Юрій Фурик з Івано-Франківщини після поранення на фронті, ампутації ноги та реабілітації знову займається з дітьми спортивною гімнастикою.
Впродовж 30 років чоловік працював тренером у Коломийській дитячо-юнацькій спортивній школі.
Втім, з початку повномасштабного російського вторгнення, у лютому 2022 року, чоловік став на захист країни.
Журналістка Фіртки поспілкувалась з бійцем про реабілітацію та повернення до роботи з дітьми.
Далі подаємо пряму мову:
27 грудня, в Соледарі «прилетіло», і поранення, одна міна – трьох одразу.
Не можна ж так одразу вийти й знайтись, бо то ж прилітає. Наклали турнікети, й по болоті, по бездоріжжю, адже морозів не було взимку, вивезли.
Три години ми їхали, згодом пересадили в інше авто зробили перев’язки і повезли до Краматорська, там зробили операцію.
Зібрали консиліум й сказали: «або я, або нога»
Надалі повезли в Дніпро, там зробили ще чотири. Нога в мене була, не відірвана, пошкодило дуже судини, не було потоку крові.
З Дніпра мене 30 грудня відправили в Київ. 31 грудня зібрали консиліум й сказали: «або я, або нога».
В новий рік я увійшов зовсім іншою людиною
На новий рік була ампутація. На цьому кар’єра військового в мене закінчилась. Я досить швидко став, так скажемо, на ноги, адже одразу на ходулі, разом із катетерами. Мені потрібно було самому робити звичні для себе речі: поїсти, щоб мене не годували, я розумів, що це мене змушує жити далі, рухатись.
Став спочатку на ходулі, потім на милиці. 17 січня мені вже зняли шви й відправили у переповнений Львівський госпіталь. А згодом вже у реабілітаційний центр в Хуторівку.
Там дуже чудові лікарі, вони призначили мені лікування, реабілітацію в залі й на наступний день я вже був в залі. Почалась реабілітація, іноді я щось підказував, як тренер.
Так вийшло, що мені вдалось отримати волонтерський протез і я одразу почав на ньому ходити, бо треба працювати. Згодом подав на державний, при тому рухався. І в травні мене виписали.
Я відкидав думки, як я житиму далі
Я з шести років займаюся спортивною гімнастикою і працюю 30 років тренером. В мене була мрія, я в коледж поступав не просто я реально хотів стати тренером. Я й досі хочу ним стати.
Тому що це є шлях, я вважаю людина яка вже каже «я тренер» вона пішла вниз. Бо це — постійний розвиток. Коли ти думаєш, що знаєш все, приходить дитина, яка тебе починає навчати.
Ти стоїш і дивуєшся, з таким ти ще не стикався і цей процес постійний. Глобально я відкидав думки, як я буду жити далі. Треба робити великі справи маленькими кроками.
Ти не відчуваєш нічого, але усвідомлюєш що з тобою роблять
Думка про те, що я можу повернутись на роботу не відходила ні на хвилину. Щойно я зрозумів, що буду ходити, то я спробую. Зараз бачу, що ще багато чого можна зробити.
До 21 серпня я ще був військовим, а 22 серпня я вже був на роботі. Колектив та дирекція, мені всі говорили, що нічого не хочуть чути й я повертаюся.
«Ми зробимо все, що в наших силах, але, якщо доведеться, то ви мусите підписати».
Ампутація проходила в Києві. Для цього потрібно було підписати документи, але лікарі схитрували сказали: «Ми зробимо все, що в наших силах, але, якщо доведеться, то ви мусите підписати».
Я вже зрозумів, що такий папір так просто не дають. Мені всі операції робили так, давали анестезію в хребет, та й я бачив, що там відбувається, чув звуки. Ти не відчуваєш нічого, але усвідомлюєш що з тобою роблять.
Не можеш воювати — визнай це і наближай перемогу іншим чином
Люди ж реагували по-різному. Я вважаю, що треба було піти, інакше вороги були б тут. Зупинили їх люди, а вони б взяли все. Хтось наближає перемогу волонтерством, якщо не можеш воювати — визнай це і наближай перемогу іншим чином. Ця війна кожного, а не тільки тих, хто там.
Дітки були здивовані, дехто захоплювався
Мої вихованці не знали, що я хочу мобілізуватися — ми не бачились, коли почалась війна.
Дітки були здивовані, а хтось в захваті. Дівчинка намалювала з мого фото мені картину, батьки мені надсилають твори дітей, де вони мене описують, як їхнього героя. Доволі несподівано, ти в госпіталі, а тобі надсилають такі речі.
Коли я повернувся я побачив, що дітки якось подорослішали по відношенню, розуміють, що потрібно бути дисциплінованішими. Зараз я треную близько 40 діток, від 7 до 14 років.
Працюємо в звичайному режимі.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
