Свої серед чужих – чужі серед своїх... Українські заробітчани вже міцно пустили коріння у землі далекої Америки, Канади чи трохи ближчих Польщі, Чехії, Італії...
У кожного своя історія з якою він перетнув кордон, - хтось їхав, бо потрібно було дати гідне майбтнє дитині, а хтось просто шукав пригод. Хтось виїхав, коли України як держави ще не існувало, а хтось зовсім недавно. У когось там вже сім’я і діти, а хтось планує підзаробити копійчину і повернутися додому. Але усіх їх об’єднує одне – вони мріють про Україну заможну та процвітаючу, де б могли бути зреалізовані їхні діти, онуки і, можливо, ще і вони самі.
А тим часом українській незалежності вже 28-й рік, але запропонувати гідне життя тим, хто кожного дня вливає в економіку рідної країни тисячі купюр доларів та євро у вигляді банківських переказів та автобусних передач, хто несе гордо її ім’я та одягає вишиванку на чужій землі, поки що немає кому.
Та навіть більше – в Україні не знають точної цифри своїх закордоном. Дослідження Державної служби статистики 2015 – 2017 років показало, що за кордоном працює 1,3 мільйони людей. Інститут демографії у звіті 2018 року оцінив загальну кількість українців, які одночасно працюють за кордоном, від 1,5 до 5 мільйонів людей. У грудні минулого року Мінсоцполітики нарахувало 3,2 млн. громадян України, котрі на постійній основі перебувають закордоном. У цьогорічному звіті МВФ говориться про 2-3 млн. українців, що працюють закордоном. Якщо раніше виїжджали люди середнього віку, то за останній рік, за даними компаній, які займаються працевлаштуванням, зросла кількість молоді, котра покидає Україну.
В середньому кожні 30 секунд з України на заробітки виїжджає одна людина.
Вже цього року у своїй інавгураційні промові президент Володимир Зеленський звернувся до українців, які «зробили себе» за кордоном, та запросив їх повертатися додому і будувати країну разом. Чи матимуть ці слова під собою реальне підкріплення покаже час…
Ми ж звернулися до емігрантів з Прикарпаття різного віку, статі та соціального статусу з питанням, що має змінитися в Україні, щоб вони повернулися на Батьківщину?
Ірина Петришин, 27 років, інженер, Канада:
"В Україні має статися повний переворот політично і ментально, щоб було бажання там жити"
Я опинилася за кордоном, бо вирішила спробувати повторити те, чого досягнула моя старша сестра. Вона вже на той час закінчувала університет в Канаді і заохотила мене спробувати вступити. Мене прийняли на магістратуру в електричній інженерії в Університеті Саскачевану, куди я й поїхала одразу після закінчення магістратури в ІФНТУНГу.
Пізніше я закінчила ще одну магістерську програму по екології і захисту навколишнього середовища та отримала роботу, де і досі працюю. Це інженерна компанія, що займається дизайном і будує електричні та телекомунікаційні лінії. Я працюю спеціалістом по навколишньому середовищу і допомагаю з дизайном. У Канаді я з 2014го року. З того часу в Україні була двічі.
В Україні має статися повний переворот політично і ментально, щоб було бажання там жити. Влада і самі люди повинні навчитися цінувати важку працю та розум на тому ж рівні, як вони цінується в цивілізованих країнах. В українцях стільки потенціалу, однак він втрачається, коли немає змоги його втілювати і заробляти на підтримку сім'ї. Досвідчені спеціалісти не повинні заробляти менше, ніж, скажімо, продавець у крамниці. Вся ця корупція, фальсифікації, закони про працевлаштування і пенсійні фонди - все прогнивше і несправне. На Україну чекає довгий шлях до розвитку через викорінення застарілого і кардинальних змін, які, на жаль, не стануться за мого життя, як би сумно це не звучало...
Мар’яна Лукинюк, 29 років, офіціантка, Іспанія:
"За ці роки я добре зрозуміла значення слова "чужина"
.jpg)
Я живу в Іспанії вже 15 років. У 2000 році спочатку виїхали батьки, було туго з роботою в Україні от і вирішили спробувати. Як і більшість батьків сумували і хотіли дати щось більше, ніж просто щомісячний грошовий переказ. Тому як тільки отримали документи на право проживання там, забрали мене і брата до себе.
Що має змінитися в Україні політично, щоб я повернулася? Процитую ст. 1 Конституції України: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Хочеться, щоб це були не просто слова, написані на папері, а реальність. Вже стільки років незалежності, а ми все ще щось комусь винні. Хочеться, щоб нарешті дали Україні розцвісти, а не «доїли, як дійну корову».
Що має змінитися культурно? При всій повазі до нашого народу за таке порівняння, але Україна наразі нагадує такого собі «вуйка з села» - простого, працьовитого, інколи навіть наївного. Поясню чому – та тому, що немає в нас перспективи розвитку інтелігенції. Талановиті, вчені, інтелектуально розвинені люди роз’їхалися по світу тому що десь там їхній розум цінують краще, ніж вдома.
Ну і відносно ментальності. Люди в нас добрі, щирі і, головне, працьовиті. Але забули про це, я б навіть сказала політики їх заставляють забути про це. Людей настільки загнали в глухий кут, що кожен виживає як може. Розходи в рази більші за дохід, правий той, в кого більше зв'язок десь там на горі, навіть елементарну довідку без "занести" ніхто не дасть. Тут, в Іспанії, за ці роки я добре зрозуміла значення слова " чужина". Але чогось навіть тут нас цінують більше.
Олена Де Хон, 47 років, менеджер по ресторанному та готельному бізнесу, Бельгія:
"Зміни мають статися у нас самих, а не в Україні"
Моя Європа почалася 25 років тому, коли ми всі переживали переломні часи тут в Україні. Дочці на той час було три роки, а з чоловіком я була розведеною.
Потрібно було забезпечувати сім’ю, а вчительська заробітна плата не дозволяла мені це робити тут.
Спочатку поїхала трохи до Польщі, продовжувала вчителювати.
Але згодом важко захворіла дочка – у неї виявили рак. Я позичила гроші і поїхала до Німеччини. Я висилала гроші, а моя мама її тут лікувала у Києві.
Вже 12 років я у Бельгії, вийшла там заміж. Працюю менеджером по ресторанному та готельному бізнесу.
Щоб повністю зрозуміти, що я залишаюся жити у Бельгії, там потрібно прожити роки і зрозуміти тамтешнє життя – вивчити мову, закони, податки, менталітет, спосіб життя. І тоді через років 10 ви почнете, напевно, сумніватися у тому, що ви би хотіли назавжди там залишитися.
Не все те золото, що блищить. Так, ми там можемо заробити, але там монархія, там такі високі податки, які майже неможливо сплатити. І там люди теж шукають прогалини у законах, щоб вижити.
Зараз я намагаюся інвестувати як в Бельгію, так і в Україну. Купляю собі місце для проживання в Україні, сплачую пенсію тут, заробляю там. І в пенсійному віці, маючи тут нерухомість і пенсію повернуся додому. За таким принципом живе зараз багато заробітчан, які там працюють і думають повертатися додому. А я планую повертатися, бо тут мої рідні – дочка, батьки. І щоб повернутися додому, зміни мають статися у на самих, а не в Україні. Україна вже змінюється, наше місто стає кращим, розвивається. У нас все має бути добре. Ми мусимо працювати для цього і зараз ми робимо те, що можемо.
Олександр Баранівський, 39 років, фінансист, Німеччина:
"Доки люди не побачать впевненості в майбутньому, ніхто не буде повертатися назад"
.jpg)
У період, коли в Україні почалася криза, отримав можливість виїхати в Німеччину. Довго не роздумуючи вирішив перевірити, хоча це була довга і складна процедура, але воно того вартує. Загалом проживаю тут вже близько 8 років. Перші роки приїжджав часто до дому. А потім все рідше. Завжди казав рідним, нехай краще вони до мене їдуть і побачать щось нове і цікаве, ніж я приїду до дому на все те саме.
Щоб наші люди захотіли повернутися з-за кордону додому, змін має відбутися багато і ці зміни, навіть за найсприятливішим сценарієм, триватимуть роками. Тотальна корупція у всіх владних гілках, що призводить до інших глобальних проблем в країні. Самі люди почали морально деградувати в Україні, на жаль, живучи ось так і не бажаючи думати, чи щось міняти. Доки люди не побачать кардинальних змін, впевненості в майбутньому ніхто не буде повертатися назад, хоча цього дуже хочеться багатьом.
Олександра Мироняк, 32 роки, продавець-консультант, Італія:
"У Європі також багато проблем…"
За кордоном я опинилася через сімейні обставини і ось уже 10 років живу в Італії. Звичайно, коли їхала з України, то були думки, що це надовго, але не знала зможу інтегруватися у нове середовище… Та зараз так виглядає, що таки змогла.
Працюю офіційним представником з продажу італійського бренду одягу «Roberta Biagi». Можливості сучасного суспільства в тому, що будь-яка людина може себе реалізувати в різних куточках земної кулі і обмінюватися досвідом. Вважаю, що це чудово. Сьогодні я в Італії, але може завтра я буду працювати в Малайзії, а може і повернуся до України. Хто його знає, як складеться життя.
А загалом, в нашій країні потрібно багато чого поміняти, як в політичній структурі, так і на ментальному рівні. Але ми також маємо розуміти, що ідеальних країн немає. У Європі також багато своїх різноманітних проблем, однак вони постійно в пошуку нововведень.
Катерина Яковіс, 34 роки, мама двох дітей, Німеччина:
"Як мама, хочу кращого для своїх малят"
Поїхала я в Німеччину, бо вийшла заміж за німця з російським походженням. Зараз у нас є дві прекрасні донечки. Ми познайомились із моїм майбутнім чоловіком у Туреччині на відпочинку. Відпочивали в одному готелі, він з другом прилетів з Німеччини, а я з подругою і її сином з України. Потім спілкувались по скайпу, я декілька разів приїжджала до нього. Потім розписались і тут вже і залишилась.
Поки що ще ніде не працювала. Живу я тут вже 4 з половиною роки. Я приїхала вже вагітною першою донечкою, а через два роки знову завагітніла. Але це не заважає мені відвідувати мовні курси.
Звичайно, дуже сумую за своїм рідним Івано-Франківськом, за друзями і близькими людьми. Аж сльози виступають, коли я згадую про дороге моєму серцю місто. Щодо повернення в на постійній основі, якщо чесно, не планую, бо дім там, де є сім'я. Сім'я моя вже тут, а приїжджати я буду в Україну в гості.
Дуже хочеться, щоб наші люди жили краще, щоб не було постійного вибору: купити їжу чи одяг, заплатити за комунальні послуги, чи купити щось дітям. В Німеччині для дітей, звичайно, краще. А я, як мама, хочу тільки кращого для своїх малят.
Анна Худяєва, 32 роки, директор компанії, Великобританія:
"Коли живеш у Європі і приїжджаєш в Україну, то є з чим порівняти…"
Поїхала у Великобританію на навчання по студентській візі. Живу у Лондоні вже 10 років. Чоловік українець – познайомилися з ним вже тут. Маємо разом будівельну компанію. Працюю у ній директором.
Додому приїжджаю часто – до рідних, відпочити, але чи повернуся жити… Не знаю, вже облаштувалися тут.
Коли живеш у Європі і приїжджаєш в Україну, то є з чим порівняти рівень життя і не дуже хочеться на Україну, на жаль. Хіба, якщо зміни будуть. А що має змінитися, щоб повернутися? Та багато чого...
Рівень культури самих українців, політична еліта, заробітня плата. То можна безкінечно перераховувати…
Ірина Грибик , 45 років, прибиральниця, Італія:
" Повернуся обов’язково, бо тут живуть мої рідні"
Так склалося у моєму житті, що я повинна була самотужки виховувати дочку. І щоб дати їй краще життя вирішила поїхати до Італії. Там я проживаю, працюю і навіть відпочиваю вже 20-й рік. За цей час змінила різні роботи: була і прибиральницею, і працювала по догляду за старенькими, і за дітьми. Цих 20 років пройшло як одна мить. Дома найкраще, тому повернуся обов’язково, бо тут живуть мої рідні. А загалом хотілось би, щоб в Україні люди жили гідно і були соціально та юридично захищеними.
Степан Оушен, 27 років, відеооператор-постановщик, ОАЕ
"Покоління має змінитись"
Виїхати у Об'єднані Арабські Емірати було відносно легко. Знайшов роботодавця через агенцію. Пройшов декілька спібесід по скайпу, підписав контракт. Отримав квиток та візу по електронній пошті... Ну і все почалось. У грудні буде вже 5 років з того часу, як працюю у Дубаї. Час летить. Тим більше у країні, яка швидко розвивається не дивлячись на "кризи". Працюю відеооператором-постановщиком, режиссером та відео монтажером. Починав з баріста - варив каву.
Що має змінитися в Україні, щоб повернулася на Батьківщину? - Та все.
ОАЕ - це пустеля. Так, тут є нафта. Так, тут є газ. Але тут окрім цього немає більше нічого. Єдине, що в цих людей є - це нестримне бажання буди найкращими. Бажання будувати найвищі будівлі в світі, бажання буди в ТОПі найбезпечніших країн світу, бажання інвестувати в майбутнє (а також і теперішнє). В них є ця, чимось схожа до поляків, затятість. Така - "курва-я-хочу-втерти-всім-носа-затятість!"
Яка найбільша різниця між "там де добре" і Україною - просто, достатня наявність людей з бажанням втерти всім носа. Хто би там що не казав про економіку, політику і все решта.
А все це, що в нас, українців, є - це результат надмірного егоїзму. А це виправити за рік-два-три дуже важко. Покоління має змінитись. Є надія на нашого нового президента. "Світла голова, інноваційний лідер" - так про нього тут говорять.
На мою думку, в Україні має підвищитись безпека - свого часу в мене з машити вкрали багато важливих мені речей. На мою пропозицію зняти відбитки пальців поліцейські сказали, що мені треба менше дивитися "кіна". Як підвищити рівень безпеки? Два етапи: 1. Зробити все щоб людям не хотілось йти на злочин для особистої наживи. (Камери спотережиння, збільшити покарання за злочин і т.п.) 2. Зробити все, щоб людям хотілось жити чесно (зробити можливість відкриття власного бізнесу...) Мінімізувати участь людини в усіх паперових процедурах - зараз все можна зробити, відкрити, заплатити онлайн. Не економіст - не знаю. Але знаю що треба зробити економіку простою. Запросити іноземних друзів - нехай відкривають свої фабрики у нас.
Замість післямови:
Одна із наших співрозмовниць сказала:
"Тут, закордоном, усе за розрахунком, а за любов’ю слід їхати в Україну".
Щось у цьому є...
Чимало прикарпатських сердець готові увімкнути режим реверсу. Багато з них це таки зроблять, бо кличе їх додому сім’я, діти, а хтось таки має плани знайти своє гідне місце у державі Україна. І дуже б хотілося, щоб ці люди побачили країну реформовану, яка повернулася до них обличчям, простягнувши руку назустріч тим, кого свого часу поставила перед вибором - жити чи виживати...
Марія Лутчин
