Порівнюючи такі християнські напрямки в Україні як православ’я та католицизм, то звичайно в першу чергу згадуємо зовнішні відмінності: архітектура храмів, традиції, богослужбовий одяг священнослужителя.
Але ще недавно приналежність до певної конфесії визначали також за однією ознакою, вважаючи, що православний священник має бороду, а католицький — з поголеним обличчям.
І дійсно історично склалось, що православна традиція зобов’язує носіння бороди, а католицька — мати виголене обличчя.
Традиції православ’я ґрунтуються на східній або Візантійській традиції християнства, а католицизм успадкував західну Римську або латинську традицію.
Традиція бородатого священства опирається на старозавітній текст, в якому Бог через Мойсея наказує священничому роду Аарона не голити голову та підстригати бороду:
«Не зроблять вони лисини на голові своїй, і краю бороди своєї не підстрижуть, а на тілі своїм не наріжуть надрізів. Святі вони будуть для Бога свого» (Лев.21:5-6).
Ця заборона існувала заради відокремлення від язичників. Бо в ті часи сусідні язичницькі народи (хананеї, єгиптяни та ассирійці) мали звичай голити бороди або стригти їх особливим способом, як частину ритуалів або жертвопринесень.
У біблійній культурі борода вважалась ознакою мужності та гідності чоловіка, її збереження було вираженням пошани Бога як Творця.
У той час всередині юдейської релігії та суспільства існував рух назорейства (з давньоєврейської «посвячений Богові»). Назореї присвячували своє життя Богу, складаючи певні обітниці. Це був особливий вид аскетизму. Для того, щоб засвідчити про своє служіння назореї не підстригали волосся та бороди. Найвідомішим назореєм був Іван Хреститель.
Ще задовго до розділення християнства на східне і західне крило носіння бороди священнослужителями було звичним явищем. На Константинопольському Трульському соборі (692 р.) приймалися рішення стосовно церковної дисципліни, і там є згадка, що стосується зовнішнього вигляду священнослужителя: 27 правило забороняло священникам наслідувати світські стилі зачісок, натомість підтримувалося носіння довгого волосся та бороди, як знак духовності і подібності до образу Христа.
В цілому Святі Отці раннього християнства Кирило Олександрійський, Епіфаній Кіпрський та ін. виступали проти гоління бороди вважаючи, що це спотворює образ Божий у людини. Носіння бороди священнослужителями — це була загальна практика у всій ранньохристиянській Церкві.
Після розділення християнства у 1054 році на східну і західну гілку деякі традиції змінилися і розвивались по-різному.
Східна гілка християнства (Православ’я) з центром у Константинополі розвивалась у візантійських традиціях сходу і залишила традицію бородатого священства.
Західна гілка християнства (Католицизм) з осередком у Римі потрапила під вплив античного Риму з його традиціями, серед яких вважалося, що поголене обличчя — ознака цивілізованості на відміну від бородатих варварів.
У пізньоримський період гоління стало ознакою цивілізованої та охайної людини. Оскільки римська аристократія і чиновники переважно були гладко виголені, то ж і духовенство намагалося виглядати респектабельно в очах суспільства і наслідувало цей стиль.
У XI-XII ст. латинське духовенство все частіше голилося, і ця практика підкреслювала: послух церковній дисципліні та для зовнішньої відмінності.
Також можна згадати, що на Латеранському соборі 1096 р. священникам заборонили носити бороду, вуса і довге волосся. З часом у Європі з’являється мода на виголене обличчя.
Можемо згадати декілька римських понтифіків, які носили бороду: Юлій II, Климент VII, Павло III, Юлій III, Марцелл II, Павло IV, Пій IV, Пій V.
Отож, бачимо, що традиція носіння бороди чи її відсутність не має чітких канонічних підстав, і є питанням особистості. Якщо інколи з’являлись якісь правила та обмеження, то вони були скоріш дисциплінарного характеру і виникали як вимога на запити того часу.
Сьогодні можна зустріти католицького священника з бородою, і так само православного виголеного, бо це питання особистого смаку, яке ніяк не повинно впливати на служіння священнослужителя.
