Столик, на який подали замовлення, ще вологий. Туман не розвіявся на світанку, натомість рясно натрусив довкола крапель. Осінніх, прохолодних крапель. Майже дощових.
На тротуари, свіжопофарбовані парканчики, руде березове листя і пологі дахи будинків, на цей вишуканий столик просто неба, де так швидко холоне кава.
Жовтень цілком задоволений із власних старань. Легенький ранковий туман, сувої жовтого й мідного листя, дрібка осіннього тепла, нетривкого, як тінь останніх сподівань. Усе, як і планував. Він не обіцяв багато.
Жовтень замовив лате без цукру. Бо що за мода — підсолоджувати дійсність? Ніколи цього не робив. Позолотити реальність — інша справа. Завжди влаштовував це бездоганно. Коли його хвалили за старання — ніяковів. Аж до багрянцю на кленовім листі. Аж до запаморочливо пурпурових небес призахідного сонця. Жовтень не любить надмірної уваги. Увага втомлює і не залишає шансу на усамітнення. А Жовтень мріє побути наодинці. Поблукати надвечір міським парком, вишукуючи відблиски літніх послань. Слідів тих майже не лишилося. Може, хіба кілька – ще по-літньому зелена трава, ясне, незахмарене небо. Зате відполіровані до блиску каштани під ногами перехожих — недвозначна перепустка в осінь.
«Тримай, це тобі! – каже мале дівча, яке невідомо звідки з’явилося тут, і старанно викладає на столик, поруч із чашечкою лате, кілька брунатних плодів. — Назбирала учора біля дому. Правда, красиві? Ну все, мушу бігти. Бувай!».
Яка прудка… Не встиг навіть подякувати — вже зникла. Жовтень усміхається. Допиває лате і кладе до кишені плаща три великі гладенькі каштани.
Юлія Косинська, КРЕДО
Варто вказати автора. Дякую ))