Ми живемо у часи, коли всім і завжди катастрофічно бракує часу – від студента у велошоломі, який привіз замовлену піцу, до майновитого хлопаки зі спорткару. Бо хворіємо на однакове захворювання – не встигаю! На світі все менше людей, яким щастить виконати все, що розпланували. У потоках з недоробленого і недовиконаного нам так ніколи виринути, щоби поспілкуватися з рідними чи близькими, що настає момент, коли ми ту можливість втрачаємо назавжди.
Як правило, ми мчимо, поки не наступає, як кажуть психоаналітики, «ситуація гострого горя» - раптова смерть близької або рідної людини. Тільки це примушує зупинитися або хоч перевести подих.
Приятель розповів, що після смерті матері видалив з записника у мобільному понад сотню нагадувань на різні теми, на які планував порозмовляти з мамою. Інший товариш, відомий лікар-фахівець, зізнався, що після смерті батька півтора року плакав, що так і не знайшов часу заїхати до тата, поки він лежав хворий. Він забезпечував батьків, піклувався про них, але запланував приїхати до тата, коли він одужає. Відома співачка якось зізналася, що після смерті хресної у неї дуже часті напади суму, бо не може пробачити, що не відвідала її, поки та ще жила..
Важливо зазначити, що згадані випадки окреслюють не статистичний тиждень чи місяць. Йдеться про довгі роки. Зрештою, що там роки? Ми все життя кудись поспішаємо. То наш природній стан. Звикле середовище. А потім наступає вже згадана «ситуація гострого горя», коли приходить усвідомлення, як багато було не зроблено для людини, яка відійшла. І найбільше образа душить від того, що зробити було зовсім неважко.
Кілька років тому до мене серед ночі зателефонував товариш і спитав, чи можу я забрати його з Борисполя. Забезпечена людина, з бізнесом нехай не гігантським, але на трьох континентах. Що ж могло трапитися, що ця вічно зайнята людина, спілкуватися з якою можна виключно через мессенджери, бо він відповідає, коли звільнюється, і раптом у Борисполі, і серед ночі, а це значить, що вилітати мусів раптово, інакше підібрав би собі зручніший рейс, та ще і просить привезти його.
Вже у Києві на квартирі розповів свою історію. Для мами у Львові він влаштував повний пансіон. З ремонтом квартири на її смак, з окремою кімнатою для гувернантки, у якій вона мешкала, щоби ближче до мами, з іншою кімнатою, де зібране медичне обладнання, яке потрібне для моніторингу та підтримування маминого здоров’я. Мама для нього була святою, тому для неї не шкодував нічого. Напередодні того приїзду йому приснилося, що до кабінету його офісу у Новому Йорку залетів лютий тато, який помер дуже давно, вирвав у нього з рук лептоп, кинув його на підлогу і почав кричати:
- Йоб твою мать, поки ти тут цокаєш, мама плаче, переживає, думає про тебе. А тобі ніколи не приходило у голові, що ти так вкорочуєш їй життя?
- Що я маю зробити? – Спитався він у тата.
Але тато крикнув, що довше йому тут бути не можна, а, коли почав на очах розчинятися, то знову крикнув:
- Думай, як маєш голову!
Я дуже довго не розумів смислу його сну. Поки не пережив власну «ситуацію гострого горя». Коли зателефонував до своєї мамулі. Я завжди набирав її мінімум три рази на день. Кілька коротких фраз - мамуля так просила. Телефонував, щоби не давати підстав її фантазіям вимальовувати різні апокаліптичні картини, що зі мною трапилося.
Того дня мамулька, як завжди, жартувала, розповіла, що готується сідати їсти. Потім, щоби уникнути корків, я пірнув у метро і, коли мчав на заплановану зустріч, до мене зателефонував брат, що мами більше немає. Почала їсти, відкинула голову назад і все. З того часу дуже шкодую, що так і не навчив мамулю користуватися планшетом. Вона переживала, що не буде вміти, а я не проявив впертість.
Між іншим, подорож згаданого вище товариша теж не дала результатів. Він побув біля мами майже місяць. Змінив на нову техніку, відвіз маму до Варшави на обстеження, а потім пояснив, що не може кинути працю і запропонував переїхати у будь-яку з його квартир у Новому Йорку, Сіднею або у Ризі. Мама відмовилася і через певну кількість років померла у своїй квартирі у Львові.
Я не знаю про що цей допис.
Розповім про все по порядку аби було зрозуміліше.
У ще доковідні часи я почав роботу над документальним фільмом про Марка Паславського. То був унікальний патріот з енциклопедичними знаннями, економіст від Бога і фаховий військовий, який закінчивши Вест Пойнт, будучи офіцером елітних військ США, пішов воювати за Україну рядовим і там загинув. Передбачається зйомка у трьох штатах Америки, де ріс, вчився і служив Марко. І возити знімальну групу мав мій майже однокусник Юрко, який давно кинув якір в Америці і непогано там прилаштувався. Майже, бо він був на курс молодший. Під час студентства ми жили душа в душу – могли однією килькою пляшку горілки закусити.
Але Ковід змінив всі плани. А після Ковіду у тих, хто готовий був профінсувати цей фільм, погіршали фінансові можливості. Зйомки відкладалися. А ми з Юрком стільки напланували. Щоби хоч якось втішити наші старечі душі, Юрко у Штатах придбав дві пляшки бурбону. Одну залишив у себе, а другу переслав мені. У якийсь момент мало відбутися застілля тисячоліття через Вайбер. Він мав наливати у Детройті, а я у Києві або Івано-Франківську. Але за рік, від коли у мене ця пляшка, ми так і не знайшли можливості зістикуватися. Чесно кажучи, ми того зістикування і не шукали, бо страшенно хотіли зустрітися наживо. А все інше – забавки дорослих вуйків, коли у них є час.
А зранку у неділю, що минула, до мене зателефонував зі Львова товариш і притишеним голосом спитав:
- А, що було в Юрка, що він помер?
Я кілька разів перепитував, про якого Юрка йдеться. Мені страшенно не хотілося вірити, що це саме про нього. Мені легше було припустити, що реальністю стала якась фантастика, але не вкладалося у голові, що помер саме той Юрко.
Але він таки помер…
Я неодмінно розкоркую цю пляшку з прекрасним бурбоном і наллю… щоби випити за упокій душі Юрка.
Люди, не шкодуйте часу на рідних і близьких – всієї роботи все одно не переробите, всіх грошей не заробите, а ми на цім світі не вічні.
