Саме у такій послідовності я бачу серію публікацій з цієї теми. Отож, розберемося зі змістом поняття та ключовими дефініціями. Одразу даю посилання на головний ресурс, де можна прочитати про НУШ та всі її аспекти - https://nus.org.ua/about/
Дисклеймер: автор тексту не ностальгує за совком чи корупцією в освіті, автор є істориком і хоче розібратися в минулому, змісті змін, аби чіткіше побачити, де зараз є наша освіта та куди їй треба рухатись. Отож, коротка історична довідка.
Усі тридцять років відновленої незалежної України, наша система освіти знаходиться в стані перманентних змін і реформ. Подивимось, що відбувалося:
«90-ті»
Доки вищі органи влади займалися різноманітними перейменуваннями, ініціатива пішла знизу: упродовж першого року незалежності утворили кількасот так званих «закладів нового типу». Значною мірою тут доклалися діаспоряни, ініціюючи перед новообраними міськими радами відновлення ліквідованих радянською владою гімназій та ліцеїв.
До прикладу, в 1992 році відновила свою діяльність Українська гімназія в Івано-Франківську (перетворена совєтськими окупантами у середню школу в 1939, відновлена, а згодом - евакуйована в часі німецької окупації).
Ліцей ім.М.Сабата (Українська гімназія №1)
Головними проблемами на той момент були:
- нестача приміщень. Часто школи, а особливо – «заклади нового типу» - працювали в пристосованих будівлях, практикувалися окремі «гімназійні» або «ліцейні» класи при звичайних середніх школах. По-суті – класи поглибленого (профільного) навчання. Це спонукало жорсткішою зробити сертифікацію таких закладів середньої освіти, що одразу потягло за собою скорочення кількості;
- дефіцит кадрів, особливо учителів української мови. Та й узагалі учителів. Адже, нагадую, мова йде про дев’яності, коли гіперінфляція, тривала заборгованість по заробітній платі, відтік кадрів та т.п. Робота вчителя поступово падає на рівень низькооплачуваної та малоавторитетної. Та, власне, як і професія військового, лікаря тощо;
- проблеми із матеріально технічним забезпеченням. У ті часи появилися дуже цікаві та цінні за змістом, але часто неякісні за друком, підручники з усіх предметів, але вони ще й або не потрапляли до шкіл, застоюючись на складах, або на уроках, де працювали демотивовані вчителі, ставали лише здобиччю для окремих фанатів самостійного читання. Крім підручників, не вистачало буквально усього: мийних засобів, крейди, електролампочок тощо;
- «розбазарювання об’єктів освіти» (цитата з матеріалів колегії МОН). Пригадайте церкви чи молитовні доми в приміщеннях садочків, весілля в їдальнях шкіл та десятки інших прикладів комерційного використання навчальних приміщень. Слід сказати, що часто ці комерційні ініціативи від директорів шкіл були просто намаганням залатати чергову дірку в бюджеті школи;
- відсутність харчування у школах та неналежне опалення.
Стандартною стала горда реляція чиновників усіх рівнів: «незважаючи на … (перелік проблем) навчальний рік розпочато/завершено вчасно».
До речі, Державна національна програма «Освіта» (1993), стверджувала мету - «виховання свідомих громадян Української держави» та завдання - «формування національної свідомости, любови до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовности її захищати».
«Нульові»
В останній рік ХХ століття була запроваджена 12-бальна система оцінювання. Важливою інновацією стало те, що тепер зникло, бо втратило сенс, поняття «залишитися на другий рік», адже всі оцінки стали «позитивними».
Ця зміна увійшла в систему й прижилася порівняно легко, адже давала більший простір для визначення рівня знань, хоча досить довго сприймалася скоріше як звична 5-бальна, просто розширена.
До речі, багато закладів нового типу практикували власні системи оцінювання, які мали спектр вже у 100 балів. Часто такі заклади, а появилися вже й приватні, не лише комунальні школи, мали власні навчальні програми, видавали різноманітні посібники, підручники та методичні матеріали.
Зате ідею 12-річного навчання (яку упроваджували з 2001) в українському суспільстві зустріли «в штики». Саме тому за рік до завершення цього етапу реформи, її скасували у 2010-му. До речі, головним аргументом була економія бюджетних коштів.
Як показують сучасні дослідження, негативний фон створили дії самого міністерства: просто не було вирішено чим заповнити «зайвий» рік навчання. Адже всі держави, де існує саме дванадцятирічна середня освіта, практикують профільне навчання на завершальному етапі, наші ж реформатори просто вирішили розтягти навчальний матеріал на більшу кількість років.
Цілком резонно, що попри емоційні заголовки газет про «повернення до СРСР», сама ідея скасувати безглузду дію знайшла підтримку в суспільстві.
Який бардак почався тоді в освіті – словами передати майже нереально: навчальні програми, що були «розмазані» на 12-річку, терміново ущільнювалися, ще терміновіше друкувалися нові підручники, що потрапляли до шкіл із піврічним запізненням або не потрапляли взагалі; університети отримали виклик залишитися цілий рік без випускників; опинилася під загрозою й нова система вступу (про що окремо далі).
У цих панічних діях було і кілька відверто злочинних діянь.
Так, наприклад, з підручників історії «зник» період міжвоєнної історії. Подібні казуси мали місце в усіх предметах, але що викреслив Табачник з історії: індустріалізацію, колективізацію, Голодомор 1932-1933 (визнаний тоді вже Геноцидом), репресії та чистки.
Фактично просто викинули період 1928-1939 років. Сюжет підручників тоді виглядав десь так: почалися реформи більшовиків, які відбудували зруйновану «громадянською війною» державу і все ніби пішло на лад, але потім «напали нацисти».
Пригадуєте анекдотичний діалог Скрипіна і Царьова? Той самий, про «когда началась Вторая Мировая война». Цей яскравий мем є необхідною візуалізацією стану освіти, яку конкретно тоді лихоманило.
До речі, опис зачистки змісту підручників був би неповним, якби не згадати про усунення з книжок згадок про Помаранчеву революцію. Аргументація – надто мало часу пройшло аби давати тим подіям оцінку.
У 2002 році затверджена «Національна доктрина розвитку освіти», де йдеться про виховну роль освіти, зокрема про «виховання особистости, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється», а також «свідомого громадянина, патріота».
Як бачимо, тут уже відсутнє поняття «національної свідомості», що дуже суголосно з паралельними діями тогочасної влади: зі свідоцтва про народження прибрана графа «національність» (2002), з паспорта громадянина України вона зникла ще раніше.
На фоні всіх цих темних справ унікальною світлою плямою виглядає найуспішніша з усіх впроваджених реформ освіти – поява Зовнішнього незалежного оцінювання.
Сама ідея, реалізована у 2008 році, має досить багато аналогів по світу, але головною метою, яку ставили перед собою в наших реаліях – була боротьба з корупцією при вступі та забезпечення рівного доступу до закладів вищої освіти.
Попри численні намагання дискредитувати ЗНО та створення лазівок, які дозволяють місцями обходити систему, реформа спрацювала. Головний результат – усунення від процедури оцінювання якості знань абітурієнтів як шкіл, так і університетів, мінімізація людського фактора.
ЗНО намагалися «торпедувати» під різними приводами:
- стрес учасників;
- помилки у завданнях;
- невідповідність програмі;
- ймовірність вгадування і загалом недосконалість тестів;
- відсутність творчих завдань;
- дорого;
- віддаленість пунктів тестування;
- незрозумілість розрахунків, рейтингів, додаткових показників;
- з найсвіжішого – пандемія.
З часу появи система Зовнішнього оцінювання удосконалювалась, використовуючи власний досвід та пристосовуючись до нових реалій, тут легко знаходили собі місце численні місцеві ініціативи чи ідеї, впроваджені на національному рівні.
А ще ця, повторюся, найвдаліша з реформ нашої освіти, зміна, показала всі ключові проблеми нашого шкільництва. І саме завдяки ЗНО став очевидним той факт, що українська школа потребує змін.
Третій десяток: наші дні
У 2014 році МОН очолив Сергій Квіт – колишній Президент легендарної Києво-Могилянської академії. Увага його короткої дворічної каденції була зосереджена навколо вищої освіти – від нового Закону до переведення закладів вищої освіти з окупованих територій.
Університети отримали автономію, зникли «спеціалісти» та «кандидати наук», почалася кампанія боротьби з плагіатом.
Щодо шкіл, то тут з суттєвих змін слід відзначити хіба що впорядкування питання друку свідоцтв та атестатів. Саме упродовж 2014-2016 років розпочалися експерименти з опорними школами.
Під час «години уряду» в стінах Верховної ради 11 грудня 2015 року, на той момент іще прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, визначив як головні завдання – реформу освіти, медичну реформу, децентралізацію, прозору приватизацію та судову реформу. Але політичні реалії склалися інакше й змінювати освіту прийде ексдепутатка Лілія Гриневич.
З того часу тема реформи освіти, а трохи згодом – тема Нової української школи – стане одним із найбільш обговорюваних питань українського суспільства.
Далі буде...
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
