До Великого Галицького Дербі між «Прикарпаттям» і «Карпатами», яке в рамках 1/16 фіналу Кубка України відбудеться 20 вересня на івано-франківському «Русі», залишилося кілька днів.
Один з кращих українських спортивних журналістів Іван Вербицький продовжує знайомити вболівальників з історією Великого Галицького Дербі. Останній матеріл з серії, присвячений Легенда Західноукраїнського футболу Ярославу Ватаманюку.
Своїми спогадами про матчі "Прикарпаття" з "Карпатами" вже поділився наставник Івано-Франківців Володимир Ковалюк, легендарний капітан "Прикарпаття" середини 90-х Ярослав Ватаманюк, головний гвардієць цих протистоянь, голкіпер львів’ян Богдан Стронцицький та кращий бомбардир в історії цих поєдинків Степан Юрчишин.
Праві ті, хто каже, що історію івано-франківського футболу можна писати на основі родинної біографії сімейства Думанських. Іван та Степан виступали у складі станіславівської «Ривери» ще за часів Польщі, Мирослав та Євген – у повоєнні роки. Однак наймайстернішим з усієї родини виріс син пана Мирослава Ярослав. Після молодіжного мундіалю-1979, на якому совєцька збірна виграла срібло, наймолодшого з Думанських заповажав сам Марадона. Зрозуміло, що подальшим кроком у кар’єрі талановитого хавбека був перехід у головний клуб України, київське «Динамо.
Але до того пан Ярослав встиг зіграти у п’яти «офіційних» Великих галицьких дербі. Прицьому жодного з них вихованець франківського футболу не провів за «Прикарпаття», яке тоді іменувалося «Спартаком».
- Одного разу за спартаківців проти «Карпат» я таки грав, - виправляє пан Ярослав. – Поєдинок той був неофіційним, але він вирішив мою подальшу долю. Той товариський матч став для мене, 16-річного, лише другим у складі івано-франківців. Ми поступалися 0:1 і тренер Вадим Кириченко випустив мене відразу по перерві. Мені вдалося забити м’яч, завдяки якому «Спартак» не програв. Не хочу хизуватися, але забив, як мовиться, по-гравецьки. Не то Сашко Мартиненко, не то Володя Мукомелов зробив діагональну передачу вправо. Не на мене. Але я, зміщаючись до центру, м’яч перехопив і з-за меж карного майданчика спрямував по дузі кулю, яка до того підскочила, у ворота.
Власне, наставник «Карпат» Ернест Юст мене запримітив. А невдовзі у Львові відбувалася Спартакіада СССР серед школярів. Я входив до складу збірної України, яка й стала переможцем тих змагань. Фінал, у якому ми перемогли росіян, відбувався на стадіоні «Дружба», нинішній «Україні». Після завершення ж Спартакіади понад півскладу української збірної перейшла до лав львівських «Карпат». Крім мене, у той список потрапили Анатолій Саулевич, Андрій Федецький, Володимир Дикий, Орест Козар, Сашко Долиняк.
- З тієї когорти найміцнішеу складі львів’ян закріпилися ви і Саулевич. І вже у 1978-му грали проти рідного «Спартака».
- Вперше зіграв вдома у складі гостьової команди в поєдинку, який ми виграли 3:2. Тоді рахунок відкрив саме Саулевич, але надалі колишній карпатівець Юра Подпалюк відзначився двічі і вивів «Спартак» уперед. Та ми вигравали перемогу на заключних хвилинах зустрічі. Забили два голи поспіль. Спершу прямим ударом зі штрафного метрів з 25-ти у воротах Тараса Белея відзначився я, а майже відразу після того Юра Цимбалюк забив втретє. У Львові ми в наступному сезоні виграли переконливіше. 2:0, обидва м’ячі забив Степан Юрчишин.
- Екс-карпатівця Романа Покору, який тоді виступав за «Спартак», тоді звинуватили у здачі матчу і більше він в Івано-Франківську вже не грав.
- То ж дурниці. Чому тоді, приміром, не звинувачували Підпалюка, який забив у франківському поєдинку двічі? То ж була партійна система, комуняки. Один ляпнув. Інший підтримав. Рішення приймалися у владних кабінетах. Насправді «Карпати» тоді були на голову сильніші. Перед «Спартаком» серйозних завдань не ставили, а ми боролися за потрапляння до вищої ліги. У 1978-му в Івано-Франківську вийшов хороший, відкритий футбол. На мій погляд, ми виграли, бо були ліпше вмотивовані. Заруби, притаманної дербі, бруду, провокацій у зустрічах «Спартака» і «Карпат» у 70-ті роки не було. Ми грали з повагою одне до одного і намагалися, щоб матч приніс задоволення глядачам. Про 1979-й взагалі годі говорити. В тому чемпіонаті ми вдома не втратили жодного очка.
- Про те, що «Карпати» програли «Спартаку» в Івано-Франківську 3:4, щоб допомогти команді в боротьбі за виживання, розповідав уже сам Степан Юрчишин.
- Степан правий. Але вчинили ми так не за гроші. Нас ніхто не просив, але ми до матчу, зібравшись на базі, вирішили, що своїм треба посприяти. Як не як, «Карпати» зі «Спартаком» тоді постійно ділилися футболістами, ми добре знали одне одного. Тим паче, що на той момент питання виходу до вищої ліги ми вже вирішили. Перед виходом на поле домовилися, що граємо в футбол, але пропускаємо на один м’яч більше.
- Через тиждень в Івано-Франківську «Прикарпаття» й «Карпати» зіграють в рамках 1/16 фіналу Кубка України. Досі в цих змаганнях команди не грали. Зате зустрічалися тричі в рамках Кубка СССР. У двох таких поєдинках брали участь ви.
- У ті часи практикували проведення ранніх стадій Кубка в місцях, де трохи тепліше – на Кавказі чи Закарпатті, скажімо. Фактично, Федерація футболу СССР пішла на цей крок, щоб клуби мали змогу поєднати заключний процес підготовки до сезону з офіційними матчами. Тренери мали змогу перевірити ступінь готовності футболістів в умовах, наближених до змагальних. На мій погляд, то був абсурдний експеримент, який позбавляв клуби з нижчих ліг шансів на те, щоб проявити себе в Кубку. З підгрупи виходили ті, хто форсував форму до старту сезону.
В 1979-му у Єревані перемогли 1:0. Там ще були створені бодай приблизні умови для проведення матчу. А поєдинок у Виноградові на Закарпатті через два роки вийшов справжнім жахом. Місили багнюку і мучилися, відбували номер. Те, що тоді відбувалося, футболом назвати важко. Матч завершився 0:0, навіть не пригадаю, чи створив хтось з суперників небезпечні моменти.
- Зараз умови точно будуть сприятливішими. Але ж клас команд різний – клуб Прем’єр-ліги зустрічається з суперником з другого дивізіону.
- Шанси «Прикарпаття» на перемогу не такі вже й малі. Ще навесні я б не сумнівався у перемозі «Карпат» навіть на мить. Але ті іспанські тренери й менеджери натворили з командою такого, що на неї страшно дивитися. Якісь абсурдні експерименти. Коли почув результат зустрічі з «Вересом», спершу не повірив. Думав, що то помилка чи навпаки – 6:1 перемогли львів’яни. Але потім переглянув зустріч у запису. І був шокований. Такої безхарактерної гри у виконанні «Карпат» не бачив уже давно. Від славнозвісного галицького духу, який допомагав команді виходити зі скрутних ситуацій в усі роки, не залишилося й сліду. Прикро тільки, що вболівальники звинуватили Ігорка Худоб’яка. На мій погляд, його вина в тому, що сталося, найменша. Та й що звинувачувати когось одного, якщо в сіру масу перетворилася команда загалом?
В тому, що Серхіо Наварро вигнали, вбачаю позитив. З’являється бодай якась надія на одужання. Сергій Зайцев знає український футбол і клубну структуру з середини, думаю, він зможе оздоровити атмосферу в середині колективі. Гірше точно не буде. Бо гірше ж нікуди.
Натомість «Прикарпаття» в поточному сезоні мені дуже імпонує. Молоді, амбіційні хлопці, видно, що з ними працює грамотний тренер. Футболісти б’ються, віддаються сповна у кожному поєдинку. І що найприємніше – команда укомплектована виключно місцевими хлопцями. Видно, що гравці ростуть. У порівнянні з попереднім чемпіонатом команда стала мобільнішою, розумнішою.
Певен, що в матчі на Кубок «Карпатам» легко не буде. Івано-франківці будуть вмотивованими, за підтримки рідної публіки віддадуть на полі всі сили. Львів’яни ж. враховуючи психологічний стан, у якому перебуває команда, можуть з таким тиском не впоратися. До того ж вважаю, що велика частина гравців «Карпат» носить звання гравців вищої ліги зовсім не виправдано. Особливо якщо говорити про більшість нових леґіонерів. На мій погляд, окремі з них не потягнуть навіть в українській другій лізі.
Іван Вербицький, спеціально для прес-служби МФК "Прикарпаття"
Всі право захищено. Публікація розміщена лише з письмового дозволу МФК "Прикарпаття"
