не хотів бути героєм — просто жив, любив, будував своє життя й дбав про тих, хто поруч», — підкреслила Тетяна Майка.


Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!


Читайте також:

Війна: як пережити смерть рідних


Коментарі ()

29.07.2026
Катерина Гришко

На Івано-Франківщині одночасно зростає кількість зареєстрованих безробітних і посилюється дефіцит працівників. Бізнес шукає людей для виробництва, будівництва, транспорту, медицини та сфери обслуговування, однак закрити вакансії стає дедалі складніше.

497
19.07.2026
Тетяна Ткаченко

Викладач Карпатського національного університету імені Василя Стефаника Юрій Довган не мріяв стати героєм. Просто вважав, що не має права залишитися осторонь. Провів останні пари, попрощався зі студентами й пішов шукати шлях до війська. З п'ятої спроби його прийняли. Про службу в Силах оборони, труднощі після звільнення з армії, адаптацію та роботу зі студентами ветеран розповів журналістці Фіртки. 

2041
16.07.2026
Павло Мінка

Як під шумок відставки уряду Рада переписала статтю 301 Кримінального кодексу, прибравши заборону на "доросле кіно".

1154
11.07.2026
Ігор Бартків

Цього тижня The Economist віддав обкладинку одному з найбагатших росіян і провів із ним майже 60 годин у розмовах.

1287
07.07.2026
Вікторія Матіїв

В інтерв'ю журналістці Фіртки Ірина Онищук розповіла, чому театр сьогодні став своєрідною терапією, як війна змінила глядачів і самих митців, що найчастіше турбує військових після повернення з фронту та чому віра в людей залишається її головною опорою.

1734
03.07.2026
Олександр Мізін

Корупційна схема чи «ринкова реальність»? Поки МВФ наполягає на підвищенні тарифів для населення, монополісти отримують надприбутки.  

2918 1

Картинка, коли 16-річні дівчатка хором кричать «Сирок – геть!» — то це не лише щира емоція, але і, очевидно, технологія. А ще якась колективна нам ганьба.

1241

Фільм революційний, бо має широку візуальну павутину. І в цій павутині кожен буде плутатись по-своєму. Певна категорія буде засуджувати, бо ніби забагато власних інтерпретацій. Але Нолан, можливо, захотів стати сліпим, як Гомер.

715

Як влада дає метастази від людини до інституцій і чому держава має вміти пережити своїх лідерів

471

Закупівлі, відбудова, регіони і роль бізнес-мереж у тому, щоб публічні гроші працювали на спроможність, а не лише на звітність.

1241
23.07.2026

Замість обмежень, радять зважати на контекст, баланс у раціоні та якість продуктів.  

5864
17.07.2026

Добра тарілка — це не дієта, а насолода: страви, які радують очі, душу і живлять тіло. Навіть простий перекус може стати маленьким ритуалом, що заряджає позитивом на кілька годин уперед.  

5404
13.07.2026

Війна та стрес суттєво впливають на харчові звички.

10802 2
25.07.2026

У відпустовому центрі в Погоні 19–20 вересня відбудеться Міжнародна проща вервиці. Для паломників підготували дводенну програму, яка включатиме спільну молитву, Хресну дорогу, архієрейські богослужіння, нічні чування та поклоніння Пресвятим Тайнам.

1651
23.07.2026

На початку серпня Івано-Франківщина прийматиме дві всеукраїнські прощі — до галицької чудотворної ікони Матері Божої у Крилосі та до відпустового центру блаженного священномученика Симеона Лукача у Старуні.  

1536
19.07.2026

Старий сидів біля оазису, біля входу в одне близькосхідне місто. До нього підійшов юнак і запитав...

7677
15.07.2026

З 3 по 9 серпня у селі Погоня відбудеться дитячий християнський табір «7 дарів Святого Духа. Веселі канікули з Богом – 2026».

1271 1
28.07.2026

Акторка Івано-Франківського драмтеатру Мирослава Полатайко зізнається, що в дитинстві не мріяла про сцену та не любила виступати перед публікою. Попри це, родинні традиції, підтримка близьких і наполеглива праця допомогли їй знайти своє покликання та полюбити акторську професію.

5950 2
23.07.2026

Росія щораз більше стикається з наслідками повномасштабного вторгнення в Україну. Про це пише The New York Times в статті-аналізі книги доктора Анни Нотте «Ми переживемо їх: Глобальна кампанія Путіна з метою перемогти Захід».

625
14.07.2026

Із дев'яти народних депутатів, обраних від Івано-Франківщини, п'ятеро підтримали документ, одна депутатка утрималася, ще четверо не підтримали його різними способами.

1610
03.07.2026

Президент Польщі Кароль Навроцький (колишній боксер і сутенер, яким його називають політичні опоненти) нещодавно очолив рейтинг довіри серед польських політиків із рекордними 54,8%. 

2060
26.06.2026

Законодавча пропозиція щодо об'єднання Румунії з Молдовою, була схвалена румунською Палатою депутатів без голосування завдяки завершенню терміну розгляду ініціативи.  

1959