Коли Янукович вкотре полетів на Афон, я подумав, що у Церкви є дві категорії ворогів – ті, хто до неї ходять та ті, хто її обходять. І ті й ті не мають за неї жодного уявлення. Я теж не маю, проте, є декілька особливостей церкви і віри, які варто пам'ятати, перш ніж іти до сповіді чи пиляти Хреста.
1. Не варто переоцінювати Біблію. Тобто, Біблія – це вкрай важливо, вона Свята, богонатхненна, ми повсякчас посилаємося на її авторитет, проте, за межами церкви, вона значить десь стільки ж, як Іліада та Одисея.
Для людини, яка не належить до церкви, Біблія – лише джерело метафор та культурологічних асоціацій, вона не має магічної дії, не спасає. Спасає Церква, а не Біблія. Її можна порівняти з вівтарем, який є священним предметом у літургії, але за межами літургії він є дерев’яним ящиком чи брилою каміння.
На вівтарі здійснюється перетворення хліба та вина на Тіло й Кров, але перетворює не вівтар, але церква. Вірніше Дух Святий для церкви і разом із церквою.
Люди, які шанують Біблію, але заперечують церкву, є латентними мусульманами. Для нас Бог, коли захотів дати нам можливість спасіння, воплотився в людину. Мусульмани вважають, що Аллах воплотився в текст. В альКоран. Якщо взагалі тут можливі якісь аналогії, то аналогом Корану є не Євангеліє, але Христос.
Новий Заповіт – незавершений. Він продовжується з кожним новим поколінням Християн. Христос весь час посеред нас, коли ми збираємося в ім’я Його. Євангельські персонажі продовжують являтися і впливати на події.
Апостол Яків на білому коні передує хрестоносцям через тисячу років після власної страти. Матір Божа являється дітям у Фатімі на початку ХХ століття і безліч разів до того. Євангеліє триває.
Саме тому є пустопорожніми нині популярні тези, буцім віра це одне, а церква – інше, що сповідати можна і в душі, що Біблія дає все, що треба, а чого немає в Біблії, немає бути й у практиці віри.
2. Церкви переповнені обрядовірцями, тими, для кого обряд і церковна формальність заступають живу віру, для кого літургія є магічною дією, язичницькою містерією.
Ще більше є тих, кого обрядовість дратує. Вони кажуть, що сповідання віри – інтимна справа, яка не потребує формальності, подібно до відправлення тілесних потреб. Гадаю, саме там – в інтимній тиші нужника – у них і відбувається контакт з їхнім «богом» - духом каналізації.
Якщо продовжити смердючу метафору, то слід зауважити на тому, що іспражняються усі однаково, але їдять відмінно.
Я дуже давно, ще в дитинстві читав «Один день Івана Денисовича» Солженіцина, не пам'ятаю звідти нічого, окрім одного описання, яке мене вразило. Він розповідає за старого зека з «класово чужих», який просидів з чверть століття. Так ось, коли інші зголоднілі й деморалізовані в'язні накидалися на свою баланду, захлиналися нею, жерли, цей старий зек ВЕЧЕРЯВ. Спина його булла прямою, в цей момент він лишався князем, він притримувався церемоніалу. Здатність триматися за церемоніал, дисципліна обряду дозволяла йому не перетворитися на тварину.
Літургія виростає з таємної вечері. В ній можна знаходити безліч сенсів, я зауважу лише на одному: сенс обряду в тому, щоб життя почало сприйматися, як обряд.
Обряд – це участь у зовнішніх діях, слідування не нами встановленому розпорядку. Нерідко ці рухи й слова є незрозумілими учасникам обряду. Літургія в багатьох храмах читається церковнослов'янською, до недавнього часу (до ІІ Ватиканського Собору) у католиків вона відправлялася латиною.
Розуміння не надто важливе, головне – усвідомлення надзвичайної важливості збереження послідовності обрядових дій, місця кожного слова, і того, що в середині обряду перебуває таємниця, чудо, перетворення.
В літургії ми вчимося переносити це ставлення на Життя – нема неважливого, кожне слово значиме, кожна подія – знак, все – служіння і там є таємниця і чудо.
Якось, один наш тямущий брат поставив дуже продуктивне питання: від чого під час літургії ми співаємо, але не танцюємо?
А тому, що літургійна практика ортодоксів (на відміну від «харизматиків») уникає трансоподібних станів. Саме з тієї причини, що прагне «обрядизувати» побутове, звичайне життя. Бо навички, які набуваються в стані «зміненої свідомості», лише в такому стані і можуть бути використані.
Важливість обряду зумовлює функції кліру. Найчастіше, коли кажуть «церква», мають на увазі священників та єпископів – клір. Іноді так вважають навіть деякі священики та єпископи, бо сприймають церкву лише як конвеєр для виробництва причастя. Це не вірно. Священик не може відслужити літургію самостійно, без участі мирян. Служать вірні, священик лише виконує специфічні функції в цьому служінні, у здійсненні таїнств.
Дослідники зауважують, що священноначаліє – це не уряд церкви, а скоріше академія наук.
Геть попів! – кажуть наші одномірні брати – нам непотрібні посередники між нами і Богом.
Прикол у тому, що попи ніколи не стверджували, що вони є такими посередниками. Посередником є Церква. Й саме церква в первісному значенні цього слова – «еклезія» (сходка подільників). Апостоли торкалися одягу Христа, розмовляли з ним, але хоч щось зрозуміли лише після його страти й воскресіння через стосунки один з одним. Христос каже (неточне цитування): ти скрисятничав у ближніх – це ти в Мене скрисятничав. Ти написав «заяву» на товариша – це ти на Мене написав. Ти не можеш «поставитися» безпосередньо до Мене, але твоє ставлення до ближніх – є ставленням до Мене. Посередником є ближні. Їх ми здатні осягнути, Бога – ні
3. Безглуздо вимагати від Церкви чогось іншого, окрім буття. «Чогось іншого» варто вимагати від християн. Загальна установка така: бути християнином – це перебувати в служінні. Якщо ти християнин, то кому ти допомагаєш, чому служиш? Нікому, нічому – значить не християнин.
Проте, сама Церква – є чисте в собі і для себе буття. В Євангеліях Христос багато говорить за те – якими ви маєте бути й майже нічого за те, що ви маєте робити. Він не ставить стратегічних завдань, не обговорює тактику.
Я колись купив книжку – «історія церкви», бо гадав, що вона гумористична. Виявилося – ні, автор пише цілком серйозно, отже зовсім не розуміє, що таке історія, і в чому сутність Церкви. Я її викинув, ту книжку.
У Бога нема «історії». У Церкви також. Є історія церковних соборів, послідовність римських пап, житія святих, проте, сама церква має лише буття, є метою самої себе, не змінюється в своїй суті, хоча змінює світ.
Подібно до того гори не мають історії, вони мають геологію. Карпати нічого не роблять. Вони просто є на нашому західному кордоні і це визначає історію України. Якби вони були на нашому східному кордоні, наша історія була б іншою.
Штірнер казав, що мета революції – утворення нових суспільних установ. Мета повстання – піднятися над установами. Так ось – Церква – це повстання.
Коли Бог хоче здійснити велику історичну дію, він в якості інструменту використовує народ, а не церкву. Народ ді-є, а церква є.
4. Багато хто з наших наївних братів і сестер плутають Ісуса Христа із Львом Толстим. Виявляється, між ними є відмінності:
А) Те, що Толстой тщілся висловити в багатотомнику, Христос казав кількома словами.
Б) Христос жив саме так, як проповідував. Натомість, уся глибина і багатоплановість Толстого (й усієї російської літератури) – від терзання тим, що неможливо жити, як проповідуєш.
В) Толстой жив дуже давно і далеко, а Христос живе нині й зовсім поруч.
Г) І, до речі, Христос ніколи не був пацифістом!
5. Є кілька категорій громадян (на загал симпатичних, але наївних і трохи набридливих диваків), яким для підтримання власних ілюзій потрібно дезавуювати християнство.
А) Слов'яномани (не плутати зі звичними слов'янофілами). Доводять, що всі, за кого ми погано знаємо, були слов'янами – трипільці, етруски, фракійці, пітекантропи тощо. Заперечують норманське походження Русі. Власне, демонізація християнства їм потрібна аби пояснити, чому слов'яни, які панували попередні 100 000 років стали терпілами саме в той період, коли за них з'являються достовірні історичні відомості.
Б) Тюркомани. Розповідають все те саме, тільки про тюрків. Кажуть, що Русь була створена тюрками. Стверджують, що провідну роль тюрків у світовій історії приховали чомусь єзуїти (хоча буцімто Ігнатій Лойола мав тюркське походження).
В) Історичні ревізіоністи. Кажуть, що історія почалася 1000 років тому. А християни погані, бо історична хронологія укладалася християнами, які розтягнули її і фальсифікували.
Г) Юдоборці. Кажуть, що вся світова історія є результатом жидівської змови, особливо християнство.
Сперечатися з цими категоріями наших братів безсенсово, краще нацьковувати їх один на одного. Разом їм буде добре.
6. Церкві багато, і часом справедливо, закидають. З цих закидів роблять некоректний висновок, що треба боротися не з негараздами, але з церквою.
Це облуда, бо рівно те саме є можливим закинути будь-чому. Скажімо, Україна має не найкращий клімат, дурнуватих виборців, президента, який нічим не кращий за Патріарха Московського, міністрів, не менш злодійкуватих, аніж єпископи, сексуальну орієнтацію депутатів, зорієнтовану в той самий бік, що й у багатьох «ченців». Чи означає це, що ми маємо поборювати Україну, а не президента, міністрів та депутатів?
Погляньте на власне життя, скільки в ньому брехні, облуди, боягузтва, лінощів і гріха. Чи означає це, що варто покінчити з життям, а не з гріхом?
Церква захаращена – це означає, що її треба вимести від сміття ерпецизму, павутиння гуманізму, бруду толерантності, а не підпалювати. Бо з нею згорять і наші душі.
