Андрій Яковина — підприємець, СЕО «NG Group Development», волонтер та депутат, який після 24 лютого 2022 року став на захист країни.
У цивільному житті Андрій Яковина займається будівельним бізнесом. У нього четверо дітей — двоє підлітків, двоє дорослих. Один з них — син Андрій — воював в одному взводі із батьком, якому через стан здоров'я довелось покинути службу у війську.
Втім, Андрій Яковина каже: не може бути осторонь, тому сьогодні наближає перемогу як волонтер.
Про рішення добровільно приєднатись до Сил територіальної оборони ЗСУ чоловік розповів журналістці Фіртки.
Далі подаємо пряму мову.
Як змінилось ваше життя після 24 лютого 2022 року?
Війна розвернула життя на 180 градусів. Одразу сотні думок в голові. Але у критичних ситуаціях мозок думає швидше. Ти розумієш, що нападають буквально на твій дім. У тебе є вибір: ти можеш телефонувати в поліцію, а можеш взяти автомат та захищати свій дім та рідних.
Я обрав другий варіант та в перші дні повномасштабного російського вторгнення захищав Київщину разом з поліцейськими, які були на місці.
Пригадую, у ті дні ми з побратимами навіть не розуміли до кінця, що все так затягнеться та буде настільки складно.
Я в армії не служив, але мав навички стрільби, тренувався в тирі. Втім, навіть серед досвідчених військовослужбовців тоді не було розуміння, як та коли все закінчиться. Складалось враження, що ось-ось — і нас всіх тут вб’ють. Та завдяки гумору на фронті вдавалось тримати себе в стабільному моральному стані, навіть коли було дуже лячно.
Під час служби на кожному етапі постійно треба було робити вибір. Коли ми офіційно стали до лав Сил територіальної оборони ЗСУ, вже після деокупації Київщини, нас спитали — хто готовий виконувати завдання на півдні? І ми з сином погодились їхати. Бо, коли стали на захист країни, то зрозуміли, що війна надовго. Ми з сином свій вибір зробили.
А згодом звичайні солдатські будні у селах півдня: окопи, лопати, обстріли тощо. Війна вдарила по здоров’ю, спровокувавши онкологію. Тож, службу у війську довелось завершити.
Ви добровільно приєднались до Сил територіальної оборони ЗСУ. Розкажіть про це детальніше.
До цього у мене не було ніякого військового досвіду. Втім, щойно в країні виникає кризова ситуація, як в мене активується якась «опція», що змушує ставати в перших рядах.
Тому я зі своїм водієм Василем поїхали до ТЦК та СП. Враховуючи свій вік та стан здоров’я, мене точно не розглядали у перших рядах. Тому я буквально просив, аби мене взяли.
Тим часом мій водій Василь — учасник АТО, воював у спецпідрозділі. У нього був досвід, і так сталось, що він був моїм командиром у війську. Відтак, згодом вже я його возив, а не навпаки. І мені було максимально комфортно, я був гордий за це.
Як відреагували на рішення сина доєднатись до війська? Чи намагались відмовити?
Я дружину з доньками відправив до родичів у більш безпечний регіон, а ми разом зі старшим сином стали військовослужбовцями Сил територіальної оборони ЗСУ. Звісно, дуже боявся за нього та навіть заперечував, але він був налаштований рішуче. Це, мабуть, знову ж таки відгомін тих пращурів, від яких нам передався дух до боротьби.
Він мені категорично дав зрозуміти, що стає на захист країни. Я тоді зателефонував ротному, попросив, щоб син потрапив до нашого взводу. Ротний каже, мовляв, спитай у нього: «Чи готовий він померти за Україну?». Мене як обухом по голові — відчуття клубка у горлі. Я переступив через себе й запитав. На що — отримав ствердну думку. І все, ми його взяли.
Згодом він навіть втягнувся до життя у війську, пішов на курси для інструкторів, проводив заняття по тактичній медицині та різні фізичні активності для цілої роти.
Я тоді намагався теж тримати марку, виконувати всі ті фізичні вправи, як й всі, аби не казали про «корупцію» у війську (сміється — ред.). Хоча вже й тоді певні хвороби давались чути, але на адреналіні продовжував триматись.
Через стан здоров’я вам довелось завершити службу у війську. Яким чином ви сьогодні залучені до наближення перемоги України?
Я обрав для себе шлях допомоги іншим. Продовжую займатись благодійністю, волонтерством для захисників та захисниць. Це і допомога пораненим військовослужбовцям, і допомога тим, хто сьогодні боронить країну на фронті. Передаємо усе необхідне.
Зокрема, закуповуємо в наш колишній підрозділ автівки та різне військове спорядження.
Багато людей звертаються — стараюсь реагувати на всі запити. Не завжди йдеться про матеріальну допомогу. Чимало поранених та хворих військових потребують лікування, втім стикаються з бюрократичними перепонами у лікарнях та інших інстанціях. Допомагаю хлопцям розв'язувати подібні питання.
Впевнений, що сьогодні я комусь допоможу, а завтра — хтось мені. Аналізуючи останній рік, я зрозумів, що все робив правильно. Вірю, що вдалось побороти онкологію не останнім чином завдяки молитвам людей, яким я тим чи іншим способом допоміг.
Більше читайте у матеріалі: Андрій Яковина: «Після того, як довелось залишити службу у війську, я обрав для себе шлях допомоги іншим».
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
