Для багатьох українців літній відпочинок зазвичай асоціюється з морем або, щонайменше, річкою. Для мене ж – це обов'язково гори. Зі своїм віковічним спокоєм, співучими струмками-потоками, полонинами, грибами-ягодами і привітним населенням. Тому, вкотре обираючи улюблені Карпати для відпустки, зупинила свій вибір на найвисокогірнішому селі з ласкаво-дзвінкою назвою Дземброня (близько 900 м над рівнем моря), що розташоване у Верховинському районі Івано-Франківської області.
Раніше про нього чула тільки дві речі: звідти туристи ходять на Чорногірський хребет і, перш за все, на гору Піп Іван, відому руїнами польської астрономічної обсерваторії, і по-друге, що в село важко добратися через дуже погану дорогу і відповідне транспортне сполучення. Останнє, зрештою, й було головною причиною, чому я не побувала в Дземброні раніше. Та зараз, розглядаючи різні варіанти і зважуючи всі "за" та "проти", вирішила переглянути в Інтернеті фотографії цього села. Один лише погляд – і "любов на все життя": ось те, що мені потрібно. Запрошую в поїздку приятельку – теж прихильницю активного відпочинку, і вирушаємо.
НЕ ВІРТЕ КАСИРКАМ, КОЛИ Є ІНТЕРНЕТ
Потягом із Києва прибуваємо в Івано-Франківськ майже о 6-й ранку. Поряд – автостанція, з якої відразу ж відходить автобус до Верховини. Дістаємося туди близько 9-ї, й з цього моменту в нас починається дійсно важка дорога до Дземброні. Хоча причиною стає аж ніяк не відсутність асфальту і транспорту, а некомпетентність чи байдужість касирок автостанції. Одна ще раніше, телефоном, дала не зовсім точну довідку, її ж колега на наші претензії видала справжній "перл": "Якщо ви читали про це в Інтернеті, то чому повірили якійсь касирці!"
Справді, довіряти їм треба з обережністю. Бо через неналежне інформування ми прибули у Верхню Дземброню (а виявляється, є ще й Нижня) аж о 18-й вечора – єдиним рейсом, який із Верховини відходить о 15.40. Хоча, організувавши поїздку з урахуванням реалій, могли б бути на місці о 10-й чи 11-й.
Написала про це, аби верховинська автостанція, куди щодня прибувають сотні туристів, налагодила бодай їх нормальне інформаційне обслуговування. Для тих же, хто зібрався на Піп Іван, повідомляю: сміливо їдьте до Нижньої Дземброні, бо звідти до Верхньої – усього 4 км. З наплічниками їх легко можна пройти пішки, а якщо важко чи не хочеться – проголосувати і зупинити "попутку", яких там зараз чимало. Частина туристів узагалі не доїжджає до Верховини, виходить в Ільцях і там ловить машину в потрібному напрямку.
Іще один штрих про дорогу. Асфальту до Дземброні таки немає, і коли їдеш туди стареньким автобусом, тебе підкидає до заїкання. А сплеск адреналіну забезпечує ділянка, що проходить над глибоченним урвищем, утвореним природою вздовж річки Чорний Черемош. Транспорт від прірви відділяють лише кілька товстих колод, викладених по краю урвища. Вигляд такого сумнівного загородження не надто викликає довіру, але коли їдеш - мусиш вірити.
Туристи у своїх блогах порівнюють цю ділянку з відомою "Дорогою смерті" в Болівії. Перебільшують, звісно, та диму без вогню не буває. З розповідей місцевих старожилів, після Другої світової війни в те урвище, було, впала вантажівка з двома десятками солдатів. А в мирний час, в ожеледицю, туди валилися трактори. У літню пору таких трагедій нині не трапляється, а взимку люди про них не думають і їздять, кому куди треба.
До речі, кажуть місцеві, перемовини про будівництво дороги, яка б з'єднувала Верховину з Румунією і проходила через Нижню Дземброню, велися давно. Є нібито й відповідний проект, і румуни свою частину - до українського кордону – збудували. Ну, а в нас воно якось так… "заглохло" поки що.
ГІРСЬКИЙ ТУРИЗМ ЧИ "МОДА" НА ПІП ІВАН
Приїзд у Дземброню поклав край усім нашим дорожнім труднощам. Бо там нас зустріли привітні й добрі люди. Мало не в кожній садибі – міні-осередок "зеленого" туризму, і в центрі села, звідки починається популярний маршрут на Чорногору, всі місця зайняті. Не думала, що таке важкодоступне село сьогодні переповнене туристами. Вони снують, як мурахи: одні - на вершини, інші – звідти, ідуть цілими вервечками, а, ті, хто вже пройшов маршрут, сидять край дороги в очікуванні виїзду. Навіть на модну Говерлу таке масове паломництво побачиш не часто. До того ж, у гори, підмічаю, біжать тепер усі – молоді й старші, підготовлені й не дуже. Одні ставлять за мету підкорити лише Піп Іван (2028 м н.р. м.), інші – пройти весь Чорногірський хребет.
Туристи-автомобілісти, які не шкодують своїх іномарок заради короткочасного перебування на високогір'ї, приїздять на два-три дні, піднімаються на популярну вершину і їдуть назад у цивілізацію. Нам зустрічалися кияни не надто спортивної зовнішності, які за день "збігали" до обсерваторії і "вбиті" втомою вже в сутінках повернулися в село. Високо в горах, казали, були вперше. Не думаю, що такі перевантаження корисні для здоров'я непідготовлених людей. Розсудливі ж туристи на Піп Іван ходять із ночівлею у горах. Це дозволяє рухатись у нормальному ритмі, милуватися красотами, фотографуватися, "пастися" в ягодах, яких у серпні там повно.
ГРИБИ НИНІ ДОРОГІ
Перша зустріч у Дземброні – з відомою тут "бізнесменшою" бабою Параскою. На неї нам вказує водій автобуса, мовляв, вона підкаже, куди поселитися. Знаючи, що зараз з людини за ніч тут, у середньому, беруть по 150 грн (без харчування), відразу висловлюємо своє побажання:
- Нам би дешевше, гривень по 100.
Три слова – і все, як у казці: отримуємо, що хочемо. Не в центрі, правда, а трохи вище і зі зручностями надворі. Зате довкола – ні машин із курявою, ні людей з їх суєтою, пивом і сміттям, і ми самі в будинку. Тиша, спокій і неймовірний гірський пейзаж на всі 360°.
Загалом у Дземброні постійно проживає близько 250 мешканців. Переважна більшість – люди активного віку, хоча дітей небагато. Є початкова школа, ФАП, із підприємств – пилорама, сільрада – в сусідньому селі Бистрець. У невеликому продуктовому магазині пропонується весь необхідний бакалійний асортимент і борщовий набір, сезонні овочі, з фруктів - яблука, персики, сливи, лимони, на підлозі розкладені кавуни. З продуктів місцевого виробництва можна придбати карпатські сири та сушені білі гриби. Сир продають по 90-100 грн/кг, гриби ж нині дорогі – сотня за 100 грамів. Продавці пояснюють незвичну дорожнечу відсутністю грибів у лісах. Щойно з'являться, кажуть, і ціна впаде.
ТАТО – В ЧОРНИЦЯХ, МАМА – В МАЛИНІ
У день нашого приїзду господарі, в яких ми винайняли житло, дотемна "робили сіно" – згрібали висушену траву й складали у стіг. Працювали швидко, дружно, й не самі, а з сусідами, яким допомагали напередодні. І, з усього видно, тут так заведено. Гірський край – суворий і тяжкий для проживання, і це гуртує його жителів, формує в них шанобливе ставлення до ближніх та звичку покладатися тільки на себе. А ще – на природу, з дарів якої вони й живуть.
- Батьки твої вдома? – запитуємо якось у малого хазяйського сина.
- Тато – в афинах (наголос на перше "а"), мама – в малині, – відповідає.
Афинами гуцули називають чорниці. І в серпні у них – масовий збір цих ягід, на яких можна добре заробити. Торік за 1 кг афин давали по 30 грн і заробітки були такі собі. Нині ж ягода коштує 75 грн за кілограм, і в гори по неї потягнулися заробітчани звідусіль, навіть із рівнини.
На одній із ближніх полонин під вечір зустрічаємо таку приїжджу заробітчанку. Вона – з хлопчиком років 10. Збирає чорницю гребінкою, яка не пошкоджує й не здирає листя з кущиків. Це викликає повагу: люди не нищать те, що їх годує.
- Багато зібрали? – питаємо в жіночки.
- Сьогодні тільки чотири відра, і навіть он він ціле відро назбирав, – схвально киває на хлопчика.
- А як же ви їх понесете?
- Та отак, через плече: два спереду, два ззаду, – каже.
"Тільки чотири відра…" – чудуємося про себе. І йдемо вниз.
У Дземброні біля магазину, де люди здають афини, зустрічаємо наших хазяїв, яких не бачили відучора. Виявляється, вони, пізно вибравшись по ягоди (а йти на місце довелося більше 3 годин), вирішили заночувати в горах, аби на завтра знову не підніматися. Отак, як були – в шортах-футболках і без сірників. На висоті понад 1500 метрів над рівнем моря та ще й у період холодних ночей.
- Нарвали багато папороті, зробили з неї курінь і підстилку й лягли. Та як напала мошка, то не знали, куди діватися. Потім над куренем запурхали пташки – певно ловили ту мошку. Я всю ніч, можна сказати, й не спав, а жінка трохи таки хропла", – весело ділиться пригодою молодий чоловік.
Зекономлений час дозволив подружжю, для якого гори – рідний дім, заробити за добу непогані гроші. А я подумала: "Справжні діти своєї землі". І, що особливо приємно, не зіпсовані цивілізацією. Маючи в своїх будинках всі її надбання – холодильники, бойлери, сенсорні електроплити, телевізори й комп'ютери, вони не піднесли себе над природою, а залишилися безпосередніми, щирими й відкритими людьми.
Хоча, ніде правди діти, бачили ми й інший бік медалі: ліси в Карпатах продовжують вирубувати, а струмки засипають виробничими відходами і сміттям. У Дземброні ми стали свідками випадку, коли просто в центрі села робітник місцевої пилорами вивантажував майже в річку вантажівку тирси впереміш зі шматками деревної кори. На наше зауваження, що тут ходить маса туристів і місцеві жителі мали б дбати про красу й чистоту свого села, нагадування, що в потоках Карпат помітно поменшало води, чоловік сказав:
- Та нічого, це річці не зашкодить.
Зашкодить, ще й як! Бо щойно над річкою з'явилася купа відходів, у неї полетіли пластикові пляшки, різні упаковки та інше сміття.
ЦЕ – МОГО ПРАДІДА
Працюють дзембронці з ранку до пізньої ночі. Хто має роботу в лісництві чи деінде, мусить увечері порати ще й особисте господарство. Хто не має – приймає туристів, збирає гриби і ягоди (чорницю, брусницю, ожину), здає їх заготівельникам чи продає на базарі. Одне слово, життя в горах кипить, і спостерігати за ним дуже цікаво. А дечого можна й повчитися. Приміром, ставлення до пам'яті своїх предків. Дзембронські гуцули ними дуже пишаються й прищеплюють це почуття своїм дітям.
- Он та полонина площею 60 га належала моєму прадіду, – з гордістю говорить нам, туристкам, молодий ґазда.
Таку саму гордість чуємо і в голосі його сина-дошкільняти, коли він заходить до нашої кімнати, гладить старезну, але гарну, з декоративним різьбленням шафу і каже:
- Це – мого прадіда…
А ще дзембронці добре знають історію свого краю і можуть розповісти те, про що туристи й не здогадуються.
- В улоговині між Вухатим Каменем і Піп Іваном (ліворуч, якщо йти з Дземброні) колись був французький парфумерний завод. Продукція там виготовлялася за засекреченим рецептом із сосни альпійської. З часом завод той закрився, і рецепт той зник разом із французами - ніхто його місцевим жителям не видав", – розповів нам, зокрема, Дмитро Полічук.
ПОПІВАН – ТО НІЯКИЙ НЕ ПІП
Маршрут першого одноденного походу нам підказав наш господар. Він порадив вийти на хребет, дійти до гори Косарище і помилуватися звідти Говерлою. А ще на підйомі, під чоловічим монастирем, через об'єктив фотоапарата ми розгледіли Піп Іван з його обсерваторією – краса!
Спускаючись у село, просимо в місцевого жителя дозволу пройти через його двір. Кілька хвилин розмови з літнім ґаздою дають несподівану інформацію.
- Піп Іван – то неправильна назва гори, піп там ні до чого. Тому що походить вона від вітру, який там попіває (поспівує), і правильно писати – Попіван одним словом, – дещо, здалося, навіть ображено сказав чоловік.
Вже внизу, розпитавши людей, дізнаємося, що нашим співрозмовником був колишній голова місцевої сільради Іван Максим'юк. І що він має вдома багато книжок з історії рідного краю і є тут відомим краєзнавцем.
Пошукавши уже вдома в Інтернеті, я знайшла чимало статей про походження назви гори Піп Іван. Те, що гуцули називали її Попіван, у деяких із них теж згадується, але більшість дослідників чомусь полюбляють розглядати варіанти, пов'язані з релігійними аспектами життя гуцулів. Або зазначають, що колись на вершині гори була скеля, схожа на священика в рясі, звідти, мовляв, і назва.
Насправді тої скелі ніхто з сучасників не бачив. І взагалі - релігійні версії мені видались непереконливими. А коли я прочитала, що навіть поляки, будуючи на Піп Івані обсерваторію, мали намір перейменувати гору на Распєваний, остаточно повірила пану Максим'юку. Та й за логікою, хто ж краще знає Карпати, як не їхні жителі? На моє припущення, назва Попіван, прийнята колись на слух від гуцулів, просто була кимось розтлумачена по-своєму і записана як Піп Іван.
ЗНАЙТИ ДЗЕМБРОНСЬКІ ВОДОСПАДИ
У цій поїздці ми з приятелькою не планували підкорити популярну вершину, бо з нами не було чоловіка, який окрім особистих речей ніс би ще й намет. А тому ми вирішили просто отримати задоволення від одноденних прогулянок горами. Найпривабливішим природним об'єктом для нас був каскад Дзембронських (Смотрицьких) водоспадів, розташованих попід горою Смотрич на висоті понад 1500 м н.р.м.
Особисто в мене до карпатських водограїв ставлення трепетне. Адже пройшовши колись походом через кілька з них, я не лише тонко відчула їхню дивовижну енергетику, а й почула ніби записаний на камені спів давніх жителів цих країв. Своїм "відкриттям" поділилася в матеріалі "Таємниця карпатських водоспадів".
Отже, теплим сонячним ранком виходимо на стежку популярного "піпіванівського" маршруту. Туристів - тьма, всі йдемо, по кілька разів обганяючи один одного. Серед мандрівників - чимало іноземців, чуємо не лише польську та чеську мови, а й англійську. Проходимо повз молочарню, де можна купити свіжого сиру, минаємо полонину й заходимо в чарівний своєю сутінковою таємничістю карпатський ліс. По виході з нього й натрапляємо на потік Мунчель і його перший водоспад.
Ще готуючись до поїздки, в Інтернеті читала, що загальна висота каскаду - близько 100 м. І складається він з 15-20 водограїв, найвищий із яких скидає воду з десятиметрової скелі.
На туристській стежці бачимо один великий і один малий трохи нижче, до якого не підійти. Як люди поінформовані, починаємо шукати інші. Дивуємося, що більше ніхто з туристів цього не робить. Вони фотографуються і йдуть далі. Одні нам кажуть:
- Тут канадці щойно хотіли кудись продертися, та наші хлопці їх застерегли: "No, no!" – й ті повернули назад.
Ми на це не зважаємо і продовжуємо шукати прохід ліворуч від водограю. По вологому й нібито затертому людьми камінню, моя приятелька лізе вгору першою, я – за нею. Однак швидко усвідомлюю, що піднявшись тут, можемо не спуститися. Тож прошу її повернутися. Розвернувшись, раптом обидві помічаємо те, що шукаємо. "Стежка" йде різко праворуч через кущі прямо над першим водоспадом. Радесенькі, пробираємося нею понад потоком, чіпляючись за міцні гілки. І тут нам відкривається другий великий водоспад і кілька маленьких. Захоплені досягненням поставленої мети, не зупиняємось і скоро потрапляємо в дивовижний каньйон із найвищим, 10-метровим водограєм і розкішною буйною рослинністю. О-о, щастя! Ми тут самі, і все це – наше!
Цілу годину там відпочиваємо, милуємося, купаємося, врешті, пишаємося собою. Співчуваємо канадцям, які, очевидно, теж читали про "родзинки" цих країв, а якісь неуки їх завернули. Ну, що ж, у кожного своя доля.
Нагулявшись, повертаємо назад, і відправляємо на каскад зустрічних туристів. Першими лізти на "стрьомну" стежку зголошуються дівчата, які щойно почитали про водоспади у смартфоні.
- Ой, думаємо, це того варте!
- Варте, дівчата, варте!
Особисто я на потоці нарахувала 6 водограїв – 3 великих і стільки ж маленьких. Де згадувані 15-20 – не знаю, можливо, в недоступних місцях.
"ПАРК СКЕЛЬНИХ СКУЛЬПТУР" ПІД ВУХАТИМ
Відпочивши біля води, передумуємо повертати додому і вирішуємо піднятися на Вухатий камінь (он він, гадаємо, вже помахує "вухом"). З нього, кажуть, на Піп Іван – майже пряма дорога. І хоча до обсерваторії вже сьогодні не дійдемо, може, хоч побачимо її зблизька. Однак, діставшись того схожого на вухо каменю, розуміємо, що до вершини ще – ген-ген! Утім, не розчаровуємось. Бо на горі попід Вухатим - створений матінкою-природою "парк скельних скульптур". Одна скеля нагадує голову неандертальця, інша – царівну-жабу, за нею – птах зі складеними крильми… Чудове місце для фантазій і пам'ятної фотосесії!
Уже вдома наші господарі кажуть, що ту гору вони називають "Дід і баба". Чому так, не розуміємо, на ній же не два каменя, але не уточнюємо.
На цьому наші походи не закінчуються. В інші дні відвідуємо Нижню Дземброню, де спостерігаємо за сплавом по мілководдю любителів рафтингу, піднімаємось на розкішну, вкриту ягідниками полонину Чуфрову, шукаємо в околицях села гриби, знайомимось із 88-річним, але таким молодим і світлим старожилом паном Миколою…
Їдемо додому провітрені і просвітлені. Щастя цьому благодатному краю і процвітання! А ми сюди ще повернемось.
Наталія Потапчук, Дземброня –Чернігів.
Фото - автора
