Ті результати, яких в московії досягли тоталітарними репресіями, на Заході одержують через репресивну толерантність. Злісні спроби впровадити християнський ідеал переслідуються не тільки в Саудівський Аравії, але й у Скандинавії.
У зв‘язку з цим загострюється проблема симулятивного християнства. Ми знаємо, що диявол – мавпа Бога. Що симуляція є одним з основних методів нечистого, що антихрист буде істотою, яка найбільше походитиме на Христа. В якій мірі ми можемо вважати церквою, скажімо, філіал КГБ, офіцери якого одягають ряси, зберігають апостольську спадковість і імітують обряди?
Власне, проблема полягає у відсутності загальноприйнятих критеріїв, які дозволяють відрізнити церкву від антицеркви.
Дотичною є проблема рамок, кордону, за яким людина вже не може вважатися християнином, навіть якщо причащається. Ці рамки кожна доба має визначати наново. У ІІ – ІІІ ст.ст. багато християнських спільнот не вважали християнами тих, хто йшов на службу до римського війська. Проте, вже на початку ІV ст. Арльський синод відлучає від Церкви вірян, які відмовилися від військової служби в мирний час. Суть Церкви не змінилася. Змінився світ і ставлення до нього Церкви.
Нині московська церква заміняє рамки віри на міжконфесійну прірву у своїй звичайній манірі абсолютизувати формальність і зневажати ідеали.
