"Я – з правого боку скраю. Пришліть мені свою фотографію з весілля тети, а я вам свою пришлю", – так підписане фото, яке зберігає 50-річна Лілія Присяжнюк з Івано-Франківська.
Це єдиний знімок її діда Михайла Дутчака, родом із села Струпків – тепер Коломийський район Івано-Франківської області. Він служив у 14-й гренадерській дивізії Ваффен СС "Галичина", створеній німецьким командуванням під час Другої світової війни.
– Про діда Михайла в родині не говорили, – каже Лілія Іванівна. – Поминали на Різдво і Великдень, молилися за нього, а більше – ані слова. А бабуся після війни вийшла заміж вдруге за Федора. Тому завжди говорили лише про нього.
Якось я запитала бабцю, чому тато по-батькові Михайлович, а діда звати Федір. Вона одразу змінилася на обличчі. Відповіла, що мій рідний дід загинув на війні – та й усе. Але День Перемоги 9 травня ми ніколи не святкували. Я цього не розуміла.
Набір до дивізії провели влітку 1943 року. Зголосилися понад 80 тис. добровольців – українців із сучасних Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Відбір пройшли 13 тис. Присягали на вірність Адольфу Гітлеру. Проте більшість новобранців йшли до війська не через підтримку нацистів.
– Що саме спонукало діда вступити до дивізії, не знаю. Чи то патріотичний порив, чи бажання воювати проти комуністів, чи обіцяний соціальний пакет. Думаю, все потрохи наклалося. Бабуся стверджувала, що хлопці зі Струпкова прагнули воювати за Україну. Але казала це пошепки, ніби виправдовувалася.
Де відбувались вишколи – не знаю. Дід надсилав листи і фото. Пам'ятаю його знімок у парадний формі з шевронами. Тато хотів із нього зробити красивий портрет. Але боявся показувати чужим людям. За нами КДБ і без того наглядало. Потім той знімок кудись пропав.
У липні 1944-го дивізія "Галичина" взяла участь у битві з Червоною армією під Бродами на Львівщині. Бої тривали понад тиждень. Радянські солдати прорвали оборону.
Врятувалося трохи більше тисячі дивізійників. Решта загинули або потрапили в полон. Багато хто пішов у підпілля – до нещодавно створеної Української повстанської армії. Серед загиблих був і Михайло Дутчак.
– Уже перед самою смертю бабуся розповіла, що дід не загинув під Бродами, а був тяжко поранений, – говорить Лілія Присяжнюк. – Про це їй хтось з очевидців нібито розказав. І відходили війська в напрямку Надвірної, а це зовсім поряд із нашим селом. Не знаю, чи це правда. Розумію, що бабуся все життя носила в серці надію. А ще почувалася винною, що не побігла шукати пораненого чоловіка до Надвірної. Тому й мовчала про його місце смерті майже до останнього.
