Фото зроблені на плівковий фотоапарат в техніці мультиекспозиції. Виставку презентували в арт-клубі BarDuck.
Михайло Кривень розповів “Репортеру”, що це перша його виставка. Хоча його роботи вже представляли на міжнародному фестивалі Odessa//Batumi Photo days.
Я планував мультиекспозицію, бо хотів зробити щось нестандартне. Показувати просто війну мабуть варто журналістам. А через мультиекспозицію мені було цікаво створити динаміку фотографії, показати, як все відбувається під іншим кутом. Одна плівка відфотографована двічі.Сфотографував один раз, заклав плівку ще раз і знову на неї фотографував. Я не знав, який буде результат і не старався компонувати мультиекспозицію. Хоча, є режими, коли можна кадри підлаштовувати”.
Михайло родом з Долини. Вчився у Івано-Франківську. До війни працював в обласній лікарні. Після Майдану записався в добровольчий батальйон. В перерві між ротаціями розписався… Після демобілізації Михайло з дружиною переїхали до Львова. Зараз шукає роботу.
Коли зроблені фото?
– Фото зроблені в січні-лютому 2015 року в Кримському. Це була перша моя ротація. Таких особливих умов для фотографування не було. З 60 днів – 45 підряд ми були під обстрілом. Не було дня, щоб нас не обстрілювали. Ми постійно сиділи в окопах. Там не має цих фотографій, але було таке, що півдня було спокійно. Ми розслабилися, хлопці поставили нагору столик, щоб грати шахи. Я їх фотографую, а 50 метрів від нас в наш БТР прилітає ракета і БТР починає горіти…
Що фотографував?
– Побутові речі через призму того, що відбувалося в АТО. Я 17 місяців відслужив. І вісім чи дев’ять з них з них був там. Це був 4-ий добровольчий батальйон Нацгвардії. Він базувався у Франківську на Чорновола. Я прийшов на доукомплектацію батальйону. Починав зі стрільця, потім був в команді зенітної установки і навіть їздив навчатися на водія БТРу. Куди нас лиш не посилали. Але як приїжджали на ротацію, то я був на ЗУ, звичайний стрілець.
За ці три ротації де ще були?
– Стояли також за Артемівськом – в опорному пункті, там теж трохи обстрілювали. І остання ротація, найдовша – чотири місяці на блокпості у Врубівці за Попасною. Там вже не було активних дій. Найактивніші дії були в Кримському. Приїхали 5 січня, а 6 почалися активні обстріли. Хоча нам казали, що до того, там було все спокійно. Тоді якраз найважчі часи були – Дебальцево, 32- блокпост, аеропорт падав. По цілій лінії фронту тоді було так.
Про дружину
– Дуже сильно завдячую дружині Жанні, бо я їй передавав ці всі плівки волонтерами, які не боялися до нас дістатися. Вона це все проявляла, в телефонному режимі казала, що вийшло. Говорили по три хвилини. Зв’язок був дуже поганий.
Волонтери не приїжджали, бо там було не спокійно і ми не пускали нікого – ні волонтерів, ні журналістів. Знайомі волонтери заїхали раз чи два. Стрілецькі обстріли можна порахувати на пальцях, а так все сипалося на голову. За Артемівськом вже було легше. Там від міста недалеко. На першій ротації зв’язку практично не було, на другій вже був мобільний інтернет, а на третій у Врубівці вже, як приїхали, то хлопці провели Wi–Fi. Навіть по скайпу могли подзвонити. І жили не в окопах, а в будиночках.
Як поїхав в АТО
– Після Майдану волонтерив трохи. Не міг ніде записатися, треба було їхати до Києва. А потім побачив, що йде доукомплектація і поїхав. Мамі і знайомим сказав, що на заробітках. Два місяці вони думали, що я з дружиною в Польщі, потім в Німеччині. А потім мамі якийсь сон приснився і вона мені каже: «Скажи чесно». А то вже тоді оголосили перемир’я і останні дні було спокійно і я міг розповісти. Десь за тиждень-два до того як я мав повернутися, зізнався…
