Чому майбутнє світу залежить від читання? Що художня література дає людям і як змінює їх? Чому паперові книжки ніколи не зникнуть? Навіщо у сучасному світі бібліотеки та бібліотекарі? Як звичайна уява здатна покращити наше життя? Які обов’язки ми, дорослі, маємо перед дітьми та світом? Відповіді на ці та інші важливі питання спробував дати всесвітньо відомий письменник Ніл Ґейман у відкритій лекції, прочитаній 2012 року під егідою Агентства з читання у мистецькому центрі «Барбікан», що у Лондоні.
_______
Одного разу я був у Нью-Йорку і слухав розмову про будівництво приватних в’язниць, величезну індустрію в Америці, що постійно зростає. Тюремна індустрія повинна завжди планувати своє майбутнє: скільки камер потрібно буде, скільки в’язнів буде через 15 років? Вони виявили, що це можна дуже легко передбачити, використовуючи досить простий алгоритм, заснований на статистиці того, який відсоток десятирічних і одинадцятирічних не вміють читати. Та, звичайно ж, не можуть читати для задоволення.
Співвідношення не один до одного: не можна сказати, що у грамотному суспільстві немає криміналу. Але є дуже серйозні кореляції. І я думаю, що деякі з цих кореляцій, найпростіші, йдуть від чогось дуже простого: освічені люди читають художню літературу.
Найпростіший спосіб переконатися в тому, що ми виховуємо освічених дітей, — навчити їх читати, і показати їм, що читання приносить задоволення. А це значить, у найпростішому розумінні, знайти книжки, які їм подобаються, дати їм доступ до цих книжок і дозволити їм читати їх.
Художня література має два застосування. По-перше, це такий собі наркотик, який відкриває браму до читання. Прагнення дізнатися, що станеться далі, бажання перегорнути сторінку, необхідність продовжувати читання, навіть якщо це важко, тому що хтось у біді і ви повинні знати, як усе закінчиться… — це дуже реальний стимул. І це змушує вас вивчати нові слова, обдумувати нові ідеї, продовжувати читати. Змушує зрозуміти, що читання саме по собі приносить задоволення. Як тільки ви це збагнете, ви опинитеся на шляху до читання всього на світі. Бо читання є ключем. Кілька років тому були балачки про те, що ми живемо в пост-освіченому світі, у якому здатність розуміти написані слова є наче зайвою. Але ті часи пройшли: слова важливіші, ніж колись були – ми керуємо світом словами, і через те, що світ вислизає у мережу, ми повинні слідувати за ним, щоби спілкуватися та розуміти те, що ми читаємо. Люди, які не можуть зрозуміти одне одного, не можуть обмінюватися ідеями, не можуть спілкуватися, а програм перекладачів завжди не вистачає.
Найпростіший спосіб переконатися в тому, що ми виховуємо освічених дітей, — навчити їх читати, і показати їм, що читання приносить задоволення. А це значить, у найпростішому розумінні, знайти книжки, які їм подобаються, дати їм доступ до цих книжок і дозволити їм читати їх.
Не існує поганих дитячих авторів, яких діти люблять і хочуть читати, адже кожна дитина особлива.
Я не думаю, що існує така річ, як погана дитяча книжка. Часом з’являється мода серед деяких дорослих – вказувати на групу дитячих книжок, жанр, а можливо, й автора, та визнавати книжки поганими, такими, які діти не повинні більше читати. Я спостерігав таке не раз. Енід Блайтон визнали поганою авторкою, так само як і Роберта Лоуренса Стайна, як і десятки інших авторів. Комікси були засуджені як література, що заохочує неписьменність.
Дорослі з добрими намірами можуть легко зруйнувати любов дитини до читання.
Це дурниця. Це снобізм. І це дурість. Не існує поганих дитячих авторів, яких діти люблять і хочуть читати, адже кожна дитина особлива. Кожна дитина здатна сама знайти ті історії, які їй потрібні, сама вирішити читати їх, чи ні. Банальна, застаріла ідея не є заїждженою і зношеною для дитини. Вона зустріла її вперше. Не перешкоджайте дітям у читанні лише тому, що відчуваєте, ніби вони читають неправильну книгу. Художня література, яка вам не подобається, — це шлях до інших книжок, зокрема й тих, яким ви віддаєте перевагу. І не кожен має такий же смак, як і ви.
Дорослі з добрими намірами можуть легко зруйнувати любов дитини до читання. Варто просто заборонити їм читати те, що подобається, або дати їм вартісні, проте нудні книжки, які подобаються вам – такі собі еквіваленти вікторіанської літератури 21-го століття, покликані «вдосконалювати» читачів. Ви будете мати покоління, яке віритиме, що читання – це не круто, і, що ще гірше, що воно є неприємним.
Проза – це те, що ви вибудовуєте з 26 літер і жменьки знаків пунктуації, і ви, тільки ви, використовуючи свою уяву, створюєте світ, заселяєте його та дивитеся на нього очима інших.
Нам потрібно, щоби наші діти піднімалися сходинками читання: все, що їм подобається читати, буде рухати їх угору, сходинка за сходинкою, до грамотності. (Однак не робіть те, що свого часу зробив я, коли моїй 11-тирічній доньці сподобалася книга Роберта Лоуренса Стайна. А саме – не діставайте примірник «Керрі» Стівена Кінга, кажучи, що, якщо їй сподобалася та книга, то вона полюбить і цю! Холлі не читала нічого, крім безпечних історій про поселенців у преріях, решту своїх підліткових років, та й по досі пильно дивиться на мене, коли згадується ім’я Стівена Кінга.)
…світ не повинен бути саме таким. Все може бути інакшим.
Друга річ, яку робить художня література, – це вибудовування співпереживання. Коли ви дивитеся телевізор або фільм, ви дивитеся на те, що відбувається з іншими людьми. Проза – це те, що ви вибудовуєте з 26 літер і жменьки знаків пунктуації, і ви, тільки ви, використовуючи свою уяву, створюєте світ, заселяєте його та дивитеся на нього очима інших. Ви відчуваєте, відвідуєте місця та світи, про які ніколи б і ніяк інакше не дізналися. Ви дізнаєтеся, що всі, хто там існують, це також ви. Що ви – це хтось інший. І коли ви повертаєтеся у свій світ, ви вже будете трохи зміненим.
Співпереживання – це інструмент, що об’єднує людей, дозволяючи їм бути одержимими не тільки собою. Коли ви читаєте, ви також дізнаєтеся щось життєво важливе для вашого перебування в світі. Що світ не повинен бути саме таким. Все може бути інакшим.
Художня література може показати вам інший світ. Вона може віднести вас туди, де ви ніколи не були. Як тільки ви відвідаєте інші світи, як ті, хто з’їв якийсь казковий плід, ви ніколи не зможете бути повністю задоволеними світом, у якому виросли.
У 2007 році я був у Китаї на першому в китайській історії затвердженому партією з’їзді з наукової фантастики та фентезі. І в якийсь момент я відвів високопоставленого чиновника в сторону і запитав, чому наукову фантастику відкидали протягом тривалого часу. Що змінилося? Він сказав мені, що все просто. Китайці блискуче створюють речі, якщо інші люди дають їм схеми цих речей. Але вони не вводять інновації, вони не винаходять. Вони не користуються уявою. Тому вони послали делегацію в США – в Apple, в Microsoft, у Google – і розпитали людей, які винаходили майбутнє, про них самих. І вони виявили, що всі вони читали наукову фантастику, коли були хлопчиками або дівчатами.
Якби ви опинилися у безвиході в неприємному місці та ще й із людьми, які намагаються вас образити, і хтось запропонував би вам тимчасову втечу, невже ви б не скористалися нею?
Художня література може показати вам інший світ. Вона може віднести вас туди, де ви ніколи не були. Як тільки ви відвідаєте інші світи, як ті, хто з’їв якийсь казковий плід, ви ніколи не зможете бути повністю задоволеними світом, у якому виросли. Невдоволення – це добре: незадоволені люди можуть змінити і поліпшити свої світи, залишити їх кращими, залишити їх іншими.
І поки ми говоримо на цю тему, я хотів би сказати кілька слів про ескапізм. Цього терміну часто уникають, наче це щось погане. Начебто художня література «ескапізму» – це дешеві опіати, які використовують збентежені, нерозумні та обмануті, а єдина гідна література для дорослих або для дітей – це міметична література, що відображає ту гіршу частину світу, в якій читач знаходиться.
…єдині люди, які засуджують втечу, – це тюремники.
Якби ви опинилися у безвиході в неприємному місці та ще й із людьми, які намагаються вас образити, і хтось запропонував би вам тимчасову втечу, невже ви б не скористалися нею? Література ескапізму – це саме така втеча. Це література, що відкриває двері та показує сонячне світло, що дає вам місце, куди можна піти, де ви все контролюєте, де ви із людьми, з якими ви хочете бути. І книжки – це реальні місця, навіть не сумнівайтеся в цьому. І що куди важливіше, під час вашої втечі книги можуть дати вам знання про ваш світ і ваше скрутне становище, дати вам зброю, дати вам броню: реальні речі, які ви зможете забрати до своєї в’язниці. Навички, знання та інструменти, які ви зможете використати, щоби насправді втекти.
Як нагадав нам Джон Роналд Руел Толкієн, єдині люди, які засуджують втечу, – це тюремники.
Інший спосіб знищити любов дитини до читання, – це, звичайно, зробити все, щоби навколо не було ніяких книжок. І не дати їм місця, де можна було б читати книги. Мені пощастило. У мене у дитинстві була прекрасна місцева бібліотека. Я мав таких батьків, яких під час літніх канікул можна було переконати висадити мене біля бібліотеки по дорозі на роботу, і таких бібліотекарів, які були не проти маленького хлопчика, який самостійно, без супроводу дорослих, повертався до дитячої бібліотеки щоранку і працював із картотекою, шукаючи книги про привидів, магію або ракети, шукаючи вампірів, детективів, відьом або дива. І коли я закінчив читати в дитячій бібліотеці, я почав читати дорослі книжки.
Це були гарні бібліотекарі. […]Вони ставилися до мене як до читача, що означало, що вони ставилися до мене з повагою.
Це були гарні бібліотекарі. Вони любили книги і їм подобалося, коли їх читали. І в них не було ніякого снобізму щодо того, що я читав. Здавалося, їм просто подобалося, що поруч був цей маленький хлопчик з широко розкритими очима, який любив читати, і вони були готові говорити зі мною про книги, які я читав, вони знаходили мені інші книги з серій, вони допомагали. Вони ставилися до мене як до читача, – ні більше, ні менше – що означало, що вони ставилися до мене з повагою. А у вісім років я ще не звик до того, щоби до мене ставились із повагою.
…бібліотеки – це свобода. Свобода читати, свобода думок, свобода спілкування.
Але бібліотеки – це свобода. Свобода читати, свобода думок, свобода спілкування. Це освіта (що не є процесом, який зупиняється в день, коли ми закінчуємо школу або університет), це розваги, це створення безпечних просторів, а також доступ до інформації.
Мене турбує, що у 21 столітті люди не знають, що таке бібліотеки і навіщо вони. Якщо ви сприймаєте бібліотеку як полицю із книгами, вона може здатися явищем старомодним та застарілим у світі, в якому більшість надрукованих книг існує в цифровому вигляді. Але міркуючи так, ви докорінно не розумієте суті бібліотек. Я думаю, що це пов’язано з характером інформації. Інформація має цінність, а правильна інформація має величезну цінність. Впродовж всієї історії людства ми жили в епоху дефіциту інформації, і наявність необхідної інформації завжди була важливою, завжди була вартою чогось: коли саджати зернові культури, де щось знайти, карти, минуле та історії. Інформація була цінною річчю, і ті, хто її мали, чи могли отримати, могли брати за неї плату.
Ми потребуємо допомоги в керуванні інформацією, щоби знайти те, що нам справді потрібно.
За останні кілька років ми перейшли від інформаційно-дефіцитної економіки до економіки, для якої властиве інформаційне перенасичення. За словами Еріка Шмідта з Google, що два дні людство створює стільки інформації, скільки загалом створили від зорі цивілізації до 2003 року. Це близько п’яти ексабайтів даних в день – для тих із вас, хто веде рахунок. Отож віднині проблема не знайти рідкісну рослину, що росте в пустелі, а знайти конкретну рослину в джунглях. Ми потребуємо допомоги в керуванні цією інформацією, щоби знайти те, що нам справді потрібно.
Бібліотеки – це місця, до яких люди йдуть за інформацію. Книги – це тільки верхівка інформаційного айсберга: вони зберігаються там, і бібліотеки можуть надати вам книжки вільно та легально. Зараз діти беруть книжки в бібліотеках, значно більше ніж будь-коли раніше. Книжки усіх видів: паперові, цифрові, аудіо. Але бібліотеки – це також місця, де люди, у яких, приміром, немає комп’ютерів або підключення до Інтернету, можуть користуватися Інтернетом безкоштовно, а це дуже важливо, коли те, як ви дізнаєтеся про роботу, як на неї влаштовуєтеся або подаєте заявку на допомогу, відбувається через мережу. Таким чином, бібліотекарі можуть допомогти цим людям орієнтуватися в світі. Колись, більш ніж за 20 років до того, як з’явився Kindle, Дуґлас Адамс сказав мені, що паперова книжка схожа на акулу. Акули старі: вони були в океані до динозаврів. Я не вірю, що всі книжки мігрують, або повинні мігрувати на екрани.
Колись, більш ніж за 20 років до того, як з’явився Kindle, Дуґлас Адамс сказав мені, що паперова книжка схожа на акулу. Акули старі: вони були в океані до динозаврів.
Я не вірю, що всі книжки мігрують, або повинні мігрувати на екрани. Колись, більш ніж за 20 років до того, як з’явився Kindle, Дуґлас Адамс сказав мені, що паперова книжка схожа на акулу. Акули старі: вони були в океані до динозаврів.І причина, чому акули ще існують, в тому, що акулам краще бути акулами, ніж будь-кому іншому. Матеріальні книжки міцні, їх важко знищити, вони стійки до купання, «працюють» на сонці, їх зручно тримати в руці – вони добре виконують свою роль і для них завжди буде місце. Вони «свої» в бібліотеках, попри те, що бібліотеки вже встигли перетворитися на місця, куди можна піти, щоби отримати доступ до електронних книг, аудіокниг, DVD-дисків і веб-контенту.
У нашому світі в цьому світі тексту та електронної пошти, світі письмової інформації грамотність є значно важливішою, ніж будь-коли.
Бібліотека – це місце, яке є сховищем інформації, яке дає кожному громадянину рівний доступ до неї. Включно із інформацією про здоров’я. Та інформацію про психічне здоров’я. Це дружній простір. Це безпечне місце, притулок від світу. Це місце з бібліотекарями. І зараз ми маємо уявити, якими будуть бібліотеки майбутнього.
…шкода, що по всьому світу ми бачимо, як місцева влада користується можливістю закривати бібліотеки, щоби заощадити гроші, не розуміючи, що вони крадуть у майбутнього, щоби заплатити за сьогодні.
У нашому світі в цьому світі тексту та електронної пошти, світі письмової інформації грамотність є значно важливішою, ніж будь-коли. Нам потрібно читати та писати, нам потрібні громадяни світу, які зможуть читати з комфортом, розуміти, що вони читають, розуміти нюанси та робити так, аби їх самих розуміли.
Бібліотеки дійсно є воротами у майбутнє. Тож шкода, що по всьому світу ми бачимо, як місцева влада користується можливістю закривати бібліотеки, щоби заощадити гроші, не розуміючи, що вони крадуть у майбутнього, щоби заплатити за сьогодні. Вони закривають ворота, які повинні бути відкритими.
Згідно з дослідженням Організації економічного співробітництва і розвитку, Англія є «єдиною країною, де найстарша вікова група є більш кваліфікованою і в грамотності, і в арифметиці, ніж наймолодша група». Іншими словами, наші діти та наші онуки менш грамотні та гірше рахують, ніж ми. Вони куди менше здатні орієнтуватися у світі, щоби зрозуміти його та вирішити проблеми. Їх легше обдурити і ввести в оману, вони мають менше шансів змінити світ, у якому живуть, будуть не такими працездатними. І як країна Англія відставатиме від інших розвинених країн, тому що їй не вистачатиме кваліфікованих трудових ресурсів.
Книги – це спосіб спілкування з мертвими. Спосіб засвоювати уроки тих, хто вже не з нами, тих, хто створив людство, хто допоміг йому прогресувати, хто зробив знання чимось, що накопичується, а не тим, що треба засвоювати знову й знов. Є історії, які старші, ніж більшість країн, історії, які вже давно пережили культури та будівлі, у яких вони були вперше розказані.
Якщо ми читаємо для задоволення, якщо інші бачать, як ми читаємо, то ми вчимося, ми тренуємо нашу уяву і ми показуємо іншим, що читати – це добре.
Я переконаний, що у нас є обов’язки перед майбутнім. Відповідальність і зобов’язання перед дітьми, перед дорослими, якими ці діти стануть, перед світом, який вони будуть населяти. Всі ми – як читачі, як письменники, як громадяни – маємо зобов’язання. І деякі з цих зобов’язань я зараз спробую сформулювати.
Якщо ви не цінуєте бібліотеки, то ви не цінуєте інформацію, або культуру, або мудрість.
Я вважаю, що ми зобов’язані читати для задоволення, у приватних та у громадських місцях. Якщо ми читаємо для задоволення, якщо інші бачать, як ми читаємо, то ми вчимося, ми тренуємо нашу уяву і ми показуємо іншим, що читати – це добре.
Ми зобов’язані читати вголос нашим дітям. Щоби читати їм те, що їм подобається.
Ми зобов’язані підтримувати бібліотеки. Користуватися бібліотеками, заохочувати інших користуватися бібліотеками, протестувати проти закриття бібліотек. Якщо ви не цінуєте бібліотеки, то ви не цінуєте інформацію, або культуру, або мудрість. Ви приглушуєте голоси минулого і шкодите майбутньому.
Ми зобов’язані читати вголос нашим дітям. Щоби читати їм те, що їм подобається. Щоби читати їм історії, від яких ми вже втомилися. Щоб імітувати голоси та робити читання цікавим, а не припиняти читати їм тільки тому, що вони вже навчилися читати самі. Щоби використовувати час читання вголос як час створення зв’язку із дитиною, як час, коли ніхто не дивиться у телефон, коли ніщо не відволікає.
Ми не повинні намагатися заморозити мову, чи вдавати, що це мертва річ, яку треба шанувати, а повинні використовувати її як живу істоту, що розвивається, що запозичує слова, що дозволяє значенням і вимові з часом змінюватися.
Ми зобов’язані користуватися мовою. Щоби мотивувати себе: з’ясовувати, що означають слова і як їх використовувати, зрозуміло спілкуватися, пояснювати, що ми маємо на увазі. Ми не повинні намагатися заморозити мову, чи вдавати, що це мертва річ, яку треба шанувати, а повинні використовувати її як живу істоту, що розвивається, що запозичує слова, що дозволяє значенням і вимові з часом змінюватися.
…істина не в тому, що відбувається, а в тому, що вона говорить нам про те, ким ми є. Художня література – це омана, яка врешті-решт виявляється правдою.
Ми, письменники – і особливо письменники для дітей, зрештою всі письменники – маємо зобов’язання перед нашими читачами: зобов’язання писати правдиво. І це особливо важливо, коли ми створюємо розповіді про вигаданих людей із вигаданих світів, – щоби зрозуміти, що істина не в тому, що відбувається, а в тому, що вона говорить нам про те, ким ми є. Художня література – це омана, яка врешті-решт виявляється правдою. Ми зобов’язані не втомлювати наших читачів, а надихати їх гортати сторінки. Одними з найкращих ліків для неохочого читача є зрештою історія, від якої вони не можуть відірватися. І поки ми маємо казати нашим читачам правдиві речі, давати їм зброю та броню, передавати їм усю мудрість, що її ми старанно збирали під час свого короткого перебування у цьому світі, у нас є зобов’язання не проповідувати, не повчати, не запихати попередньо перетравлену мораль та ідею в горлянку наших читачів, наче дорослі птахи, що годують своїх пташенят заздалегідь пережованими личинками. І ми зобов’язані ніколи, за жодних обставин, не писати для дітей нічого, що б ми самі не хотіли читати.
Ми зобов’язані розуміти та визнавати, що як письменники для дітей ми робимо важливу роботу, тому що, якщо ми з нею не впораємося і будемо писати нудні книжки, які відвернуть дітей від читання та від самих книжок, ми обмежимо наше власне майбутнє та зруйнуємо їхнє.
…правда в тому, що люди змінюють свій світ безліч разів, люди створюють майбутнє і роблять це, уявляючи, що речі можуть бути інакшими.
Ми всі – дорослі та діти, письменник та читачі – зобов’язані мріяти. Ми зобов’язані уявляти. Легко вдавати, що ніхто нічого не може змінити, що ми живимо в світі, в якому суспільство величезне, а людина менша, ніж нічого: атом у стіні, зерно рису в рисовому полі. Але правда в тому, що люди змінюють свій світ безліч разів, люди створюють майбутнє і роблять це, уявляючи, що речі можуть бути інакшими.
Ми зобов’язані зробити все красивим. Аби не залишити світ потворнішим, ніж ми його застали, щоби не осушити океани, щоби не залишити наші проблеми наступному поколінню.
Озирніться навколо. Я не жартую. Зупиніться на хвилину і огляньте кімнату, в якій перебуваєте. Зараз я скажу щось настільки очевидне, що його схильні забувати. І це ось що: все, що ви бачите, враховуючи стіни, було колись тільки в уяві. Хтось вирішив, що значно легше сидіти на стільці, ніж на землі, і уявив стілець. Ця кімната, речі в ній і всі інші речі у цій будівлі, це місто – усе це існує лише тому, що люди знову й знов уявляли.
Якщо ви хочете, щоби ваші діти були розумними, читайте їм більше казок.
Ми зобов’язані зробити все красивим. Аби не залишити світ потворнішим, ніж ми його застали, щоби не осушити океани, щоби не залишити наші проблеми наступному поколінню. Ми зобов’язані прибрати за собою, а не залишати наших дітей зі світом, який ми через нашу короткозорість зіпсували, обрахували та скалічили.
Ми зобов’язані повідомити нашим політикам, що ми хочемо, голосувати проти політиків будь-якої партії, які не розуміють цінності читання у створенні гідних громадян, які не хочуть діяти, щоби зберегти та захистити знання та заохочувати грамотність. Це не питання політики партії. Це загальна справа людства.
Альберта Ейнштейна одного разу запитали, як можна зробити наших дітей розумними. Його відповідь була і простою, і мудрою. «Якщо ви хочете, щоби ваші діти були розумними, читайте їм більше казок». Він розумів цінність читання й уяви. Я сподіваюся, що ми зможемо дати нашим дітям світ, у якому вони будуть читати, і ми будемо їм читати, і вони будуть уявляти і розуміти.
Джерело: The Guardian
