Історичний блог Дениса Мандзюка дебютує розповіддю про те, як українські артисти створювали власні команди і виживали за Польщі, Німеччини та СРСР.
Знакова подія в історії українського театру сталася 20 серпня 1938 року у Коломиї. Керівники двох найуспішніших мандрівних труп Галичини – театру «Заграва» і театру ім. Івана Тобілевича – Володимир Блавацький і Микола Бенцаль вирішили об’єднати свої колективи. З цієї нагоди митці потиснули один іншому руки на сцені місцевого Народного дому. Новий театр отримав ім’я Івана Котляревського. Вже 9 вересня відбулася перша прем’єра. Виставу довелося перервати – Микола Бенцаль, який виконував одну з головних ролей, раптом впав посеред сцени. Через п’ять днів він помер.
Великий любитель спорту Володимир Блавацький – справжнє прізвище Трач – звернув увагу, що у його трупі є чимало досвідчених футболістів. Малецький, Сухар і Угрин свого часу грали за стрийську «Скалу», брати Климовські – за тернопільське «Поділля». Розумілися на футболі також Бенцаль, Карп’як, Сліпецький, Євген Левицький, Троян, Теплій. Так була створена футбольна команда та заснований спортивний клуб. Його назвали «Гонг». Головою одноголосно обрали керівника трупи. Перший комплект форми пошила театральна кравчиня зі старої завіси. Взуття взяли у крамниці в обмін на контрамарки на виставу. Художник Леонід Боровик намалював для команди красиву емблему.
Емблема футбольної команди наприкінці 1930-х – доволі рідкісне явище. У «Гонга» свій логотип був, при цьому цілком симпатичний.
Готуючись до гастролей у якомусь з міст, Володимир Блавацький наперед з’ясовував, чи є тут футбольна команда. Уранці актори змагалися на полі, а ввечері – показували виставу. Глядачі мали нагоду бачити своїх улюбленців у новому амплуа. Перший матч театрали провели 16 квітня 1939 року у Жовкві проти місцевої «Стріли». Поступилися 2:3, проте один з голів господарі забили з офсайду.
Газета «Діло» публікував повідомлення про успіхи «Гонгу» під рубрикою «Актори на старті». Ось як видання характеризувало гравців після матчів 6 і 7 травня із українським клубом із Сокаля «Сокіл»: «Швидкі та плавні акції театрального нападу викликували захоплення численної публики, не тільки української, але й чужої. Блестів, як звичайно, чільник нападу Малецький, що стрілив три голі підряд. Дуже добрий Сліпенький. Сухар працьовитий та продуктивний. Обидва крайники теж вдоволили. Климовський на середині помочі був одним з найкращих змагунів на грищі. Карп’як добрий, у Левицького слідні великі поступи. Оборона непевна. На окремі похвали заслуговує воротар Кіт, що не мав багато роботи, але декілька ситуацій вияснив у прекрасному стилі».
Володимир Блавацький – актор, режисер, організатор, футболіст
Хоч «Сокіл» взяв на допомогу кількох гравців іншої місцевої української команди – «Пролому» – обидва ті матчі театрали виграли – 6:2 і 3:2. Зустріч випадково побачив якийсь місцевий чиновник. Запропонував Володимиру Блавацькому привезти «Гонг» на ще один матч 18 травня. Режисер погодився, не вагаючись. Вже згодом довідався, що суперником стане збірна трьох найсильніших польських команд Сокаля – «Бриґади», «Стшельца» та «Сокула» – під назвою «Поґонь». Господарі посилено готувалися до зустрічі, бажаючи рознести «гайдамаків». Проте українці знову виявилися сильнішими – 4:2.
«Тьма-тьменна підвод з поблизьких сіл заповнила Ринок та інші площі Сокаля, бо вістка про змагання українського театру з поляками наче блискавкою розійшлась по українській Сокальщині, – згадував той матч Ярослав Климовський. – Для них це був священний бій. Грище заповнене вщерть. Ми замість привітати публіку трикратним «Слава!» заспівали привіт, що нагадував «Слава! Слава! Батьку наш!» Буря оплесків не вгаває. Коли ми стрілили другого голя, згірчений староста, демонстративно виходячи із змагань, сказав: «Нє моґе патшець на те клєнске, нєх наших шляк трафі». А коли ми здобули ще треті ворота, жид, що стояв поблизу наших воріт, крикнув: «Дайте їм ще пару баняків, най знают, цо то єст мнєйшосьць народова!» Українська публіка шаліла з радости, а, виходячи зі змагань, дивились на поляків як на «мале пиво».
«Гонг» (у світлій формі) і польська збірна Сокаля перед матчем. Стоять: І. Самокішин, Володимир Карп’як, Євген Левицький, О. Данилко (капітан польської команди), А. Теплий, М. Малецький, Орест Сліпенький, Ю. Сухар, Ярослав Климовський, Роман Пазуняк (в цивільоному), С. Троян. Лежить перший праворуч (в шапці) В. Кіт
Через три дні театрали несподівано поступилися у Кам’янці-Струмиловій – теперішня Кам’янка Бузька – «Буґу», переможцю місцевої підокруги класу «Б» ЛОЗПН. «Буґ» переміг акторську дружину при допомозі судді пана інженера Бірбера зі Львова, що був 12-м грачем «Буґу» на грищі і псував хід змагань та викликував невдоволення навіть серед деяких об’єктивних прихильників «Буґу», – пояснювало «Діло». – Двоє воріт стрілено зі стопроцентового офсайду. Напад «Гонгу» того дня стрілово недиспонований, не використав багатьох підворітних ситуацій».
Влітку Володимир Блавацький домовився з керівництвом товариства «Україна», що те надасть його команді тренера – Лева Підлісецького. Гравці називали наставника «Вуйком» або «Професором». На важливі матчі в «України» також «позичали» гравця Романа Пазуняка.
Лев Підлісецький
«Підлісецький починав, так би мовити, від «а», – описував тренування Ярослав Климовський. – Учив правильно «гасити» м’яч, щоб він не «козлував», приймати і передавати м’яч точно «по адресі», грати обома ногами, а навіть випускати м’яч «у вуличку» і багато дечого іншого. Велику увагу звертав на притомність ума і стратегію. Він за всяку ціну хотів максимально піднести наш рівень, беручи до уваги, що в мандрах по більших містах прийдеться нам грати і з «А»-клясовими футбольними дружинами. Підлісецький звертав увагу на тугість тіла, тому його руханка з нами була набагато тяжчою від цієї, що була в армії. Виробляв у нас швидкість зворотів, збільшував скорість бігу, вчив нас, як уникати розбишацьких витівок противника та які трюки примінювати в таких випадка. Вислід його тренінґів був дуже помітний».
З приходом 1939 року радянської влади мандрівна трупа Володимира Блавацького осіла у Львові. Тут було створено український драматичний театр ім. Лесі Українки. «Українським» він був чисто формально – працювали тут переважно поляки, євреї та росіяни. Через якийсь час актори відновили і футбольну команду. Назвали її «Мистецтво», в офіційних документах зареєстрували державною мовою – «Іскусство». Змагалися у міжвідомчій першості міста. Тренером став інший гравець «України» – Олександр Скоцень. Замість гонорару отримував по два квитки на всі вистави та концерти.
Зірка українського футболу 1930-х Олександр Скоцень – тренер театральної команди в роки німецької окупації.
«Найсерйозніше до тренувань ставився Володимир Блавацький, – згадував «Лєньо». – Він перший роздягався, виконував вправи, гімнастику, залюбки займав місце у воротах або й сам-самісінький бив м’ячем по них аж до вечірніх сутінків. Вранці артисти і я були зайняті. Вони відбували репетиції у театрі, я готувався до праці з Червоною армією. Увечері був вільний, а вони знову зайняті в театрі. Однак ентузіазм поборював труднощі, і ми знаходили час на тренування, хоч не завжди разом».
Блавацький очолював театр у Львові і за німецької окупації. Часу на утримання повноцінної команди не було. Попри це митці організували один із найрезнансніших футбольних матчів тих часів. 28 червня 1943 року на стадіоні УЦК – колишній стадіон «Поґоні» – зустрілися колективи «Артисти театру» та «Робітники пера». За грою спостерігало більше п’яти тисяч глядачів, зокрема півсотні фоторепортерів. Весь прибуток надіслали на допомогу українським студентам. «Робітники пера» перемогли 4:3.
Автографи гравців «Гонгу». Присвята «Дорогому Вуйкові-Професорові» – тобто тренеру Леву Підлісецькому
– Актори програли, бо забули взяти суфлєра, а письменники і редактори виграли з причин, незалежних від редакції, – жартували львів’яни.
Честь «Артистів» відстоювали працівники Львівського оперного театру: воротар – актор Юрій Лаврівський, захисники – актори Володимир Карп’як і Євген Курило, півзахисники – директор Лев Туркевич, декоратор Радиш і актор Данилко, нападники – актори Антонишин, Хабурський і Левицький, режисер Яковлів і сам Володимир Блавацький. Після першого тайму місце у воротах зайняв скрипаль Яблонський, а Туркевича замінив актор Орест Сліпенький.
Переможці вийшли на поле у наступному складі: воротар – редактор львівського відділу газети «Краківські вісті» Іван Німчук, захисники – редактор тижневика «Рідна земля» Юліян Тарнович і лікар Василь Кархут, півзахисники – магістр М. Семчишин, поети Богдан Нижанківський і Олесь Гай-Головко, нападники – поет Остап Тарнавський, редактор Г. Сірко, письменник Тарас Мигаль, директор Мистецько-Літературного Клубу Зенон Тарнавський і спортивний рецензент Роман Сливка. У перерві замість Кархута вийшов професор Едвард Жарський.
«Гонг» (у світлій формі) і невідома команда перед матчем
«Мабуть ще ніколи і ніякі «лігові» змагання не викликали поміж широкими спортовими і неспортовими колами такого зацікавлення, – писала щоденна газета «Львівські вісті». – Публіка ломила собі голову над тим, з яким волевим наставленням вибіжать обі дружини на зелену мураву. Чи вони часом не захочуть «надути» публику і влаштують звичайну «шопку», чи заграють по всім законам футбольного мистецтва. В ході змагань виявилось одне і друге. Хто із змагунів десь-не-колись перед першої чи другою світовою війною мав що-небудь спільного з футболем, той намагав спортовою рутиною і технікою. Хто ж знову не мав зеленого уявлення про футбол і про спорт, той вносив у гру більше літератруно-мистецьких і драматично-опереткових моментів. Всі змагуни виявили велику жертвенність і запал до гри, всі горіли палким бажанням перемоги, про що відтак переконливо говорили численні ґудзи та синяки на тілі неодного з них. Деякі злобні язики добачили в тих синяках скриті порахунки між деякими безпощадними театральними критиками і покривдженими виконавцями театральних роль. Хід гри був повний драматичних, комічних, опереткових, а навіть балетичних моментів. Деколи гра підносилася до вершин поезії, але й часто обнижувалась до сірої прози і звичайної публіцистики. Змагуни падали частіше, як стріли до воріт. Нерішений вислід був би найсправедливіший, бо й одні і другі однаково розвеселяли публику , що бавилися знаменито».
Після Другої світової війни Володимир Блавацький оселився у Філадельфії. Створив тут спортивний клуб «Тризуб». Мріяв, що його команда стане чемпіоном США. Не вдалося – режисер помер 8 січня 1953 року. «Хоч тілом він помер, упав недужий, та в славі далі він росте, росте», – написав у пам’ятному вірші Остап Тарнавський.
Використані фото з особистого архіву Романа Підлісецького та з книги Олександра Скоценя «З футболом у світ» (Торонто, 1985).
