На сайті телеканалу ТВі відомий івано-франківський блогер, журналіст, фотограф та громадський діяч Ростислав Шпук поділився спогадами (досвідом) про те як він викликав міліцію і чим це все закінчилося:
Сьогодні вночі мав дебютне
затримання з браслетами
Міліція досі та сама, що з легкістю зраджувала нам завжди, вступаючи у взаємовигідні стосунки з криміналітетом, беручи перед ним "під козирок".
Центр Франківська. Повертались із донькою (14 років) на початку ночі додому в супроводі друга.
На початку вул. Шевченка гальманули, щоби фіналізувати добу фотографією, кумедно тримаючись за опору якогось придорожнього знаку на тротуарі.
Не встигли, бо поряд зупинилося червоне таксі служби 1558, з якого адресно лунала команда "пздвти нах". Наша реакція складалась із неповного здивування і повної непокори з домішками не дуже симетричної відповіді.
З авто вийшов пасажир і припаркував коло дверцят "поліровку" – почату пляшку пива.
Бажання розквасити мені лице він приховувати не став, однак реалізувати не зміг лише тому, що був неточним – декілька разів промахнувся, навіть зі співучастю таксиста такого ж психотипу – "гопник-упорядник".
Розчарувавшись у своєму намірі, вони вирішили рушити наводити порядки деінде. Ми перекрили рух, ставши перед авто. Водночас настійливо викликали міліцію, повважавши вандалізмом спробу відкоректувати форму мого носа без моєї згоди і наперед погодженого результату.
Таксист же прийняв власне оригінальне рішення і взявся підтаранювати мене бампером машини з номером 0262 (букв я не зафіксував). Мої ноги його не слухались, не сходили зі свого. Тоді він різко газонув задом і, проїхавши метрів 300, втік по Січових Стрільців.
До 1-ї години ночі ми очікували міліцію, тобто хвилин 40 – з урахуванням і розумінням її зайнятості, щодо якої було би якось нечесно зробити виїзд бригади "холостим" – якби ми передчасно покинули "капітанський місток місця виклику".
Наряд прибув неквапом, пішки – зате більш нарядний, ніж ми очікували: Вона – майор і Він – лейтенант з високою тулією на голові.
Про жодні оперативні дії йтися не могло, нам уже хотілося залишити бодай слід цього випадку у слідчому архіві, написавши заяву.
Відповідь правоохоронців: "Ідіть спати, не затримуйте, заяву донесете згодом на вулицю Московську" (стара назва звучала рефреном – для пані майора з великим міліцейським стажем ця вулиця ніколи не стане Бельведерською) – не зовсім влаштовувала друга-моряка, якому за кілька днів – у багатомісячний "довколаземний" рейс.
Тому він настійливо доводив, що ми не хочемо мати міліцію-плацебо нешвидкого вдаваного реагування, це заважатиме вижити організму країни, який не є смертельно хворим і його можна врятувати дієвими засобами. І що з таким реагуванням – краще взагалі без міліції, бо, якщо немає на що покластись, тоді організм покладається на себе. Завершив словами: "Для чого ви носите погони і фуражку?" – при цьому легенько торкнувся погона і тулії лейтенанта, просто для майже кінематографічного означення своїх слів.
Від цього раптом відкрилася внутрішня Врадіївка пані майора, в роботу пішло все: язик, невичерпні запаси мізантропії, а головне – рація, – до нас викликали якусь групу "миттєвого реагування": не сорока, а десятихвилинного.
Виклик був швидший, аніж моя думка, що наша міліція – така, на яку треба викликАти міліцію.
Ми все ще могли піти геть, але терпляче очікували "силовиків" – бойовим чоловікам, мабуть, легше буде щось пояснити...
За 10 хвилин з легкового "міні-автозаку" виходять вгодовані короткострижені "ґазди" в амуніції з апріорно злими очима.
Без прелюдій – одразу прес, одразу до всіх на "ти", одразу за грудки товариша, одразу його затримувати.
Я пробую з ними розмовляти. З поясненнями чомусь нікуди тицьнутись, у відповідь – дресирувальні імперативи "сидіти-лежати".
Раптово на нас накидаються – на півслові. Викручують руки – досі не зрозуміло, чому. Спочатку невдало – руки автоматично не піддаються: резистенс – насиллю. З’являється пекучий сльозогін в очі, впритул.
Нічого не бачу, мене підбивають, падаю на асфальт, нічим дихати, в роті – конденсат якоїсь "чєрьомухи", на спині – важке коліно одного із вгодованих спирає дихання, задихаюсь.
Донька кричить, плаче, просить їх, присідає на асфальт, намагається дістатись до мене.
Мене запихають у мінізак. Чую, як випадає десь під нього мобіла.
Пробую сказати хоч щось доньці – вона плаче. Не встигаю, бо стартуєм.
Вона, 14-річна дівчинка, залишається одна на темній безлюдній вулиці.
Ні, не безлюдній, лишилося ще двоє: Він і Вона. "Шуруй звідси", – шугнула пані майор. Лейтенантові теж до голови не прийшло провести дитину додому. А це – кілометр пішки, мені дуже страшно за неї. Годину тому тут їздило двоє агресорів на колесах.
Півроку тому мій знайомий, погідний і спокійний велетень, сівши в таксі у центрі Франківська, опритомнів серед ночі в заміському лісі голим, у початковий мороз. Що відбулося – не може згадати досі...
Тепер я точно знаю, що соромно – не чинити опору такій міліції, яка для зручності може "ламати" і затримувати лише тих, хто її викликає, щоби сприяти подоланню злочинності, – бо ці не тікають, а іншу сторону потрібно вишуковувати, це неприбутково.
Тепер знаю, що честь міліцейського мундира і його носія переважно не сумісна з честю громадянина.
Чому недоторканість мундира має бути встократ вагомішою від нашої недоторканості? Чим цей мундир таке право собі виборов, нам довів, перед країною заслужив?
Уже у відділку я стверджую "ґаздам", що вони і є "Беркут", незалежно від "роду військ".
У відповідь чую, що розповідатиму це "тамбовському вовку", – від чоловіка, який через молодість у часи СРСР не встиг ще усвідомити і власне життя.
За кілька годин, які я провів у відділку (першу з них, цілу, в наручниках!), увесь асортимент "притягнутих", тобто привезених злочинців складали:
- засцянці – за те, що "попалилися" на сечоспусканні під деревами міського значення (один попався при нереалізованій спробі),
- меломани з гуртожитку – за те, що роззлостили бабцю-тихушницю,
- юні матюкливці з дискотеки – за текст,
- жовтошкірі студенти – мабуть, за ментальність,
- і все...
Тобто ті, від кого не може зазнати страшної наруги доторком пальців дуже сірий мундр. Тільки не бандити, з якими міліція веде, висловлюючись зрозумілими їй культурними радянськими кодами, лише "нєзрімий бой".
Покази "з моїх слів" записувала чергова відділку. Але чомусь усі три частини драми – з таксі, парочкою і "ґаздами" – описала однаковим, по-нострадамусівськи багатозначним і розмитим висловом: "Зчинився конфлікт". Коли я попросив реалізувати своє право описати все власноруч, модуляції в її юному голосі зашарілись: "Якшо ви вважаєте себе, шо такий мудрий – то пишіть собі..."
Я навмисне не телефонував ні до кого з дружніх чинів чи адвокатів – і не лише тому, що право впливового дзвінка має бути рудиментарним, а й щоби відчути на собі весь техпроцес самозадовольняння ментів, які чомусь називаються міліціонерами.
Зате тепер я знаю, що, утримуючи таку міліцію, ми вгодовуємо дурну ілюзію свого захисту, цей постійночинний парад імітацій у парадних мундирах. І знаю, що ми не настільки захищені, щоб дозволити собі розкіш такої ненадійної міліції.
Вона досі та сама, що з легкістю зраджувала нам завжди, вступаючи у взаємовигідні стосунки з криміналітетом, беручи перед ним "під козирок".
І зрадить нас за першої ж нагоди, будьте певні – так, як робить це на сході, віддаючи честь проросійським терористам, ми це побачили на широко розплющені власні очі щойно в Донбасі. І на півдні, розвертаючись задом до терористів в Одесі.
Така міліція – це дисфункція організму країни. Звичайно, мова не про всіх, мова – про самі принципи "призОву" в органи, про ідеологію їхнього виховання чи пріорітети їхнього профіснування. Ідеологію знищення замінить ідеологія рятування, лише якщо правоохоронцями ставатимуть люди, здатні щось створювати, а не руйнувати – освічені і затребувані, а не комплексно меншоварті. Такі там є. Але за короткий період служби панівним жлобством інфікуються теж.
Міліція лежить на збереженні в суспільства, як хвора на фальшиву вагітність, від якої багато років чекають, що вона нам щось добре вродить.
Її симптом – "мікрозаміщення великого ворога" підручним, доступним випадковим "мікроворогом". Це – частина програми захисту розхитаного психічного здоров’я засобами ресентименту: штучним створенням образу злочинця з чогось, чому можна легко дати сатисфакційний щиглик у лоб, коли нема мотивації пошуку справжнього джерела проблеми бандитизму.
Але для чого ця обманка нам, що може бути гірше, ніж вдаваний захист для "підзахисних"?
Дуже хочеться відповідей.
Ростислав Шпук,
P.S. Добре знаючи Ростислава Шпука, "Фіртка" не сумнівається в правдивості його тексту. А тому просимо вважати цей текст і нашим проханням до Прокуратури - розібратися з мусорАми-негідниками про яких йдеться в ньому....
