Хоча Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка та інші визволені міста і ввійшли в мирне русло життя, але, вдивляючись в обличчя людей, бачиш напругу.
Ще не один місяць мине, аби люди не сіпалися від сторонніх звуків і людей у військовій формі, пише Репортер.
Проїжджаємо повз заправку, на табло +43°. На небі – ані хмарки. Спека. Бронежилет, каска. Піт ллється рікою. Дорога далека та небезпечна. На трасі Ізюм – Слов’янськ пожвавішало. Все частіше зустрічаються машини з надписом «Діти» – луганчани залишають рідні домівки. Що змусило їх до цього часу перебувати в небезпечній зоні, чого вони чекали?
Доволі повільно рухаємося на Донецьк. За нами ЗІЛ, який ВПО «Коломия-центр» передає одній із бригад. Машина постійно перегрівається, тож ми змушені регулярно зупинятися, щоб водій долив воду в радіатор. Кожна така зупинка змушує напружуватися. Озираєшся довкола, вдивляєшся вдалину, проводжаєш поглядом кожне авто. На трасі небезпечно, бо час від часу стріляють. Що ближче до «червоної» зони АТО, то менше має бути зупинок.
В одному з сіл стаємо біля криниці.
«Ви хто? – стурбовано питає місцева жіночка. – Що вам треба?». «Води хочемо набрати, – відповідаємо. – Доброго дня!». «Я вам дам чистої води, – з подвір’я вибігає малий хлопчина, – давайте каністру».
Два десятки кілометрів від Донецька. Чути далекі глухі вибухи – це працює артилерія. Нас зустрічають радісно, але на люб’язності у військових немає часу. Тим більше, коли вони артилеристи – «Боги війни». Поки волонтери з ВПО «Коломия-центр» розвантажують гуманітарну допомогу, а це більше шести тонн харчів, води, медикаментів, військової форми, йду спілкуватися з бійцями бригади.
Бліндажі, окопи, укріплення, мішки з піском. Усе це допомагає врятуватися під час ворожих обстрілів. Польова кухня, столики, імпровізовані душеві – польовий побут військового. Поки одні в наряді, інші відпочивають. На перший погляд бійці поводяться досить безпечно, ходять без бронежилетів, касок і з голим торсом. Проте, вони вже пройшли вишкіл, тому при першій небезпеці – в повній амуніції.
– Я вам подарунки привіз, дрібнички від львівських і рівненських дівчат привіз, – кажу, посміхаючись, одному з бійців.
– Гарні дрібнички. А вони освячені? – запитує він, перебираючи обереги в коробці.
– Так.
– А я тут за капелана – кого благословити, кого вислухати, а кого молитися навчити.
У капелана дуже світлий погляд, борідка, як і личить священикові. Стає на коліна, оглядає обереги, дістає янголятка, цілує. Невдовзі підходить інший боєць, просить хрестика. Капелан обережно дістає, дає настанови і, коли той вдягає, разом з ним читає молитву. Молитву за те, щоби Господь зберіг життя. Адже вони не збираються гинути – вони воюють за те, щоби жити на славу Україні. Мир посеред війни – це можна відчути лише там, в зоні АТО.
– Хлопці, закрийте вуха – зараз артилерія стрілятиме, – кричить комбат.
Біжу до самоходок фотографувати. І коли вже лишається до них якихось 20 метрів – залп! Повітряна хвиля змушує впасти на коліна, адреналін переповнює. Оговтався повністю лише через пару хвилин.
«Саушка» – так називають артилеристи 152-мм дивізійну самохідну гаубицю. Вага снаряду 43 кг, тому їх завантажують удвох-утрьох. Робити все треба швидко. Хлопці падають з ніг, але розуміють, що від їхньої майстерності залежать життя інших українських бійців. Наводчики мають бути «ювелірами» – це від них залежить точність влучання.
«Були випадки у нас… З передової передали, що накрили бойовиків за 400 м від своїх – обурювалися, що ми могли й наших «покласти», – розповідає комбат. – Але ж так і було заплановано, на то і «ювеліри». Втім найчастіше нам доводиться стріляти у відповідь – реагувати. От, пару днів тому по нам «Гради» працювали. Ми їхню позицію засікли. Вони два залпи зробили, а ось третій уже не встигли. Один наш снаряд прямо в установку «Град» і влучив. Гарний феєрверк був…».
Є в бригаді свій улюбленець – пес Сірко. Він потрапив під обстріл бойовиків. Лапи поломлені, голова пробита осколком. Але українські бійці вилікували його, доглядають. Сірко служить вірою і правдою. Він завжди першим відчуває небезпеку, що дуже допомагає бійцям.
– А знаєте, що для нас найважливіше? – каже один з військових. – Це, що про нас не забувають. Для нас набагато приємніше й вагоміше від провізії отримати від вас український прапор, лист чи якийсь оберіг.
