В селі Коноплянівка, не в розпал передвиборчої кампанії, а напередодні – на крісло сільського голови претендентів з повнолітнім, а тому повноправним, населенням у дев’ятсот дев’яносто дев’ять живих душ (з мертвими, імовірно, буде більше), було досхочу-і-донесхочу – почала раз у раз трафлятися предивна і престрашна оказія з незмінним почерком. На ранок мешканці, з різних боків села, у себе в стайнях ( а хтось в стодолах) знаходили закатрупленими, понівеченими свійських тварин: кролів, свиней, корів, курів, гусок, індиків і навіть котів (але ніколи качок ?! ). Іноді за ніч доходило до десяти домівок, не завжди пропорційно – до десяти тварин…
Їхні тіла були «делікатно» прошиті предметом дуже шпилястим, а власник того предмету мав би бути, вочевидь, неабияк сильною і головно майстровитою твар’ю. Село охопила небувала паніка, мабуть, коли й не з часів татар і поляків, то німців і совітів, – сто пудів. Селяни властиво до сказу сперечалися на предмет ідентифікації невстановленого суб’єкту (могло скластися уявлення, що предмет – як вполювати гада і зарадити подальшій розправі над скотом і птицею, їх цікавив менше), запальніше, ніж за голову… То було радше недружнє село, аніж навпаки.
Обізнані миряни на те мають, рівновеликі і значливі, дві версії. Перша допроваджує нас до другої половини дев’ятнадцятого сторіччя, коли жителі Коноплянівки, ще вельми злагідні, братські, як мушкетери Дюма, враз урадили не допустити міні циганський табір, що колесив просторами Австро-Угрої і заодно рятуючись від поліцаїв, до себе в село, і навіть декотрих циганчуків полонили, щоб потім охоче за чисту душу видати владі.
За те, кажуть, мстиві джипсі-жриці наклали на Коноплянівку трьохсотлітню порчу, кошмарний зміст якої вщент розбивав міст єдності хуторян, без якого село мало би бути, рано чи пізно, приречене на безщадну локально-визвольну війну, допоки від перепою чи забою не впаде останній могіканин. То були дуже освічені джипсі квінс в парафії чорної магії. А що село, окрім незрадливої дружності, ще й вигідно (?) вирізнялося з-поміж решти – не лише суміжних сіл – відсутністю своїх відьом чи просто якихось цьоць і вуйів з екстрасенсорними здібностями, як вже нинька кажуть, та й до церкви ходило через неділю – після суботи, рано тєжко-сі-піднєти, – і, радше, просто вкотре заздибатися , то, кажуть, швидко потрапило в тенета еріній. Друга версія відносить нас вже в ближче минуле, у вісімдесяті минулого століття, коли наш-москаль Місьо сказав « будєм піть мєньше, да будєм жить дольше », оттоді, кажуть, істинно завитав привид капіталізму над Коноплянівкою, точніше, - тінь…
Кожна хата мала свого Абрама, даруйте за неполіткоректний «випад» (але не шовіністичний, антисемітський, запевняю :)) , підприємливість яких не знала меж, будь-який Абрам би позаздрив, зате, як наслідок (відсутності зовнішньої корпоративної етики ? єдиних правил гри ? правового поля ? ) дуже скоро скороспілі бізнесмени, колись такі сумирні, сумарно (сумно) побили горшки; почався справжній герць, а далі - меседжи червоним силовикам, прокльони, мордобої, судилища, вряди-годи не летальна різанина, і логічним (?) наслідком бійні стала поява чи не в кожній хаті відьми, з її небілими відносно односельчан намірами. І таки не порожніми.
З самого початку висувалися різні версії походження злочину і злочинця - злочин коївся щоночі, в щоразу іншій хаті (хатинах), тому версія про, в свій час таку нашумілу, чупакабру (і табун чупакабрів) з часом не витримувала жодної критики. Ще й тому, що чупакабра, як відомо, істота, можливо, ментально достатньо високоорганізована, а проте точно не письменна, - це, на щастя, і розуміли малописьменні хуторяни. А написано – на стінах сараїв – було з невідчепною послідовністю одне й те саме, «великомовними» літерами: СЕЛО ПОТРЕБУЄ РЕФОРМ – СЕЛО ПОТРЕБУЄ НОВОЇ РОГАТОЇ ХУДОБИ І КРИЛАТОЇ ПТИЦІ. КАНДИДАТ НА ПОСАДУ СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ КАШПЕРЯК ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ОБІЦЯЄ КОЖНІЙ ХАТИНІ І РОДИНІ ОНОВЛЕНОГО ЖИВОГО М’ ЯСА – ЯКЩО ПЕРЕМОЖЕ. ПРОГОЛОСУЙ! Писалось це кров’ю бідолашних, ні в чому не винних тварин. На не щастя (або ж на щастя ?) ніхто не знав під прізвищем Кашперюка кандидата у голови, проте, за дивним-недивним збігом обставин, кожен потенційний голова носив почесне ймення Василя Івановича. Ну а ще вісімдесят відсотків прізвищ конкурентів співпадали до ідентичності.
Та, як відомо, це мало «колисало» войовитих коноплянівців, і між ними тут же (поправка: не тут же, поки біда не спостигла одного із претендентів на сільський трон) розв’язалася нова-стара невщухаюча війна, от тільки в хід пішла вже «ядерна» і «біологічна» зброя: прокотилася нічна і денна навперемінна хвиля тероризму селом, жертвами якої ставали хвіртки, дахи, вікна, коти, пси, кури, гуси… Поміж тим, - хоча вже і не щоночі, рідше, - масові бузувірські розправи над животинами не припинилися – це не торкалося все тих же качок, – містичним чином хтось і щось вкотре і вкотре оминав нічні сарайні недремні чати і проникав у селянські бебехи, нищив рухоме майно, обіцяючи відшкодувати з лишком, якщо переможе. Вранці караульщики прокидалися ніби зі страшного бодуна, геть нічого не пам’ятаючи про події останньої ночі.
Пахло відвертою сатанинщиною.
Пішло друге коло різанини, а до дня вибору (рокового ?) ще часу о-го-го. Нещасні направду вже були готові віддати не лише голос за потойбічного Кашперюка, і навіть потай від своїх лідерів-висуванців, вночі на стінах, аби попередити лихо, писали власною кров’ю, широченними буквиськами, що готові будуть це зробити, лиш, падло, прошу-ті, - перестань різати годувальників і вийди з підпілля. І відшкодуй-те збитки сповна. Пане Падло. Будь-ласка. Церква, і та, що в одному куті села, і та, що в другому, і третьому, четвертому, п’ятому, шостому.., щодня була забита до краю, люди безперестанно вимолювали Божої Ласки, Помилування і випрошували прощення за всі гріхи, які колись чинили. В Отців вуха червоніли, в’янули і шелестіли. Село відтоді не зробилося надто дружнішим, більш згуртованим, клановість давала про себе знати у найнеочікуваніших випадках, але певні зрушення у бік загального примирення стихійно відбувалися.
Серед коноплянівців – і серед числа таких самих жертв – знайшовся якось один добродій – ні, то не був дільничний – тому було до лямпочки.., той був хоч і місцевий, але мав прив’язку до ще трьох сіл, крім рідного-ріднесенького, тому оселю завчасно продав ще набагато раніше –то був Юрко Листоноша – власне, листоноша. У Юрка Листоноши, крім спільної біди, була на осібну втіху неділима дружина, діва порядної вроди , як на село, непорядного «дівокування» , як на село. Звали її Ларіска Старалєтка. Та все ж, я наполягаю, даруйте, поза безсумнівно вагомим розумінням села в тонкощах психофізіології і з елементарної поваги до нього, видавалася вона – Старлєткою.
І от цю дівку-бранку, яку і зараз брав би кожен, в лісі і на полі, і де завгодно, від синка до діда, цю локальну і довколалокальну секс-бомбу, цю міс січень-грудень-кожен-рік-і-високосний-також Плейбойко (куди і на що (нащо ?) дивляться непроворні селекціонери дідугана Х’ю ?) той непутящий, боягузливий Юрко Листоноша з розважливими очима відрядив в сусіднє село Маківці з грандіозною за замислом місією, як він їй скрадливо натякав і недоговорював.
З легкої руки його залізного слова, Ларіска вперше за три роки знову обула високі шпильки і взагалі вперше (а їй до того навіть цього і не треба було… - все й так було на естета і кадета любо) в житті вдягла дуже відвертий топ, кольору спалаху на сонці (сонця !). Ну і, ясна річ, - куди ж без неї ? – міні, в час максі. Село теж живе в цьому міленіумі за принципом максі, нехай і коли-не-коли в зворотному напрямку, але ж від перестановки доданків… Розпустила нафік косу, розпалила (нафік ?) пожухлі за останні кілька років шлюбу з Юрком Листоношею гарні великі блакитні оченята, і так, що півсела мало не спалила…, а інша половина села – її мало не тойво… теж спалила. І, за настановою благовірного, прихватила двох качок.
Водій перевізної німецької чортопхайки, передній інтер’єр якої нагадував каплицю, після довгих і тяжких хвилювань й спонукань совітської совісті, насилу зумів зрушити, власне, чортопхайкою. А Ларіска Старалєтка, хоч і не правила безпосередньо за відьму (ну хіба що один-єдиний раз.., коли до знемоги була якось втелющилася у якогось бицюка вайлуватого, родом аж з Городенки чи звідки.., військового, після того вона, між іншим, прочитала від «а» до «я» не «Разбітиє Сєрца», а «Гамлета»; тепер, після одруження, вона застрягла на «Отелло», отак-то, брателло - з Город-енки), однак, як би сказав Жан-Люк Годар « Une femme est Une femme», відала, що творила, коли сиділа, заклавши «ляшку на ляшку», - старі і молоді лярви, і просто жінкє, ледве візуально і тут не лінчували мимовільну спокусницю, злісного подразника, а невелике число хлопів в бусі, якби пиячило не надцять років, то згадали б незабарно про свої …надцять, і в трусах.
Через …надцять кілометрів вона вже виходила з автобуса, стиха посилаючи своїх недоброзичливиць на цілих надцять. А тим часом, чоловік Юрко надавлював на п’єтку до сільради. Сьогодні була остання днина подання заявок на висування кандидатів у голови. Він, очевидно, знав, що робить, хоч і, напевно, знав, що ризикує. В Маківцях, - а він в цій інформації, судячи з усього, достеменно упевнився – зараз мав перебувати один знаний в регіоні і поза ним політолог, політтехнолог, маркетолог, психолог, аналітик – всіх заслуг і надбань не перелічити. Там він мав у володінні добротну дубову хатину з садибою, здається, не орендовану, а вже викуплену, і часто-густо любив проводити вихідні в сільській тиші, подалі від здебільш напруженого міського життя з усіма його цивілізаційними викрутасами, що з дня у день все більш у тому місті цивілізувалися.., не без черепашного темпу в багатьох аспектах, що не завше на шкоду, як і рівно навпаки. Його прізвисько було Ганнібал Електор, а ім’я закінчувалося на рон. І його багато хто боявся і ненавидів, адже в того був непересічний інтелект і незвичайна гострота думки на пару з диво підсвідомим здогадом, неповторна ерудиція, а ще автомат Beretta AR 7090, кулемет М60, HK MP7, гвинтівка SIG 550, дробовик РМБ-93, дві лимонки, фінка, ціаністий калій – не для себе, – Кольтик Кобра на гомілці і жілєтко в шкарпетці, і зв’язки в Києві. Він був вповні людиною з літери А, в усіх відношеннях. А починалося його ймення на МИ.
Ганнібал Електор релаксував зі змруженими очима, злегка погойдуючись на гамаку під вербами, в такт New Age з динаміків смартбука, коли раптом – згадане шосте відчуття ? – вчасно прилинув на землю, щоб знову від неї відірватися.
New Age таки вже настав, помислив політолог, млинкуючи густий і довгий до Адамового яблука козацький вус, солодко бачачи, як висока вродливиця, в душераздірающім декольте, вбиваючи атоми прохолодного осіннього повітря наповал формами і рухами чуттєвих стегон, скануючи його ще за пороги метражу масним поглядом, під пахвами несучи кряків.., нарешті зближується з ним майже впритул.
З емпатичним болем в очах він вислухав до кінця епохальну гризоту села Коноплянівки і благання-пропозицію Ларіски Старалєтки, що зазомбувала вона не затиняючись від Юрка, а коли вона закінчила, пообіцяв все владнати, якщо… вона, Ларіска Старалєтка, відкриє йому деталі свого життя, хитро і водночас лагідно осміхнувшись при цьому.
І Ларіска собі хитро усміхнулась, і зробила дарувальний жест в бік Ганнібала, що складався в неї з двох симпатичних біленьких, грубеньких, гладеньких качечок. Ганнібал не вдавав з себе Скруджа Макдака, прийняв її подаруночки заохотки. Кря-кря-кря…
Коли наступного дня, до полудня, Ларіска вернулася в своє село, без качечок.., в яскраво гарному настрої, аж зовні помолоділа на років п’ять, Юрко Листоноша вдав, що абсолютно не надає уваги її трошки роздертому топику в грудній частині. Ні.
Дива не трапилося – Юрко переміг, на виборах у селі. Значно більш ніж переконливо він розбив в пух і прах усіх конкурентів, з якими ще зовсім-зовсім недавно йому годі було тягатися. Переміг – адже він герой-! – адже це він врятував селян і їх челядь від «чотириногих демонів», « тузиків роду проклятого, Баскервілів, модифікованих тварей», це він так владнав, що село спізнало знову спокій та омріяну дружбу з вічним альянсом; і, найголовніше – поза всякими сумнівами – він зміг довести, що той таємничий злоякісний Кашперєк – то група тих самих улюбленців і висуванців односільчан, що, лукаві виродки-запроданці, пащами кількох загіпнотизованих звірюк, діяли окремо один від одного, з одною ціллю – навести стріли один на одного і так аж допоки, дурний, згорьований і зажуганий люд… Шоб їм повилазило !! Ноги їхньої більше тут не буде, а коли буде, то безногі в селі появляться. Бігме.
Якось, рік по тому, дружина новоспеченого голови сільської ради Коноплянівки, друга дружина – перша покинула голову, вже, добросерда і помічна, після виборів – Юрко таки більше не зміг вдавати постійну сліпоту через драні топики, спіднички, трусики і, як наслідок – появу цілого гардеробу до пори, до часу нових, модних, дорогих і не роздертих топиків, спідничок і трусиків, однак Ларіска не пропала, кажуть добрі люде.., в ній відновилось почуття суспільної значимості, і, зрозуміло, тупі, невдячні заздрісники, моралізатори і інсинуатори з Коноплянівки дідька лисого їй після цього подарують – первинну інакшість…, - так от, якось друга дружин Юрка, Орися, зайшла в комору за слоїком помідорів і несподівано надибала на дивну схованку. Хоча вона ішачила за ішака і двох волів+верблюд, та жінка в ній ще остаточно не вивелася, а відтак – кішка. Коли та схованка, за горами мішків з картоплею і плетених кошиків з усякою всячиною, їй піддалася (дерев’яні двері на защіпці) – вона, в сирій, затхлій кімнатчині два на два, побачила на землі накреслену вапном пентаграму, в колі, невідомого походження синій напій в графині і мечете, скроплений моторошно червоним, на підлозі. А над центром сігіла (?) звисав, підвішений на мотузці головою вниз, мертвий качур.
