«Це моя людина. Це моя любов. Це все моє», — каже Антоніна Олійник, згадуючи чоловіка Віталія, який загинув під час виконання бойового завдання.
Віталій Олійник на позивний «Грач» служив у 68-й окремій єгерській бригаді. Після мобілізації чоловік пройшов навчання, вирушив на Донеччину, а вже під час першого бойового виходу загинув. Понад рік сім'я жила між надією та невідомістю, поки не отримала остаточне підтвердження його загибелі.
У розмові з журналісткою Фіртки Антоніна Олійник поділилася спогадами про чоловіка, їхнє знайомство, сімейне життя, любов до гір і шлях, який вони пройшли разом.
За словами Антоніни, вони познайомилися ще зовсім молодими — на весіллі спільних друзів.
«Я тоді була просто гостею. Пам’ятаю, як Віталій взяв мене на руки й сказав: "Я б із тобою прожив ціле життя". А моя сестра йому відповіла: "Віталіку, ти не знаєш, про що говориш".
Але вийшло так, що ми справді прожили разом 19 років у шлюбі. Я сама з Івано-Франківська, а Віталій був із Рогатинського району.
Він був старший за мене на вісім років, але якось так сталося… Напевно, це була доля. Знаєте, є такі люди, про яких розумієш: "Це моя людина". Отак було у нас. Це моя людина, моя любов — це все моє», — розповіла Антоніна Олійник.
Подружжя виховало доньку, на народження якої чекало вісім років.
.jpg)
Антоніна розповіла, що довго не могла завагітніти. За її словами, вони проходили лікування, долали різні випробування, а чоловік упродовж цього часу підтримував її.
«Через вісім років у нас народилася наша принцеса — Віталіна. Це було наше найбільше щастя», — сказала жінка.
Дружина згадує Віталія як надзвичайно добру й уважну людину. Каже, що він ставився до неї та доньки так, ніби вони були для нього найдорожчим скарбом.
«Він огортав нас любов’ю та підтримкою. Я навіть можу сказати, що він був надто добрим. Настільки, що деякі люди цього не цінували й не завжди ставилися до нього так, як він заслуговував.
Але для нас із донечкою він був усім. Донечку він навіть не називав "донечка" — завжди казав: "Доця". "Моя Віталіночка, моя доця", — так він її називав. Ми з чоловіком часто казали: "Віточка, Віточка"».
Віталій дуже любив гори й майже постійно ходив у походи. Спочатку, зізнається Антоніна, вона не поділяла його захоплення.
«Я казала йому: "Що ти там знаходиш? Що тобі в тих горах?". Я більше любила пасивний відпочинок. Потім познайомилася з його друзями, з дівчатами, які теж любили гори.
І ми почали разом ходити в гори. Я пам’ятаю свою першу вершину — як мені було важко підійматися. Але з часом зрозуміла, чому Віталій так це любив. Тепер я дуже кайфую від цього. І розумію, чому він отримував таке задоволення від гір.
Він також дуже любив збирати гриби. Ліс був його віддушиною. Він міг просто лягти на траву, відпочивати, дивитися навколо й радіти цьому моменту. Він постійно показував мені якісь рослини, розповідав про природу.
Я не завжди все розуміла, але слухала його, бо бачила, наскільки це для нього важливо», — пригадала Антоніна.
Жінка також розповіла, чому чоловік вирішив стати на захист України, як змінилося його життя після мобілізації та через що довелося пройти родині після звістки про його зникнення безвісти.
«Мій чоловік не рвався на війну так, як багато хто міг подумати. Але він розумів, що, якщо потрібно буде, він має там бути.
За рік до мобілізації Віталій отримав повістку. Він щомісяця ходив відмічатися, але його не брали через стан здоров’я. Потім змінилися обставини, скасували обмеження, і він пішов».
Віталія Олійника мобілізували 6 вересня 2024 року. Він одразу потрапив до складу 68-ї окремої єгерської бригади.
За словами Антоніни, чоловік ніколи не говорив, що прагне війни. Водночас він чітко усвідомлював свій обов’язок.
«Він казав мені: "Тоню, я не буду тікати". У нього багато друзів виїхали, хтось мав бронювання. Але він наголошував: "Я нічого робити не буду. Візьмуть — то візьмуть, не візьмуть — то не візьмуть". Це було його свідоме рішення», — розповіла Антоніна.
Після мобілізації Віталій вирушив на навчання на полігон у Рівненській області. Саме тоді, пригадує дружина, вона вперше помітила, як сильно він змінився.
«Ми з донькою приїжджали до нього, і я тоді зрозуміла, що з моїм чоловіком щось сталося. Він зовсім змінився. Була шокована, наскільки в нього з’явилося бажання захищати, воювати.
Хоча він у житті був дуже доброю людиною. Він нікого не міг образити, був таким добряком.
Я завжди казала, що він настільки добрий, м’який і турботливий. А там він став зовсім іншим — чоловіком, який хотів захищати», — сказала Антоніна.
Жінка розповідає, що чоловіка захопило все, що стосувалося військової справи. Він говорив, що міг би стати медиком, працювати з дронами або служити в артилерії.
«Я казала йому: "Віталіку, добре, але бережи себе". Я розуміла, що це вже не просто моя воля. Це війна, і ми не можемо цього змінити».
За словами Антоніни, Віталій із великим захопленням навчався: дивився відео про зброю, вчився стріляти та збирати автомат.
«Я дуже плакала, коли чоловік пішов на фронт. Але була готова до всього. Я готувала себе морально до контузії, поранення, до різного. Я казала собі: "Витримаю все. Лише б ти був живий і повернувся додому".
Нашій донечці Віталіні тоді було 11 років. Я теж із нею говорила, пояснювала, що тато захищає країну. Я почала дуже багато молитися. Дуже багато», — додала жінка.
Після завершення навчання Віталія Олійника направили до Добропілля на Донеччині. Антоніна пригадує, що напередодні його виїзду майже не спала через хвилювання.
«Тієї ночі я не спала. І він не спав. Я його проводжала, телефонувала й питала: "Як ти? Що там?". А він відповідав: "Усе добре. Лягай спати". Вони пробули там близько двох тижнів, після чого їх направили на виконання завдань».
Згодом захисник Віталій Олійник зник безвісти. Антоніна згадує, що ця звістка застала її на роботі. Каже, що незадовго до цього їй наснився тривожний сон.
«Мені подзвонили й сказали: "Ми маємо звістку про вашого чоловіка". Я тоді була на роботі. Але перед тим мені приснився дуже поганий сон.
Мені наснилося, що чорний круг залетів у хату і плюнув мені в шию. У той день я подзвонила командиру й запитала: "Пане Олександре, що там із Віталієм?".
Я знала, що він виїхав на завдання. Від 11 листопада він був на завданні. А 13–14 листопада мені наснився цей сон. Командир сказав, що все добре. Але через кілька днів мені зателефонували з територіального центру комплектування і повідомили, що мають сповіщення щодо мого чоловіка.
Я тоді була на роботі. Прибігла додому. 19 листопада близько 20:00 мені вручили сповіщення, що мій чоловік зник безвісти. І тоді почався жах», — пригадала жінка.
За словами Антоніни, після цієї звістки їй здавалося, що вона не витримає.
«Я навіть не розумію, як я прожила ці 456 днів. Як я існувала з цією війною. Це неможливо передати словами».
За словами Антоніни, саме тоді вона усвідомила, наскільки важливою є підтримка людей, які переживають подібний досвід.
«На жаль, війна навчила мене, що іноді рідні стають чужими, а чужі — рідними. Я нікому не бажаю того, через що ми проходимо. Нікому і ніколи.
Мої дівчата — дружини військових — стали для мене світлом у кінці тунелю. Вони мене підняли, підтримали, допомогли не зламатися», — сказала дружина загиблого захисника.
Жінка також розповіла, як дізналася остаточну правду про долю чоловіка.
«Я дуже боялася, щоб мені не подзвонили з цією звісткою десь на людях. Я дуже емоційно все переживаю. Боялася, що потраплю до лікарні, бо поруч була дитина.
Ми поїхали до Києва, у Координаційний штаб. Там почали шукати інформацію про наших хлопців.
Перед тим як нас приймати, вони перевіряли всі дані. Я просила: "Скажіть мені, що є?". Мені відповіли: "Зверніться до слідчого". Я не вийшла звідти, поки мені не сказали правду. Тоді слідчий повідомив, що є перші підтвердження».
Антоніна розповідає, що змогла впізнати чоловіка.
«Я його впізнала. У нього було поранення голови. І я дуже хочу вірити, що йому не було боляче. Це було його перше бойове завдання… Боже, він би так воював. Перше бойове — і людини вже немає.
Я почала багато молитися. І я не знаю, як би я все це пройшла без людей, яких мені послав Бог. Вони допомогли мені пройти цей шлях і знайти його», — додала жінка.
Віталій Олійник загинув 14 листопада 2024 року. У лютому 2025 року отримали збіг ДНК, а у 2026 році тіло захисника повернули рідним.
Попри біль втрати, Антоніна каже, що для неї було важливо дізнатися правду та мати місце, куди можна прийти, щоб помолитися за чоловіка.
«Коли я вже знала, де він, стало трохи легше. Не тому, що я раділа… Ні. Це було дуже боляче. Але я знала, що він тут. Я пішла, помолилася, зробила могилку, посадила квіти.
Я знала, що він не десь там, у полі, невідомо де. Похорон — це був жах. 26 лютого я попрощалася зі своїм чоловіком. У мене була дитина поруч.
Я навіть не уявляла, як це пережити. Найважче було бачити біль доньки. Вона дуже плакала. Я намагалася триматися заради неї, але це був момент, який неможливо описати словами».
Антоніна зізнається, що період від звістки про зникнення чоловіка безвісти до моменту, коли його вдалося знайти, став одним із найважчих у її житті.
«Безвісти — це дуже важкий стан. Ти постійно живеш в очікуванні. Ти прокидаєшся — і перша думка про нього. Лягаєш спати — і знову думаєш про нього. Ти весь час чекаєш дзвінка.
Але я знала одне: я маю шукати. Я не могла просто сидіти й нічого не робити. Я зробила все, що могла, щоб знайти свого чоловіка», — наголосила Антоніна Олійник.
За словами Антоніни, найбільшою опорою для неї залишаються донька та люди, яких вона зустріла під час пошуків чоловіка.
«Я зрозуміла, що навіть у найтемніші моменти є люди, які можуть стати твоєю підтримкою. Мої дівчата, дружини військових, стали для мене рідними.
Ми всі переживаємо один біль. Нас не завжди розуміють ті, хто через це не проходив. І я нікому не бажаю того, що переживаємо ми».
Особливу підтримку, каже жінка, вона відчуває від спільноти «Дружини Янголів».
«Я дуже сильно відчуваю підтримку саме від них. Це люди, які живуть тим самим болем і розуміють тебе без зайвих слів».
Окремо Антоніна згадує дружин військових, які стали для неї справжньою опорою.
«Це Люба Василів. Я навіть не знаю, як описати цю людину. Її ім’я — це справді про любов. Вона настільки відчуває кожного з нас, настільки переживає за всіх.
Нещодавно у них була важлива подія — презентація ветеранського простору. І я можу сказати: це людина на своєму місці. Це душа. Вона не просто працює — вона живе цим», — розповіла дружина захисника.
Говорячи про підтримку від держави, Антоніна зазначає, що також її відчуває.
«Я не можу сказати, що нам чогось не дають чи що все погано. Так, бувають різні моменти, хтось може створювати труднощі, але після того, що я пройшла, знаю: усе подолаю.
Наше місто підтримує. Є пільги, зокрема щодо комунальних послуг і паркування. Для дітей є різні можливості, табори. Для жінок є психологічна підтримка, ретрити у ветеранських просторах. Я дуже вдячна за це».
За її словами, важливо, що громада не розділяє родини загиблих, зниклих безвісти та полонених.
«У нас немає такого, що хтось має більше значення, а хтось менше. Місто підтримує всіх».
Сьогодні головною підтримкою для Антоніни залишаються донька та жінки, з якими вона познайомилася під час пошуків чоловіка.
«Я навіть не знаю, чи я справляюся. До цього часу в мене є документ, де написано, що мій чоловік загинув, але я ще не до кінця це усвідомлюю. Просто живу. Стараюся разом із такими ж дівчатами, як я, донести людям, що ми втратили. Що наших чоловіків уже не повернути.
Наше життя було обірване. Ми мали ще багато років прожити разом. У нас мала бути сім’я. Але зараз є я і дитина. Я хочу показати доньці, що її тато був хорошою людиною. Що він загинув не просто так. Хочу, щоб вона пам’ятала його, щоб знала, яким він був.
Не маю якоїсь великої мети. Просто живу і намагаюся зробити щось добре. Хочу допомагати іншим. Хочу, щоб люди пам’ятали тих хлопців, які віддали свої життя», — розповіла Антоніна Олійник.
Попри втрату чоловіка, жінка продовжує допомагати родинам військових, які досі шукають своїх близьких.
«Я хоч і стала дружиною загиблого Героя, але не залишила цю справу. Ми збираємо фотоальбоми зі світлинами хлопців, які зникли безвісти, і передаємо їх звільненим із полону військовим, щоб вони могли переглянути та, можливо, когось упізнати. Я цим займаюся, не можу це залишити.
Для мене нічого не змінилося. Я все одно хочу допомагати. У мене ще троє братів. Вони воюють. Один брат служить ще з 2014 року, другий пішов воювати у 2024 році, як і мій чоловік, третій також мобілізувався.
Я переживаю за них усіх. Кажу хлопцям: "Бережіть себе". Дуже хочу допомогти знайти тих, хто зараз зник безвісти. Бо я знаю, що це таке».
Антоніна також поділилася думками про те, чи, на її переконання, суспільство пам'ятає ціну війни.
«Жити треба всім. Хтось пам’ятає, хтось ні. Але зараз люди більше почали цінувати навіть прості речі — звичайний день, можливість бути разом. На початку війни цього було менше.
У нас люди не завжди знають, як правильно спілкуватися з родинами військових, із родинами загиблих, із родинами тих, хто зник безвісти. І над цим треба працювати.
Треба говорити про це. Треба розуміти, що є такі сім’ї. Є родини, які втратили найдорожче. Бо війна для кожного різна».
Для Антоніни Віталій назавжди залишиться не лише Героєм, який став на захист України, а насамперед люблячим чоловіком, батьком і людиною, яка залишила після себе багато тепла.
«Це моя людина. Це моя любов. Це все моє. Я дякую Богу за те, що він був у моєму житті. Він дуже хотів жити.
Він любив життя. Я хочу, щоб донька пам’ятала тата. Щоб пам’ятала його сміх, його характер, те, як він любив життя. Мені дуже шкода, що його життя так обірвалося. Він віддав найдорожче — своє життя».
.jpg)
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
