Слабкі тіла завжди статистично переважали, і наша доба не є в тому винятком.
Мешканці слабких тіл прагнули і прагнуть владарювати над сильними тілами. Володарювати політично, сексуально, позиційно.
Тиха тотальна війна слабких тіл проти сильних триває багато століть.
У прямому фізичному протистоянні слабке тіло завжди програє.
Але слабкі та залежні краще за сильних і незалежних вміють переступати через свій егоїзм і формувати «колективне тіло», соціум.
Сильний зазвичай каже «я». Сильний будує навколо себе дистанцію. Сильний допускає до свого кола лише обраних. Слабкі кажуть «ми». Слабкі туляться одне до одного. Всі колективні форми людського – від кланів до націй – цементуються страхами, поступками і теплом слабких тіл.
Сучасне суспільство напрацьоване багатьма генераціями слабких тіл. Мільйони мешканців слабких тіл поклали своє життя на вівтар історичної перемоги людської слабкості над людською силою.
Відповідно, сучасне суспільство послідовно захищає слабкі тіла та обмежує сильні.
Розуми, що ув’язнені у слабких тілах, зазвичай зачаровані силою.
Проте вимагають від кожної сили схилитися перед їхнім «колективним тілом». Вимагають за допомогою законів, традицій, історичної пам’яті, «ідей рівності», творів мистецтва та моральної проповіді.
Якщо сильне тіло не містить в собі незалежного розуму та стрижня довгої волі, мешканці слабких тіл сукупно владарюють над ним, пристосовують його силу, харизму, волю та сексуальність до щоденних потреб і задоволень свого «колективного тіла».
Збереження багаторівневого колективного панування слабких тіл над сильними, здається, складає справжній фундамент сучасної політики.
Згадане панування дозволено описати такими словами: «насторожене», «хворобливе», «корисливе», «нудне», «лицемірне», «рабське», «шизоїдне».
Ми ніколи не зможемо зрозуміти суті і духу сучасної політики, якщо не перенацілимо радар аналітики з вузької культурної надбудови на неозорий тілесний базис, де відбувається постійне, щохвилинне заміщення сили слабкістю.
Й не тією слабкістю, яка примирена з собою і світом, а слабкістю заздрісною, мрійливою, підприємливою, котра тягнеться до сили, наслідує звички та маніфестації сили, обожнює та ненавидить її одночасно.
Саме ця дієва модальність фізичної слабкості формує позицію панування.
Формує той найширший політичний мейнстрім, у якому виникають різноманітні форми панування та різноманітні соціальні теорії, котрі ці форми виправдовують та легітимізують.
Зазвичай вважають, що лише«ліва» ідеологія підносить ситуацію панування слабких тіл до рівня універсальної суспільної норми. Що «ліві» будують соціальні системи для підтримки слабких тіл під гаслами рівності, братерства та суспільної опіки.
Насправді це не так. «Праві» ідеології так само спрямовані на сакралізацію форм «колективного тіла» (сім’ї, військового ордену, партії, нації і т.п.)
Культ фізичної сили та «довгої волі» у «правих» ідеологіях є лише зовнішньою декорацією, за якою ховається та ж сама воля до панування слабких тіл, що їх зліплює з вождем (часто-густо фізично слабким, старим або ж хворобливим) звичайний ресентимент.
«Права» політика спирається на мрії слабких тіл про силу, а «ліва» - на прагматичний (охоронний) аспект тієї заздрості, яка на рівні масового несвідомого знов і знов злютовує «колективне тіло».
«Лівий» тренд заміщує «правий» тоді, коли у молодих поколіннях з’являється багато сильних тіл, споряджених незалежним інтелектом, тобто свідомих своєї сили.
В цей історичний момент у «колективному тілі» спрацьовує механізм самозахисту і мешканці слабких тіл ініціюють процес ротації своїх еліт, символічно наділених правом маніфестувати сукупну силу «колективного тіла».
Вони вже не мріють про силу, не гуртуються навколо вітринних символів сили (професійних військових, спортсменів, і т.п.), а вимагають ввімкнути механізми суспільної зрівнялівки, обмежити владні маніфестації сили та максимально розподілити вміст владного кейсу серед слабких тіл (безсумнівно слабких тіл).
Сучасні війни є переважно війнами слабких тіл, неймовірно посилених смертоносною технікою. Військова галузь, в силу своєї специфіки, найдовше залишалася своєрідним «заповідником» сильних тіл.
Але все змінилося в другій половині ХІХ ст., коли нові типи зброї дозволили нашвидкуруч навченій слабкій людині ефективно вбивати не лише собі подібних, але й сильних людей.
Теперішню суспільну ситуацію, принаймні в країнах Заходу, можна описати як виділення з пануючого дискурсу слабких тіл окремого дискурсу «гіперслабких» тіл, які позиціонують себе стосовно слабких тіл подібно до того, як свого часу мешканці слабких тіл позиціонували себе стосовно сильних.
Відповідно, нові покоління схильні пов’язувати все, що стосується дискурсу сильних тіл з архаїкою та культурою примусу.
Деякі з маніфестацій тілесної сили раніше, в цілому, толерувалися мешканцями слабких тіл. Вони входили до такого собі суспільного «канону владної репрезентації». В ситуації Гіпермодерну відбувається ревізія цього канону.
Наприклад, прояви – як публічні так і приватні – чоловічої сексуальності в якості традиційної позиції панування нині попадають під тотальну суспільну підозру.
Навіть «невинні» сексуальні маніфестації слабких тіл, якщо вони пов’язані з владною позицією (примус до носіння еротичного одягу, домінування в онлайні), суспільство Гіпермодерну оцінює крізь фільтр дискурсу «гіперслабких» тіл.
Дехто схильний описувати ці процеси як катастрофу та свідчення «занепаду цивілізації».
Підозрюю, що таке бачення є лише наслідком світоглядно застарілих уявлень про людину, зокрема про формати функціонування та презентації її тіла.
Не виключаю, що ми є свідками певної, достатньо відчутної, трансформації виду Homo sapiens sapientis не лише у соціальній сфері, але й в тих модальностях, які можна означити як «психофізичні», «тілесні».
Слабкість тіла при цій трансформації поступово стає відправною позицією для розуміння та означення «людського».
Маніфестації сильних тіл остаточно перетворюються на щось, що виходить за межі «людського», що приналежне лише легендам, героїчному фентезі, а в реальному світі є суспільно небезпечним відхиленням від норми.
Суспільство починає дивитися на сильне тіло з позиції мешканця тіла «гіперслабкого», дивитися вже не з заздрістю та бажанням оволодіти, а з підозрою, нерозумінням і страхом.
Пророцтво Ніцше про добу «надлюдини» обертається своєю протилежністю – переможним дискурсом «гіперслабкого» тіла, яке спирається на техніку (включно з можливостями ШІ), як на універсальний компенсатор слабкості.
У цьому дискурсі тілесна сила, рівно як і тілесна краса і здатність народжувати багато дітей, вже не мають звичної цінності як «локуси обслуговування» світу слабких тіл, їхніх задоволень, бажань і мрій. Вони виступають вже в якості чогось перверсійного, дико-архаїчного й, навіть, огидного.
«Гіперслабкі» тіла формують нове суспільне «колективне тіло», що єднає в собі не лише біологічні (людські тілесні), але й механічні елементи – комунікатори (смартфони, ПК), штучний інтелект. Фактично, на рівні «колективного тіла» Гіпермодерну ми вже маємо справу з «колективним кіборгом.
І дивиться на те, що ми вважаємо цінностями, як на мале прокисле пиво, доля якого – бути виплеснутим з бокалу земної цивілізації.
Підозрюю, що цей глобальний кіборг таки має рацію.
