Жила у Франківську, на Позитроні, одна подружня пара. Обидва ще молоді, років під тридцять, дітей не мали, натомість тримали собаку.
І не якогось там декоративного песика, на якого сядеш і не помітиш, а білого велетня, що сміливо міг грати в кіно собаку Баскервілей. Ця порода називається – алабай.
Коли пес вставав на задні лапи, то передні запросто клав на плечі хазяїну, який теж був не маленький.
Квартира, де мешкало оце сімейство, була скромною двійкою у звичайній пʼятиповерхівці. Люди займали одну кімнату, песик – іншу.
Якось подружжя серйозно посварилося, жінка гримнула дверима та з’їхала до своєї мами. А чоловік пішов заливати горе з друзями. Друзів мав багато, тож заливав три дні, а коли прийшов до тями – згадав, що вдома сидить голодний (і не вигуляний!) алабай. Він мерщій кинувся додому.
Песик виявився живий-здоровий і радо зустрів хазяїна. Звісно, в куті була доволі велика смердюча купа, але чоловік чекав гіршого. І його очікування справдились.
Майже одразу прийшов обурений сусід знизу. Виявилося, що за три доби «карцеру» алабай надзюряв стільки, що сеча просочилась крізь перекриття у плафон сусідської люстри. Назбирався ледь не літр.
Сусід був питущий, жив скромно і ота люстра була ледь не єдиним предметом його інтер’єру. Втім на ґрунті зеленого змія чоловіки таки порозумілися.
Власник алабая купив пляшку, плафон спорожнили, відмили та обмили. А незабаром повернулась і дружина. Хеппі енд, одним словом.
